Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрий - Страница 8

– Є корзина добрих басрiйських фiнiкiв ,– вiдповiв кухар йому. – Найкращих. Для себе купував.

– Неси! – видихнув Джафар нетерпляче. Коли ж малий з корзиною прибiг, то Джафар, вiдкривши кришку, уважно оглянув, чи всi фiнiки, i подивився пiдозрiло на малого.

– Ти не вкрав хоча б одного, га? Ти, син жебрака i повiї.

– Хiба ви знали мою маму? – вiдповiв йому хлопчик. – Бо я про неї нiчого не знаю… А от тато мiй людина поважна – вiн уже двадцять п'ять рокiв працює смiттярем на базарi бiля Зеленої Брами. Це там, де торгують живою i битою птицею ти рiзним м'ясом…

Джафар на слова Алi ледь не вдавився кiсточкою вiд фiнiка, з шумом виплюнув її i гаркнув:

– Пiшов геть звiдсiля, скелетина чортова!

Джафар, сопучи та гикаючи, жер фiнiки. А хлопчина поспiшив чистити цибулю, часник, кришити рiзну зелень до соусу i глядiти за тим, щоб вогонь на жаровнi був рiвний i курка рiвно виварювалась у бронзовiм казанi.

Коли кухар рiзав курку, то вiн вицiджував з неї кров на дно розбитого горщика, довго струшував, щоб усi краплини кровi впали на денце, не забруднивши дощок палуби. I наказав малому викинути черепок з кров'ю у рiчку. Тiльки обережно, щоб не забруднив корабель кров'ю, бо це погана прикмета!

Та хлопець не виконав його наказ. Вiн згадав слова одного вченого суфiя на базарi, де той тлумачив слова хадисiв i Корану, що всi закони добрi, якщо вони йдуть на користь людинi, якщо ж вони проти людини, то їх можна полишити без уваги!

Алi зробив вигляд, що кинув черепок у воду, а сам запхав його в щiлину мiж паками.

Коли кухаря покликав Джафар i знов почав йому торочити про курку, хлопець поставив черепок на жарини. – i вмить кров була готова. Видер її з черепка i заковтнув просто з пiр'ям. Бо всерединi його рвало на шматки вiд голоду. Подумав, що дивна рiч, але йому, як i Джафаровi пiсля такої веремiї, захотiлося не просто наїстися, а нажертися вiд пуза.

Алi i кухар порпалися з куркою.

Джафар запихався фiнiками i крадькома зиркав на молодого мосульця. Вiдчувалося, що вiн таки не втерпить i спитає в молодика, чого той не править грошi за розбиту корчагу олiї? Та молодик сидiв з усiм гуртом купцiв. I Джафаровi довелося би йти до них. А цього товстун не мiг собi дозволити – вiн був найбагатшим i не до лиця йому мiшатися з гуртом!

Та й покликати його теж було не з руки Джафаровi. Для чого показувати всiм, що ти стурбований, чи доведеться тобi платити за корчагу олiї, чи нi?

А тим часом обварена курка була подiлена на частини i кухар занурив її настоюватись у часниковий соус.

Алi за той же час почистив луску з великих вусачiв, випотрошив, попластав навпiл та й склав на решiтку.

I пiд доглядом кухаря почав потроху смажити рибу для купцiв.

Вони ж усi зiбралися на носi й сидiли там щiльним гуртом.

Джафар же сидiв на порозi своєї каюти i нетерпляче й гучно втягував носом повiтря, принюхуючись до таких спокусливих запахiв курячого бульйону, часника i кислого вина, кунжутної олiї та смаженої риби, шафрану, солодкої цибулi та духмяної кiндзи.

I от малий на великiй тацi понiс до купцiв гору смаженої риби. I ще принiс їм корзину вчорашнiх пампушок. Кухар вправно випiкав їх на глинянiй сковородi.

Купцi по черзi пiдходили до борту судна, а хлопчина поливав їм на руки з довгогорлого мiдного глечика, щоб усi вони змили руки й обличчя перед трапезою.

Їли правою рукою лише, як їдять вихованi й шляхетнi араби. Вони чудово вправлялись однiєю правицею iз шматками риби i з пампушками.

Спочатку купцi мовчали, а далi знов загомонiли. Хлопець, коли кухар не кликав його, пiдходив до гурту i сидiв з рушником i глеком, чекав, поки купцi скiнчать трапезу i захочуть змити руки. Слухав, про що говорили купцi. Звичайно, балачки точилися про розбiйникiв. Один купець середнiх рокiв, з пасмами сивини в густiй бородi, говорив, що рiчковi розбiйники вбивають людей зрiдка, хоча грабують догола. Вони, як i пiрати з Персидського моря, обберуть купцiв i кажуть: «Ми з вас трохи вовни настригли. Iдiть собi вiльно, обростайте, тодi ми вас знову обстрижемо!»

Один пiдстаркуватий в засмальцьованiм дорогiм персидськiм каптанi, обсмоктуючи кiсточку, прохрипiв:

– Часом та вовна дорожча вiд нашої кровi. Часом так пострижуть нашого брата купця, що вже вiн нiколи й не зведеться на рiвнi. А жебрацтво – не життя для колишнього купця. То смерть живцем!

Тодi той ставний, чорнобородий, в зеленiй чалмi (знак прощi в Мекку) проводив своє далi.

