Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрий - Страница 19

– Розповiдай, що взнав! – наказав мосулець не вiдкриваючи очей.

Алi все виклав – крiм одного, що стражник не знає точного мiсця, де впав перстень, а вiн, Алi, добре запам'ятав точку падiння.

Алi сам хотiв дiстати перстень. Хлопцевi праглося знайти перстень, щоб його винагородили – дали трохи грошей. Тодi вiн не доїдав би окрушини, а мiг би купити добрий наїдок. Та наперед хвалитись Алi боявся. Вiн добре пам'ятав, як уся вулиця над ним кепкувала, коли вiн похвалявся, що витягне з-пiд млина великого вусача. I цей вусач вирвався з його пальцiв. Пiсля того наперед вiн нiколи не хвалився i не зарiкався.

– Молодець! – похвалив мосулець. – Ось тобi грошi на лiкаря й лiки. Айшу треба добре лiкувати, бо ще помре. А зараз поспiши на кiнець кварталу – там вже човнярi пропливають – i поклич менi човен. Та не гайся! Потiм на базар. Зелень, хлiб, смажена риба, акуляче м'ясо в'ялене. Запам'ятав?! Добре! – Мосулець на очах порожевiв, очi в нього бадьоро заблищали. – Нагодуй з нашого наїдку Айшу та негритянку – помiчникiв треба прикормлювати, щоб були слухнянiшi… Хочеш мокканської таємницi скуштувати?.. Боїшся?! Це не вино i не хашиш – не дурманять людину цi зерна, а дають бадьорiсть i силу до дiї…

Вiн простяг чашу iз залишками темно-зеленого питва.

Алi зробив кiлька ковткiв гарячого варива, а далi була темно-зелена гуща товчених зерен. З незвички обпекло стравохiд i гаряче розлилося в шлунку. На язику терпко гiрчило i було навiть бридко…

Та коли пiд мурами складiв поспiшав до початку кварталу, вiдчув – до нього повертається бадьорiсть i веселий настрiй. Наче й не було божевiльної ночi! У головi не крутилось, як вiд вина, i рухи були зграбнi й упевненi.

Спiвали, тягли молитви муедзини на гостроверхих мiнаретах.

Господар вiдплив, ще раз наказавши покликати лiкаря для Айшi.

Тiльки-но човен завернув за рiг кварталу, як Алi швидко спустився з хiдника i примостився на палi. Миттю розiбрався i склав свої одежини на другу палю.

Примiрявся i кинув шматочок свинцю туди, куди ще в сутiнках Кадарiя жбурнула перстень з лалом.

Приплив наче скiнчився, i вода в каналi заспокоїлась. Бруд i каламуть опадали на дно.

Хлопчина ще з вiкна еркера добре примiрився, де йому пiрнати. Вибрав собi i добре запам'ятав вказiвники – на каналi з того боку три свiжi палi, а на цьому боцi – дверi будинку Айшi.

Без жодного плюскоту слизнув у воду та швидко й тихо поплив на потрiбне мiсце.

Зупинився наче в потрiбнiм мiсцi, перекрутився у водi, обдивився будинки Айшi та мiняйла Рустема – чи не пiдглядає за ним хто? I йому здалось, наче за густою решiткою еркера блиснули очi. Може, це Джарiя пiдглядає?.. Проте як вiн не вдивлявся пильно, бiльше нiяких ознак людини за решiткою не примiтив.

Ще трохи почекавши i все розглядаючись на всi боки – чи нема де кого? – швидко занурився пiд воду.

Коли хлопець наблизився до дна, вiдчув – його зносить придонна течiя. На всяк випадок пошарудiв пальцями по купах смiття, що скупчилося на днi каналу. Нi шматка свинцю, анi персня не знайшов. Випiрнув i побачив, що його знесло лiворуч. Вiдплив праворуч i пiрнув з надiєю, що течiя пронесе його над потрiбним мiсцем.

Хоч намул i спав, проте у водi ще були сутiнки. I коли його почало зносити втретє лiворуч, раптом у густiй зелено-жовтiй каламутi спалахнув жовтий – промiнь i зразу ж загас. Алi випiрнув, добре вiддихався i спустився якомога обережнiше i швидше. Вiн дуже поспiшав, бо повiтря тягло його нагору, у скронях коливався тонкий дзвiн i ось-ось хотiлося хапонути повiтря.

Вiн затримався над купкою череп'я i почав швидко-швидко перебирати уламки, скалки. Ось i винагорода – в денцi глечика пальцi намацали шматочок свинцю. Значить, перстень десь зовсiм поруч.

