Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрий - Страница 9

Алi помiтив, що мосулець напружився увесь. Обличчя ж його байдуже, нiби зовсiм це його не стосується i вiн над пустими теревенями не збирається й замислюватись.

Вiн мав великi чорнi очi з довгими пухнастими вiями, як у дiвчини, а маленька борiдка кучерявилася дрiбними кiлечками. Син смiттяра, що завжди хотiв їсти, по руху щелеп, по вигину вуст мосульця зрозумiв – зовсiм йому не смакує смажений на решiтцi вусач, приправлений шафраном, червоною цибулею i кiндзою.

Та знов, як завжди, пролунав крик кухаря, i малому довелося бiгти до жаровнi. Кухар витяг iз часничного соусу шматки курки, обмочував у розбитi яйця i вправно кидав на розпечену сковороду. Сковорода вибухала бризками жиру та соку на всi боки, а шмат курки прихоплювався з усiх бокiв золотою шкiркою. I тут треба не гаяти – швидко перевертати, бо зразу перегорить яйце i почорнiє.

Кухар наклав на тацю шматки смаженої курятини, потiм проваренi в курячому жиру та шафранi пупочок, печiнку, серце, накрив свiжими оладками-загребами i полив соусом з вина, лимона, часнику та борошна, ще й обсипав листками запашної кiндзи.

Алi попер тацю до Джафарової каюти i хотiв поставити тацю перед товстуном на спорожнiлу корзину фiнiкiв.

– Неси в каюти, йолопе! – заволав Джафар, аж посинiв. – Мухи налетять, я не збираюсь їх годувати за шiсть дирхемiв!!!

З великим зусиллям, ледь не впустивши дорогоцiнну тацю, пролiз малий повз купця до каюти i поставив курку на кипарисовий столик. Самому Алi вiд запаху смаженої курки аж наморочилося в головi i такий голод стис шлунок, що вiн був ладен з'їсти рiчковий намул з берегiв, що пропливали повз їхню сафiну.

Вiн вислизнув з каюти. Поки Джафар засовував своє тiло в каюту, Алi не втримався i з денця корзини прихопив чотири фiнiки. I одного зразу ж забгав у рота. Не встиг малий насолодитись смаком знаменитого басрiйського фiнiка, як з каюти захрипiв Джафар:

– Неси сюди фiнiки, син повiї!

Малий прихопив корзину i випустив з долонi три фiнiки назад, на денце.

Джафар у пiвтемрявi каюти нахилився над тацею i дер зубами куряче стегенце, лiвою рукою показав, де поставити корзину.

Вiн скосив очi до корзини i уважно оглянув фiнiки.

Потiм догриз нiжку, обтер губи, викинув кiстку i тiльки тодi роздер пельку i не своїм голосом заволав:

– Злодiй! Злодюжка! Де капiтан!? Мене грабують твої слуги!

Алi задубiв вiд жаху i не мiг нi виплюнути кiсточку фiнiка, нi проковтнути її – вiн тiльки жував i жував її, тверду як камiнчик.

На диво, першим в дверях каюти з'явився не капiтан, не кухар чи хтось з матросiв. Першим став у дверях прикажчик мосульського купця.

– А ти чого?! Хiба я тебе кликав?!! – захрипiв Джафар.

Мосулець витяг з рукава старий повновiсний дирхем i поклав на тацю з куркою.

– О перлина багдадських торговцiв смарагдами i прянощами! Славний знавець коней i цiн на них по всiх портах моря-океану! Окраса цього дивного корабля! Вiн просто дурний ще хлопчик, вiн забув тобi сказати, що я в тебе купив тi фiнiки, що на денцi корзини. Вiн не встиг, бо я довго шукав динара, найкращого для тебе, о Джафаре!

Джафар покрився потом, мов росою, вирячив очi i зрештою спромiгся вичавити хрипко:

– Та яке камiння?! Я камiнням не займаюсь! Конi часом бували, але вже давно… Дурницi якiсь!.. Фарби мiй фах, i дерево для будов… Але прощу тебе, краще сiдай до трапези i поснiдай зi мною…

Джафар знов порожевiшав i став улесливим i усмiхненим.

Алi продовжував смоктати фiнiкову кiсточку.

Волоокий молодик обернувся до хлопчика:

– Принеси глек i тазик…

Хлопчик, наче прокинувся, поволi рушив до великої корчаги. Наповнив черепком по вiнця глечик i поспiшив до каюти.

Молодик облив руки, втерся рушником Джафара i сiв навпроти Джафара.

– Ти, син грiха, геть! Коди буде потреба, покличуть! – забулькотiв Джафар.

Малий вклонився i обережно порачкував з каюти, прихопивши легеньку корзинку з фiнiками на денцi.

