Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрий - Страница 18

Зрештою Кадарiї те все набридло. Вона пiдiйшла швидкими кроками до краю хiдника, невдало розмахнулась i жбурнула перстень – щедрий дарунок Абу Амара.

Зойкнули розпачливо двi повiї.

Радiсно скрикнула Нiссо.

Алi та Джарiя, не змовляючись, поспiшили вниз, на вулицю, щоб затягти непритомну жiнку до будинку.

Хлопець разом iз рабинею перетягли зомлiлу господиню в помешкання. Тепер Алi пересвiдчився, яка важка i незручна для ношi непритомна людина.

Всi ж iншi з п'яними спiвами та смiхом i кепкуванням над пожадливою хазяйкою пiднялися на третiй поверх.

Чорна рабиня, вкрай перелякана, сидiла бiля своєї володарки i нiчого не робила.

А хлопець то хапався терти скронi зомлiлiй жiнцi (десь таке чув), то класти мокру ганчiрку на чоло.

Заскрипiли, дверi. Негритяночка наче й не чула, злякано дивилась на потемнiле лице хворої. Вступили мосулець i стражник.

– Що б не сталося – спочатку знайди мене! Я все уладнаю – слово воїна… Спасибi тобi – вже кiлька рокiв я так не веселився, як цiєї ночi!

– О шейх! – Мосулець приклав руку до серця.– Такої дотепної витiвки, яку ти втнув з отим «рабом», я ще нi вiд кого не чув! I скажу тобi, вельмишановний та вельмидостойний, не чув навiть про подiбний жарт, ба навiть не читав! – i мосулець захихикав.

А стражник зареготав на все горло i ляснув здоровенною правицею по плечу Абу Амара.

– Поклич пiсля молитви лiкаря Iбн Юсуфа. Вправний християнин. Якщо хочеш взнати про грошовi справи цiєї гiєни – пiдмаж мiняйла Бен Закарiю. Iудей бере у неї грошi й пускає їх в обiг… А ти, хлопче, знайди, де в неї оцет i м'ятна настойка, та й зроби їй ганчiрки мокрi на чоло i скронi… У нас при допитах i дужим чоловiкам оцет допомагає, а м'ята повертає до тями…

– Лишайся бiля Айшi, поки я не покличу, i дивись, щоб чорна робила все, що потрiбно! – наказав мосулець, i чоловiки пiшли на сходи. Дерев'янi щаблi спiвали пiд їхнiми ногами якусь рипучу мелодiю.

Щоб дiстати оцет та м'ятний настiй, довелося заголювати Айшу i знiмати з неї тонкий пояс з цiлою силкою рiзних ключiв. Нiяково було й страшно торкатись хлопцевi жiночої голизни…

Негритяиочка швидко вiднайшла ключ вiд комiрчини з припасами.

В комiрчинi тхнуло гiрким баранячим лоєм, цвiлими сухарями, прокислими фiнiками та смердiло сушеним акулячим м'ясом.

Поки Алi шукав лiки, Джарiя з радiсним криком вихопила горщик, засунула туди руку i напхала собi повен рот проса. Далi вона потягла з полицi глиняну баклажку i вибiгла геть.

Алi опiкувався господинею i чув, як у сусiднiй кiмнатi рабиня гуркотить товкачем – трощить пшоно на грубе борошно.

Потiм з-за дверей крiзь темний коридор поплив гiркий чад деревного вугiлля, просто як iз кузнi. Алi зрозумiв – негритяночка заправила жаровню паленими фiнiковими кiсточками.

Чи то вiд турбот Алi, чи вiд їдкого диму, але господиня Айша розплющила очi, пiдвела голову, втягнула з шумом повiтря, сперлася на лiктi.

– Хто без мого дозволу готує млинцi? – Тремтячою рукою помацала в себе на животi. – Де ключi?!! Погра-бували-и! – з розпачем закричала Айша i впала навзнак.

Голова в неї повернулася набiк, i з носа тонкою цiвкою текла темна кров.

Алi пiдставив пiд лице глибоку мiдну тацю i сам метнувся до сусiдньої кiмнати. При слабому свiтлi вiд жаровнi Алi побачив, як негритяночка поливає пригорiлий оладок кунжутною олiєю, посипає грубою сiллю i пхає до свого широченного рота.

– Пiшли швидше! Айша конає – в неї кров носом чурить! – закричав Алi. – А ти тут оладки жереш!

– Пусте! Не здохне,– спокiйно вiдповiла рабиня, облизуючи, чорнi пальцi з рожевими нiгтями. – Як пiшла кров, то небавом їй стане легше. Таке вже бувало – як iде носом кров, то за день-два оклигає. Сiдай, скуштуй оладка… Знаєш, вiдколи мене схопили людолови, не їла я наших пшоняних оладкiв!

Алi завагався лише на хвилю, бо враз вiдчув, що їсти йому хочеться, аж у черевi смокче.

