Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрий - Страница 61

I по трюму, перебиваючи сморiд кiнського поту, поплив хмiльний запах наймiцнiшого пальмового вина.

В горлi у слов'янина все булькало, вiн важко вiддихувався, але не кидав глечика, продовжував ковтати, i вже починало булькати в черевi.

Алi зробилося страшно. Вiн знав, що це вино дуже солодке й страшенно мiцне. Щоб людина могла випити стiльки пальмового вина за один раз?!! Та вiн же зараз звалиться i не встане!

Та от, зрештою, слов'янин iз цмоканням вiдiрвався вiд горла глечика. Важко видихнув, постояв, наче прислухаючись, i тодi заткнув глек. I тримаючи однiєю рукою за ручку глека, покалатав пiд вухом, щоб перевiрити, скiльки там ще лишилося вина. Вдоволено засмiявся i довго вмощував глек у схованцi.

Алi дивився. Й чекав, що ось цей кремезний, мiцний чоловiк почне заточуватись i при першому ж сильному хитанин корабля впаде, вдариться потилицею об шпангоут, або пiд копита сонному, запамороченому жеребцевi!..

Та нiчого подiбного не сталося.

Тiльки весело вiдригнувши винним духом, слов'янин, вперше за весь час, засмiявся i сказав:

- Тепер душi моїй легше стало!.. Одпала глина з душi… Душа моя свiтла, ясна… Нема суму…

I, щось собi мугикаючи пiд носа, обiйшов усiх коней, усiх помацав. Бо тут у мороцi трюму, довiряв бiльше своїм пальцям, нiж очам. Спинився перед лядою, обсмикнув на собi подерту сорочку, розв'язав пояса, пiдперезався по-новому i вилiз на палубу. Хитаючись разом з палубою корабля, пройшов до капiтана. Капiтан саме в цей час дивився на сонце через свою дерев'яну хрестовину – вимiряв стоянку сонця над обрiєм.

А сонце вже починало сильно хилитись униз. Всi кольори починали насуватись золотiнню та смарагдовими зблисками вiд хвиль.

I дивнi були запахи, що напливали на хлопця з усiх бокiв.

Iз доброї схованки, крiзь щiлини в стiнi каюти плинув винний солодкий запах вогненних помаранчiв, терпкими трав'янистими солодощами несло пiд пакiв тростини iз трюму.

I у всi цi запахи якоюсь недоречнiстю, неспокоєм i безглуздям вливався гострий запах винного вiддиху, що чадiв навколо слов'янина.

Слов'янин ступив до капiтана i, затинаючись, проговорив:

- Хазяїне!.. Давай…– вiн запнувся, а капiтан почав злоститись, бо раб перебив йому обчислення.

- Ну, швидше говори, що там?

- Капiтане! Знiмай… дошки… над кiньми! Конi дихають мало… Коням треба дух чистий… Вiтер…

- Он ти про що? Ну добре, а хто ж знiматиме? Ти вмiєш?

- Я з Русi… i все можу!.. – рубонув слов'янин повiтря рукою.

- Я бачу, що ти i пити, i красти вмiєш!

- Капiтане! Не крав… я… Тi…– слов'янин показав пальцем за спину,-тi… дали вино… в подарунок.

- За що тобi дарунок, ти ж раб?!

- А я їм показав – я голуба поцiлив…

- А вони тобi повiрили? Вони ж не бачили з-за людей i снастей, що ти стрiляєш?

- Попрохав лук ї показав їм, який я стрiлець!

- О, так у них i зброя була.

- У них хороша зброя… о руббан, у них китайського снiгу багато…

- Звiдки тобi вiдомо?!!

- Я в трюм спускався…

- О Аллах! Милiсть твоя безконечна! Все, все має межу, тiльки сила твоя i милiсть безмежнi!!!

Руббан звiв руки до неба i вславив Аллаха. А потiм закликав стернового, який був водночас i теслею. Вони вдвох iз слов'янином познiмали iз середини палуби дошки, i з баку над трюмом. I тепер туди проникало свiтло. I повiтря заструменiло, розносячи по всьому кораблю дух кiнської сечi й поту, кiзякiв, терпкий запах свiжої цукрової тростини i кислих, вогких шкiр бурдюкiв iз водою.

Потiм слов'янин спустився вниз, i знову до коней, а руббан викликав до себе нагору Алi.

- Скажи, де вiн узяв…– спитав руббан ласкаво, але з якимось загрозливим притиском,– де вiн узяв вино i скiльки випив?

- О му'аллiме! – Вражений здiбностями слов'янина, хлопець звiв угору руки точнiсiнько так, як робив руббан.– Вiн видудлив бiльше половини винного глечика! Вiн його принiс у тiй корзинi…

- А що вiн там ще принiс, у тiй корзинi?!

- Я не знаю, бо вiн її розкрив без мене… А коли спорожнив корзину, запхнув туди зеленого папугу.

- Таки вiн точно злодiй!

