Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрий - Страница 62

Iншi бiльшу частину доби тепер вiдсипались або вiддавалися розвагам. Грали в костi, але не на грошi – капiтан заборонив. Танцювали до нестями пiд барабан чаклуна й дудку оманця-вiдступника. Та через день виявилася бiда – майже третину кавунiв пожерли пацюки. Виїдали середину, прогризаючи знизу дiрку. Береш кавун – а в руках лише шкаралупа зелена!

Почали ганятись за ними, та марно,– кiлька штук забили, останнi сховалися по найдальших закамарках.

Тодi руббани наказав перепинити переслiдування.

Якщо ми їм перекриємо шлях до кавунiв, вони вiд голоду ще почнуть жерти жирнi линви! I ми всi пiдемо на дно!

Всi згодились з капiтановою мудрiстю i лишили кавуни на знищення пацюкам.

Та слов'янин заповзявся. Вiн нiчого не сказав – тiльки за якусь годину сплiв з волосiнi добру вудочку, з м'якого залiза африканського зiгнув гачок i почепив до нього кiлька пiр'їн свого поборканого папуги. Зовсiм мало часу минуло, зовсiм нiщо, а папуга вже звик до нового господаря i за всi пiклування вiддячував тим, що смикав слов'янина за вухо, коли хотiв їсти, та безбожно гидив своєму хазяїну на плече. Але слов'янин не сердився – пiдклав на плече шмат повстi i все говорив i говорив до папуги своєю повiльною, тягучою мовою. На зауваження матросiв, що папуга не зможе так повiльно говорити, слов'янин поблажливо махав рукою:

- Побачимо!

А вудочку вiн змайстрував не для того, щоб ласувати рибою. Смажена свiжа риба – найкраща приманка для пацюка! Так вiн пояснив Алi. Ще змайстрував iз мангрової палицi два маленьких луки i з очеретяної циновки наробив стрiл. Наконечники з обгорiлого, обпаленого мангрового дерева прив'язав волосiнню.

Один лук дав Алi, другий iграшковий лук лишив собi,

I вони завiсили ввечерi смажену рибу над кормою на мiднiм ланцюжку. Погойдувався корабель, перекочуючись iз хвилi на хвилю, i гойдалася смажена риба. Гойдалася, то залiтаючи за борт, то перехиляючись над палубою.

Лампа пiд скляним ковпаком ледь висвiтлювала кормову будову i снастi.

Дидбан з височини свого сiдала побажав усiм добрих снiв.

Слов'янин i Алi сидiли за паками нерухомо. Ось на палубi наче пролетiла якась тiнь, за нею друга, третя.

Одна тiнь стрибає i зависає на рибi.

Алi спускає стрiлу. Та тiнь висить на рибi. Тоненько цвьохкає тятива другого лука. Тiнь з писком пiдстрибує вище риби i зникає за бортом.

Тепер друга тiнь пiдскакує вгору i зависає на рибi. Алi швидко примiряється i пускає стрiлу. Довгаста тiнь висить на рибi, метеляється разом iз нею, а потiм вiдпадає кудись униз за борт. Третя тiнь нiяк не наважується стрибнути на рибу. I зникає. За якийсь час Алi i слов'янин бачать, що тварина спускається на рибу по мiдному ланцюжку. Не змовляючись – обидва випускають стрiли. Третя тiнь з писком летить у хвилi. Пiсля того бiля риби довго не з'являється жодна тiнь. Коли ж iще «мисливцi» побачили двi тiнi, слов'янин поклав руку на плече Алi: «Не стрiляй!» I вони дивились, як два здоровенних пацюки шматують рибу, зависши над водою. Наситившись, тварюки важко зiстрибнули вниз i вмить щезли серед рiзного начиння на палубi.

Чому ти не вбив цих двох?

Це розумнi пацюки. Завтра вони iнших приведуть… Не можна всiх стрiляти-iншi почують небезпеку i не прийдуть.

Так за кiлька ночей Алi й слов'янин вибили всiх пацюкiв на кораблi.

I вже не було жодного пожованого кавуна. Та руббан зауважив нiби незадоволено, що його звiльнили вiд пацюкiв.

- А ти ще й хитрий до всього, слов'янине! Якщо ти перемудрував пацюкiв, то тебе треба стерегтися. Хто зна, яку ти пастку кому придумаєш?!

- А поки що настало на кораблi райське життя – пацюкiв немає, вiтер не стишує i не прискорює свого повiвання, їжi вдосталь i води помiрно на кожного видiлено.

Та найбiльшою радiстю була вранiшня подiя.

Слов'янин примостився на кормi ловити рибу. Алi ж залiз на самий нiс, розпластався там i споглядав, як унизу пiд форштевнем пiниться зелена важка вода, як погойдуються лапатi китицi, пiдвiшенi на брусах. I раптом з корми почувся крик слов'янина.