Бiля жаровнi кухар поїдав смажену рибу, редьку, пiдсохлi пампушки, запивав прохолодною водою. Бризкаючи слиною i крихтами, пробелькотiв ледь зрозумiло:

– Чого там Покiйник галасує? Ти що – украв його фiнiки?! Вiн завжди боїться, що в нього щось вкрадуть…

Малий повернув корзину боком, вiдкинув кришку i показав кухаревi штук вiсiм фiнiкiв.

– Це менi…

– Оце все тобi? – здивувався кухар, але потiм прогунявив, покрутивши бiля скронi: – Точно, що вiн повередився розумом, як сiдницями забив свого мучителя… Але на торговi справи у нього якесь боже благословення…

I кухар простягнув руку в корзину i взяв собi половину фiнiкiв.

Алi було байдуже – вiн увесь горiв вiд сорому, що отак не стримався i поцупив цього чортового фiнiка. Його аж нудило вiд сорому. I вiн не мiг з'їсти решти фiнiкiв…

I спати голодний вклався, тiльки води випив цiлий глек.

Вiн лежав голiчерева, слухав цвiркунiв i споглядав обсипану iскристими зiрками чорну небесну безодню.

Десь кричали гидкими голосами шакали i схлипувала болотяна птаха.

Потроху сором спадав, але на його мiсце напливала злiсть. Злiсть на себе, що не втримався й спокусився. Вiн аж заплакав, аж вкусив себе щосили за руку. А за злiстю пiднялася зненависть на багатих сильникiв. Ревна образа на їхню зневагу i зажерливiсть. Ось цей Джафар Покiйник – як його мучили, то вiн страждав! А як ти мучишся вiд голоду, так тобi це, виходить, не мука? Одного фiнiка пожалкував?.. Бач, i камiнням торгує!.. А торговцi камiнням – то мiхи iз золотом… Чого б вiн отак спiтнiв з переляку, якби цей мосулець не виказав якусь небезпечну таємницю?.. Чи, може, цей ненажера боїться, щоб хтось не довiдався, що вiн торгує камiнням?.. Ось вони якi, багатiї – злi, пiдозрiлi, ненажери i боягузи! Полохливi, як гiєни!..

Бiльше про багатiїв Алi думати не захотiв. Вiн почав думати про чудеса – про летючих драконiв – летючих крокодилiв з крилами, як у кажана. Невеликого крокодила вiн бачив. I тепер намагався уявити, як же той крокодил летить – чи хвiст у нього пiд час лету висить чи нi?..

Сон i невиплаканi сльози зморили сина смiттяра, i вiн поволi занурився у теплий морок.

Крiзь дрiмоту ще чув чийсь зойк увi снi i щось нiби закапало з корабля у воду, наче хтось вилив воду iз чашi.

4. НАГЛА СМЕРТЬ

Прокинувся Алi, бо його штовхали п'ятою пiд ребра. Вiн розклепив повiки i побачив над собою перелякане й розлючене водночас лице кухаря.

– Прокидайся, байстрюченя! Бiда! Ангел смертi, Азраїл, завiтав до нас…

Алi сперся на витягнутi руки i люто видихнув у посмалену пику кухаревi:

– Якщо ти, мiй господине, ще раз скажеш, що я байстрюк, я тобi вночi горлянку розчикрижу! Вiд вуха до вуха! – Малий чув такi похвальби на М'ясному базарi.

– А! – заволав кухар. – Тримайте мене, бо я заколю цього поганця!

Проте байстрюком вiн Алi вдруге не назвав.

До кухаря легко пiдскочив огрядний капiтан i шарпонув за плече.

– Цить, дурню!.. Тут таємна смерть! – сичав вiн на свого пiдлеглого. – Стражники усiх нас замордують своїми допитами. Iншi тим часом прибудуть до Басри i дорого всi спродадуть…

Кухар безтямно подивився, на капiтана, на малого i щось собi замурмотiв пiд носа.

А син смiттяра, сотворивши молитву (як вчив його батько, ревнивий мусульманин – крiм вина, звичайно), заходився чистити посуд. Коли вiн все приготував, що вiд нього вимагалося, то витяг задубiлi шмати пампушки, взяв з корзини солодку цибулину.

Поки всi камешилися бiля мерця, тихо сварилися про щось, про щось домовлялися, малий з насолодою з'їв таку смачну цибулину i сухi окрушини. Навiть сльози не виступили.

Мертвяк його зовсiм не цiкавив, бiльше того, вiн його дуже лякав, як i всякi мертвяки. Хоч i не прислухався навмисне син смiттяра i навмисне не дивився на бак сафiни, вiн знав уже напевно, що нагла смерть наздогнала чорнобородого здорованя.

I раптом до хлопця прийшов переляк вiд власного бунту проти старшого. Переляк i водночас лють почали його просто трусити. Навiть зуби стукотiли. Та вiн зразу ж вирiшив, що нехай його заб'ють, але вiд своїх слiв не вiдречеться. Його судомило з такою силою, що вiн не мiг всидiти на мiсцi. Тому вирiшив, поки дорослi влаштують все з покiйником, вловити риби.