- Але ж, руббане, ти ж сам чув, що йому це все з корзиною подарували!

- О! Ти вiриш цьому п'яницi?

- Я чув, що вони п'яницi… але бiльше про них нiчого не чув. На Сук ар-рукику 4 вони в нас рiдко бувають… Я лише один раз бачив, як їхнiх жiнок i дiтей продавали.

- Де це у вас? У Басрi?!

- О му'аллiме! Я не басрiєць! Я iз славного мiста Багдада!

- Он воно що!.. Менi й спочатку здалася твоя вимова не басрiйською, але потiм не звертав на це уваги. Ну, тепер iди, спускайся вниз у трюм… i щоб слов'янину допомагав. Вiн добре тобi допомагає?

- А му'аллiме! Присягаюсь Аллахом, я не звик брехати! Не вiн менi допомагає, а я йому!.. Вiн коней, як жiнка дiтей коханих, порає!

- Справдi, о Аллах, дiла твої незбагненнi! Хто б мiг подумати, що вiн знається на конях?.. Продали менi його як теслю. Ну добре, йди й працюй. Потiм розкажеш, що там вiн вироблятиме… Цiкаво, цiкаво…

По роботi, коли вже крiзь дiрку не зазирало сонце, слов'янин сiв на свiтлому мiсцi, бiля драбини в лядi. Вiн тримав корзину ногами, а папугу почав боркати, прошиваючи йому маховi пiр'їни на крилах.

- Для чого вiн тобi? Чого ти його боркаєш? Вiн нiкуди не полетить з корабля.

- Звiдки менi знати – втече, не втче? Менi вiн треба весь час пiд рукою… Папуга мудрий птах – слова знає. Навчу його слову моєму – буде менi спiвтрапезник! Ми будемо з ним говорити, а ви не будете знати! Ох-ха-ха! – I слов'янин смiявся нестримно i безжурно, як дiтлахи.

- Алi дивувався, i його здивуванню не було межi – пiсля половини глека раб мiг попасти вiстрям в ость пера i протягти голку з волосiнню!

Папуга протестував вiдчайдушно, пручався, дряпався пазурами…

Та дарма старався слов'янин – наступного ранку, коли вiн вiдкрив корзину, щоб погодувати папугу, птах струснув пом'ятим пiр'ям, по-дурному скрикнув, злетiв крiзь ляду нагору, покружляв над кораблем i опустився на вершок першої реї.

Слов'янин вискочив за ним на палубу i довго стояв пiд щоглою, простягаючи птаховi на долонi прирощення та закликаючи його опуститись i скуштувати чудовi лакiтки.

Та ба – папуга зиркав униз i щось бурмотiв мовою своїх попереднiх господарiв, Зрештою руббан не стерпiв – пiдступив до слов'янина:

Ну не спуститься вiн до тебе! Нехай трохи погуляє, а потiм ми його вловимо. Iди краще до коней!

- Му'аллiме! Конi попоранi! Тепер я вiдпочиваю…

- Ну добре, стiй отут стовпом i чекай свого друга! Так вiн до тебе й спуститься!

Слов'янин сiв пiд щоглу i ланцюжком вiд себе розклав покорм для птаха.

Вiн сидiв непорушно майже три змiни гребцiв. Тiльки голову замотав ганчiркою.

I дочекався, поки папуга опуститься на палубу й вiзьме корм.

Коли ж папуга взяв корм, слов'янин смикнув за волосяну петлю, i папуга забився вiдчайдушно у нього в руках.

Тепер слов'янин пообрiзав птаху маховi пiр'їни i обтяв обмизканого хвоста. Прив'язав за ногу мiцною линвою з кокосового волокна i посадовив собi на плече.

Папуга обурювався цiлий день i майже всю нiч, сидячи на плечi в слов'янина. Кусав його за вухо до кровi, стрiпував обкороченими крильцями, рвав дзьобом повороззя. Але коли здавалося, що ось-ось трiсне остання волосинка його пута, слов'янин хапав птаха. I знову зав'язував цiлий мотузок. I весь цей час слов'янин тихо розмовляв з птахом своєю мовою.

23. ПАЦЮКИ ТА КРИЛАТI РИБИ

Та ось, день на дев'ятий, вiтер задув з рiвною силою вiд самого сходу сонця. Не змiнився опiвднi i так само наповнював круто випнутi вiтрила на вечiрнiй зорi.

Капiтанвкляк на кормi i зносив молитву подяки за те, що зрештою вiдмiнний вiтер, му'асим1, настав.

Усi мололися – кiнчилося каторжне веслування для всiєї команди!

Тепер була тiльки робота руббановi – зорi мiряти i шлях незримий по водi прокладати, стерновому – перевiряти вiрнiсть звороту лопатi стерна, дидбану2 в гнiздi на щоглi – спостерiгати, чи не з'явиться де яке судно чи сплячiй кит, обом конярам – Алi та рабу-слов'янину – порати коней,