– Озернi розбiйники – грубi дикуни, пожадливi й темнi, їх можна задобрити, якось улестити. Знаєш, зрештою, де їх можна сподiватись, коли вони можуть наскочити! А тi, отруйнi змiї, отi клятi iсмаїлiти2, невiдомо коли, невiдомо де, невiдомо як з'являються на погибель людей! I нiхто не може вiд них уберегтись: нi шах, нi султан, нi iмам, нi купець, нi воєначальник чи вчений богослов! Отруйнi змiї, скаженi, заюшенi пси, обпоєнi гашишем, розбещенi повiями в потаємних замках, розбещенi i обдуренi своїми пiрами 3 та потаємним iмамом – ото страшнi злочинцi! Навiть славнiй Садах ад-Дiн 4 через пiдступнi зазiхання асасiнiв мусив стерегтися щодня i щогодини. Звитяжець не спав на одному мiсцi двiчi! Ви це знаєте, чи нi?!! А вiн же не боявся жодного найстрашнiшого франка-хрестоносця. I вiн тремтiв, бо не знав, чи побачить вiн уранцi сонце!

Купець у дорогому халатi криво всмiхнувся i вiдповiв:

– Ми подорожнi, купцi. Що нам тi хашашини? Вони вбивають можновладцiв, суддiв, емiрiв, тих, хто переслiдує їх. Вони рiжуть вельможних, владцiв, а ми хто, а ми що?..

– Вони всiх рiжуть! – чорнобородий перебив його навiть непоштиво. – Вони хочуть, щоб усi їм корилися, вони хочуть собою заполонити свiт! Щоб усi були слухнянi й безмозкi – бо їхнiй «Гiрський Дiд» 5 за них думає! Темна голота й ученi дурнi вiрять, що вони принесуть людям рiвнiсть! Не може бути в оцьому свiтi рiвностi мiж багатими й бiдними, розумними й дурними, щасливими i невдахами. Шейхи хашашiнiв спокушають голоту тим, що нiби всi рiвнi, i всi потраплять до раю! I змушують голодранцiв виконувати кожен наказ свого потаємного iмама. Я знаю – це рiвнiсть рабiв, слухняних рабiв свого кривавого господаря!.. Тi ж, хто навколо «Гiрського Дiда», нагромадили в своїх руках скарби незлiченнi, а голоту обдурюють рiвнiстю!

– Звiдки ти про них знаєш, що так можеш їх ганити? – пiдозрiло i зловiсно нiби запитав пiдстаркуватий купець у коштовнiм, засмальцьованiм каптанi.

– Знаю! Мiй дядько, син Iбн Лятiфа, знаменитого дамаського купця, що постачає вiйськам преславного Салах ад-Дiна зброю для вiйни з хрестоносцями, не захотiв їм вiддати караван зброї нiзащо. Так просто, за одне слово «подаруй» їхнього «Старця»! Вони вимагають вiд людини не тiльки всього достатку її, але й покори собаки, яку перiщать нагаєм, а вона плазує перед господарем i облизує його бруднi капцi. Вони оголосили джихад6 не лише невiрним, гяурам, вони оголосили джихад всiм тим, хто не думає так, як вони! А Аллах, нехай славиться його iм'я, створив усяку людину, щоб вона вiдрiзнялась, одна вiд одної. Нема людей схожих мiж собою розумом, як битi дирхеми одним карбом! Я купець – i менi джихад в iм'я загробного раю не такий солодкий, як добування засобiв життя! Адже сказано в хадисi, що добування засобiв життя є основою свiту. I як казав один мудрець:

«Менi лiпше вмерти на верблюдi в караванi, що везе дорогоцiнностi, нiж впасти з коня в розпалi битви проти невiрних!»

– Ну, це ти говориш погане! – спохмурнiшав пiдстаркуватий у замизканiм каптанi .– Адже сказано, що тих, хто не пiдкорюється, треба знищувати. Хтось же повинен винищувати тих, хто не визнає Аллаха?!!

– Може, й повинен, – вiдказав чорнобородий. – Це справа долi й Аллаха. Я ж знаю своє – купець виконує волю Аллаха, добуваючи собi засоби життя…

Поки цi двоє чи то сперечалися, чи то кожен хотiв сказати лише своє i йому було зрештою байдуже, що говорить iнший, Алi зовсiм було незрозумiле, про яких iмамiв, про яке рабство йде мова… Малий нiчого не мiг зрозумiти, тiльки вiдчував з тону, з постави, що цей чоловiк у замизканiм дорогiм каптанi – вiн за вiйну й жорстокостi. А чорнобородий здоровань, схожий швидше на воїна, нiж на купця, зовсiм не хоче колотнечi i кровопускання, а хоче торгувати i нiкого не боятись. I те вiдчув Алi – чорнобородий страшенно, до лютi, до розпачу боїться потаємних убивць-хашашинiв, вiрних рабiв «Гiрського Дiда». Алi пригадав, як вiн кiлька разiв чув, що хашашiни, якi живуть у неприступних фортецях Ельбурсу, вживають аль-хашиш. Вiд того вони стають лютi-прелютi i вбивають сильних цього свiту – шахiв, султанiв, емiрiв. Запам'ятати Алi запам'ятав, та розповiдi про холоднi гори, про неприступнi твердинi, про очманiлих вiд дурману вбивць його не цiкавили. Бо про вбивства й розбiй вiн чув з самiсiнького малечку i нiякого в цьому дива не було. Хiба диво – голод i спрага, спека i холод, крадiжка i бiйка?!!