Що вiн кричав – Алi недiбрав, та зразу ж звiвся на ноги i обернувся до корми. I завмер вiд дивного дива – навкiс до корабля велетенською зграєю летiли блакитнi риби. Однi вже падали в зеленi важкi склистi вали хвиль. Iншi неслись, розставивши темнi плавцi – довженнi, мов у ластiвки крила. Третi з'являлись над водою i, бiжучи по самiй поверхнi, штовхались хвостом i в стрибку зависали над водою. А вiтер зносив їх на корабель. I тодi тi риби якоюсь чудодiйною силою, бо не махали своїми плавцями-крилами, не били роздвоєним хвостом, але зносились вгору-вгору i перелiтали через палубу. 3 кожною миттю їх ставало все бiльше й бiльше. Вони бились об снастi, вдарялись у вiтрила i падали на палубу. На палубi пiдстрибували, танцювали свiй смертельний танець. А проте деякi так високо пiдскакували, що перелiтали через невисокий фальшборт назад у смарагдовi хвилi моря-океану. Iншi проскакували у отвори для весел i з плюскотом занурювались у яскравий смарагд хвиль.

На кораблi почалася справжня веремiя. Мов скаженi, стрибали по палубi моряки i хапали з палуби, витягали iз закуткiв летючих невдах. Папуга па плечi слов'янина кричав чи не найголоснiше. Вiн розмахував своїми обчикриженими крильцями i волав дурним голосом: «Го-го-го! Га-га-га!» Навiть капiтан не витримав i заходився пiдбирати крилатих риб з палуби.

Та Алi закляк вiд захвату – вiн не хотiв, не мiг прогавити жодної подробицi цього чудесного видовища! Ось у лiктях двадцяти заструменiли по похилому валу води кiлька смуг, мов хто пустив по водi стрiли. Смуги розiрвались, i з них, таки паче справжнi стрiли, вилетiли й полетiли навкiс до корабля синi крилатi рибки. Вiтер зносив їх до баку корабля, i вони пролетiли просто перед очима в Алi. Простягни руку – вiн би їх збив. Та хлопець не зробив цього. Вiн намагався запам'ятати, якi вони. Багато всяких риб вiн бачив у своїх незлiченних подорожах за дивами, але цi вкарбувалися йому в пам'ять найсильнiше i назавжди. I коли вiн їх потiм пригадував, то заплющував очi – я зразу ж йому ввижались у стрiмкому летi стрункi синi рибки. 3 чорними гагатовими плавцями i золотими круглими очима.

I чогось, коли вiн закривав очi i згадував крилатих риб, йому завжди згадувалися багдадськi ластiвки в стрiмкому летi над каламутним Тiгром i зблиски синього дiаманта в склянiй чашi на подвiр'ї Бен Сахла.

Алi провiв поглядом крилатих рибок до їх занурення у воду й знову повернув погляд до того мiсця, звiдки вони злетiли. I з жахом стислося його серце – там, де мить тому вилiтали з води летючки, рискаючи то туди, то сюди, рiжучи гострим плавцем хвилi, ширяла чорна акула. За нею з'явилася друга, третя, четверта, п'ята, шоста… Вони покрутились пiд бортом корабля i пiрнувши пiд нього, попливли далi за зграєю сполоханих лiтунiв. Та одна рибина, не коротша за човен-карiб, обпливла кiлька разiв навколо вiтрильника i стала в затiнку пiд кормою. В тiнi її було добре всю видно. Вона нiби стояла на мiсцi i не поводила й трохи плавцями, тiльки гнала й гнала навкiсним хвостом воду. I було видно, як закручуються вихорами струменi зеленої води.

Алi став на кормi, i, вчепившись, щоб не впасти, за туго напнутi линви, споглядав, мов зачарований, страшну потвору. Корабель то пiдносило вгору, то кидало вниз по широких схилах водяних валiв. I акула то здiймалась до самiсiнької поверхнi, то занурювалась у прозору глибочiнь. I не вiдставала вiд вiтрильника i на пiв лiктя.

Алi тягло вiдiйти вiд корми, не дивитись на акулу, та вiн все стояв i стояв, мов зачарований. Схаменувся тiльки тодi, коли хтось узяв його за плече. Вiн пiдвiв очi – над ним горбоносе, мов у слов'янинового папуги, лице рубана.

Не дивися довго! Дурна прикмета. Це ангел смертi до тебе пiдплив i випробовує тебе. Але це й добра прикмета – бути тобi моряком. Тiльки до тих, хто стане справжнiм моряком, пiдпливає…– i капiтан не назвав нiяк цю чорну тiнь у смарагдовiй глибинi, а тiльки показав пальцем.

А тепер ходiмо поласуємо летючими оселедцями. Смачна риба…