А потiм i собi, обпiкаючи пальцi, згорнув трубочкою вогненного оладка, змастив запашною олiєю i посипав темною сiллю.

А Джарiя тим часом вже плюскала на розпечену сковороду нову порцiю рiдкого пшоняного розчину.

Алi впорався з другим оладком i поспiшив назад до Айшi.

Йому стало бридко i страшно – таця переповнилась кров'ю, та з носа вже не лилося.

Алi повернувся до дiвчини.

– Iди, винеси i вимий кров! Обмий їй лице!

– А ти? – здивовано спитала негритяночка.

– Я мусульманин. Менi пiсля кровi треба очищатись!

– Скiльки ви вбиваєте людей, а кровi боїтесь! – ледь не кричала негритяночка, а сама все струшувала сковороду з млинцем, щоб вiн не пригорiв.– Ну почекай трохи – ось цей оладок лишень з'їм i все зроблю… Ну почекай! – Вона заплакала.

Тодi Алi махнув рукою i пiшов чекати її бiля хворої Айшi…

Перед самiсiньким сходом сонця, перед молитвою, весела компанiя вивалилася iз занедбаного будинку-палацу.

Алi виглядав у еркер i бачив, як на свист стражника з-за рогу каналу випливли два великi човни, а в них люди нiчної стражi. До одного сiв начальник стражi, до другого – купцi з дiвками.

Була повна вода, i хвилi плюскали пiнистими бризками аж до верха паль.

Мосулець стояв на самiсiнькiм краєчку греблi i махав рукою вiдпливаючим гостям.

Алi був бiля господинi, коли всередину зайшов мосулець.

– Слухай уважно – неси нагору жаровню, сковороду, мiдний кухоль, ступку i глек води. Та швидко!

Без жодної похибки i зупинки виконав Алi наказ господаря.

Мосулець кинув з трiскотом жменю якихось зелено-оливкових зернин у ступку i зачав розбивати їх товкачем.

– Мiй господине! Давай я все добре зроблю! – вихопився Алi.

– Не заважай! Iди вниз – доглянь, чи все гаразд, потiм прийдеш.

Та хлопець не спустився зразу до Айшi й рабинi, а завернув у кiмнату з еркером. Притисся до мiцних грат, зроблених з дубових брускiв.

Просто пiд баштою еркера коливався на припливнiй хвилi човен. У човнi було двоє: якийсь рибалочка i чоловiк з пов'язкою на обличчi, загорнутий у широкий плащ.

Десь з-за обрiю пробилися променi сонця, заспiвали на мiнаретах темнi муедзини.

А чоловiк у плащi й не чув заклику до молитви, а показував, як музика жбурнула перстень i де вiн нiбито занурився у воду.

I тодi Алi впiзнав у ньому стражника.

Спостерiг – стражник помиляється – нiкчемнi сили дiвчини ввели його в оману – показував рибалцi набагато ближче до берега, нiж вона кинула той царський дарунок.

Рибалка роздягся i пiрнув у вируючу воду.

Пiд водою вiн так затримався, що тюрок (а стражниками, як i скрiзь по халiфату, буди або тюрки, або курди) почав непокоїтись i все заглядати у воду.

Алi подумки засмiявся – такi всi скаженi, тiльки б i лили людську кров, а вода їх лякає!

Випiрнув рибалка без персня.

I вдруге так само.

I втретє без нiчого.

I ще багато разiв.

Алi бачив, що рибалка не там шукає, але вiн був не такий дурний, щоб пояснити цьому рiзниковi про його помилку. Пiсля срамної п'яної ночi в Алi не лишилось i крихти поваги до стражника. Шкода тiльки зусиль рибалки. Та й рибалка хлопцевi не сподобався – пiрнає незграбно, вiддихувавсь якось безладно, невмiло.

Зрештою хлопець згадав, що хазяїн Абу Амар наказав йому все оглянути внизу i пiднятись до покоїв. Внизу нiчого не змiнилось – Айша лежала без пам'ятi, а негритяночка все ще пекла тоненькi пшонянi млинцi.

Коди Алi пiднявся до помешкання мосульця, то його чутливi нiздрi вразив дивний i таємничий запах смаженого зерня. Пахло наче i жирним, i гiрким, чимось таким, що водночас заспокоює i бадьорить, що одним тiльки запахом пiдiймає пiдупалi сиди, вiдганяє втому…

Коли Адi вiдхилив дверi, то мосулець стояв навколiшки перед жаровнею i сипав якесь терте листя в кухоль. А кухоль повнився варивом, бризкав на вугiлля, i тодi дзвiнкий i солодкуватий, приторний запах вибухав iз повною силою.

Мосулець зняв кухоль i дав вiдстоятись, а потiм налив собi невеличку чашу. Обпiкаючись i кривлячись, ковтав пахучу, темну рiдину. Нiздрi його роздувались, очi заплющенi, а на обличчi з'явилось очiкування чи то насолоди, чи то радостi.