Хотiлося хапонути на повнi груди повiтря. Дзвiн у вухах став нестримний. Та хлопець знав – зараз i тiльки цiєї митi вiн повинен шукати i знайти перстень з лалом! Доказ цьому – шматочок свинцю! Золото десь поруч, зовсiм поряд! При другому зануреннi хто зна, чи пощастить потрапити точнiсiнько в це мiсце! Вiн поволi почав вести рукою по колу, все ширше й ширше роблячи круги… I ось пальцi слизнули по твердiй опуклостi лала. Наче вишенька, опуклiсть багряного лалу. Алi затис здобич правицею i з усiх сил поспiшив на поверхню. У хлопця вистачило тями, щоб не роздивлятися перстень i не милуватись ним при яскравому свiтлi.

Вилiзши на палю, швидко зав'язав перстень у кiнчик хустки, якою обгортав шапочку.

Вiн, вiн, Алi, син багдадського смiттяра, витяг, видобув скарб iз брудного каналу!

А коли вiддасть його Амару? Це вже потiм… Поки що треба не думати про перстень, а швидко виконувати накази хазяїна – знайти лiкаря i купити наїдки…

8. КВАСОЛЯНЕ НАМИСТО

Алi вiдiмкнув важкi заплiснявiлi дверi i тихо прослизнув до примiщення.

Господиня Айша щось бурмотiла i стогнала, та не було зрозумiло, чи це сон в неї, чи марення.

Негритяночка спала на пiдлозi в сусiднiй кiмнатi, ледь не торкаючись сiро-рожевими п'ятами розпеченої жаровнi.

Алi не розбудив її, а сам винiс жаровню на подвiр'я, а потiм позамикав усi дверi, сховав ключi, як i Айша, на голому тiлi. Вислизнув тихо й непомiтно через запасну хвiртку до бiчного каналу.

Тiльки пробiг пiд стiнами складiв до перехрестя каналiв, як зразу ж здибав човняра. I винайняв його до полуденної молитви за дирхем. Човняр був радий, що знайшов такого дурника, а хлопець зрадiв, що не треба тепер знову кожного разу шукати човняра – вiн буде напохватi.

З лiкарем було гiрше.

Коли огрядний, сивобородий християнин взнав, що його викликають до Айшi, вiн замахав пухкими руками.

– Нiкуди не рушу й кроку! Ця гiєна буде кричати, що вона вдячна менi на динар, а заплатить битий фалс! З мiсця для неї не рушу! Це справжня басрiйська скупердяйка!

– Ось тобi, господине, два дирхеми, як задаток. Справжнi, не «чорнi»! Це мiй хазяїн, Абу Амар, мосулець, кличе тебе до господинi Айшi. Вiн платить. Бачиш оце – тобi монети! Якщо їй допоможеш…

Лiкар узяв монету, довго крутив межи пальцями. Зрештою прикусив мiцними бiлими зубами шматочок карбованого срiбла.

– Iду! Срiбло – не золото, проте рiч переконлива!

Коли Алi завiв лiкаря у цей потаємний будинок, з-за дверей почувся стукiт у дошки та плач.

Алi не вiдiмкнув негритяночку, поки лiкар не оглянув хворої та не призначив рiзних лiкiв i не пояснив, де й у кого їх купити, i як їх давати хворiй.

Тодi тiльки Алi вiдiмкнув дверi. Негритянка вискочила стрiлою, перечепилась i розтовкла собi носа.

Лiкар весело i вдоволено розсмiявся.

– Тепер i в рабинi кровотеча, i в хазяйки! Недарма ж кажуть, що собака й рабиня схожi на господаря!

Негритяночка витерла кров кулаком i кинулась iз обуреним вереском до хлопця.

– Зачинив мене, мов собаку?!! Куди ти йдеш?! Вiзьми мене iз собою!

– Цить, чорна мавпо! – Лiкар обурився. – Ти рабиня, а вiн мусульманин! Ти що – збожеволiла?8 Якщо хочеш на вулицю пiти, то поклонись йому низько i попроси та й одягни на шию свою рабську кулю. I – А тодi до Алi i теж обуреним голосом: – Чого на мене дивишся? З рабами треба тiльки суворо! Добра i ласки вони не розумiють. Сядуть тобi на шию, як Дiд на Сiндбада-Морехода. I не скинеш, i не знiмеш.

З такими напучуваннями вони й сiли до човна. Алi думав вiдвезти лiкаря до його дому, проте лiкар попрохав, щоб його вiдвезли до садиби купця Сахла.

– Правда, господине, що в того Сахла є чудо з чудес – серед квiтiв – троянда з пелюстками наполовину червоними, наполовину бiлими? Я так хочу побачити чудову троянду!

– Є. А чого тобi, хлопче, дивитись? Ти ж простолюдин, слуга… А щоб зрозумiти красу чи квiтiв, чи ще чого iншого, треба бути i освiченою, i вихованою людиною. А ти ж, певно, до всього i не вчився нiколи i не знаєш навiть грамоти?

Алi нiчого не вiдповiв i сумно опустив голову – все була чиста правда. Звiдкiль синовi Хасана-смiттяра знати грамоту?

I хлопчина вiдчув себе таким малим i ницим вiд зневажливих слiв лiкаря, що ладен був упасти каменем на дно каналу i бiльше не виринати.