Улюбленець слави - Кері Джойс - Страница 88

Я вирішила, що доля до нього всміхнулась, коли Мей Бонд запропонувала Томові роль у ревю («Група Бонд») у сцені, що пародіювала чергову конференцію з питань репарації (цих конференцій було тоді без ліку). Номер полягав у тому, що два банкіри, шаленіючи, вимагали грошей, а прем'єр-міністр з довжелезною сивою бородою і з ватними затичками у вухах співав пісеньку: «Спи, моє дитятко...»

І я дуже розгнівалась на Честера, коли, щойно повернувшись з лікарні, він раптом заявив, що не хоче й слухати про це блазнювання, яке —«нижче його гідності».

«Шкода! — подумала я тоді.— Він і справді безнадійно відстав, він, що так чуйно вловлював колись громадські настрої! Дивно, як він змінився!»

Але сьогодні, озираючись назад, я думаю (а без цього не зрозумієш ні Честера, ні Тома), що набагато дивнішим було те, як я сама тоді не відчула, наскільки Честер мав підстави розчаруватися і в Томі, і в мені; я сама не відчула тієї разючої зміни, що сталася і в моїх поглядах, і в усьому, що нас тоді оточувало.

Пригадую, якось у Джімові канікули, коли мені минуло дванадцять років, Джім та майор Фрієр уперше взяли мене в море. Вони приділили мені роль матроса, суворо попередивши, щоб я не здумала легковажити своїми обов'язками чи не підкорятися наказам, бо тоді мене відразу висадять на берег і відправлять поїздом додому. Тому на першій же стоянці у Мільгейвені я прокинулась удосвіта і, взявши швабру, вийшла на палубу. Проте Джім мене випередив. Він уже встиг скупатись і сидів, загорнувшись у рушник, на канатній тумбі, набурмосений і задубілий. Він сердився, що майор віддав мені «жіночу каюту», таку собі дерев'яну скриню, схожу на склеп, з вузенькими дверцятами, а його забрав до себе в загальний кубрик, і він не зміг прийти до мене зранку в ліжко погрітися. Тому він зірвавсь якомога раніше, аби ще дужче змерзнути й набратися злості. Я теж була сердита на нього, бо відчувала, що він зіпсує мені відпочинок своїм настроєм,— і водночас, бачачи його таким нещасним, почувала себе винною.

І тоді, переповнена радістю, а може, й бажаючи допекти Джімові, я у захваті вигукнула: «Боже, як тут гарно!» І справді, сонце щойно зійшло на обрії, ледь-ледь піднявшись над краєчком моря, а під цим кутом воно завжди яскравіше, ніж у зеніті. І всі вітрильники, недавно пофарбовані на літо (був же кінець травня), сяяли, наче іграшки на вітрині (але то були не іграшкові човники, а справжні яхти, яким знані морські шторми й темні бурхливі ночі,— в цьому й полягала їхня особлива приваба!), похитуючи щоглами в голубому серпанку. Та ще — оскільки навколо не було ані душі, крім Джіма, (а також беручи до уваги його поведінку), я могла вважати сам той факт, що я так раненько прокинулась виконати свій обов'язок і поглянути на цю красу, за певний подвиг зі свого боку. Отже, тим самим життєрадісним голосочком (з деякою в'їдливістю, яка здалася мені за цих обставин слушною) сказала: «Ну, хвалити бога, тримаємося добре!», і це мало означати, що, незважаючи на міцну течію і приплив, наш якір на місці, і ми стоїмо, як і стояли, між пофарбованим у зелений з білим кольори яликом «Бессі бі» і білою шхуною «Грейхаунд», а перед нами — два швидкохідні катери.

Але наступної миті (ранковий туман поступово підіймався все вище й вище) я ще раз поглянула на берег, і з грудей моїх мимоволі вихопився такий розпачливий крик, що Джім рвучко зірвався на ноги, й обличчя його сіпонулося.

— Ну що там іще?—зневажливо кинув він.

Та мені з переляку наче відібрало мову. Берег, що так чітко врізався мені вчора у пам'ять, раптом зник. Я кинула погляд в інший бік, туди, де бовваніла шхуна, але за нею побачила замість учорашнього села — ліс і труби газового заводу. Між тим усі вітрильники стояли на вчорашніх місцях,— і мені раптом здалося, що якийсь злий демон утнув зі мною лихий жарт,— або я остаточно зсунулася з глузду й нічого не тямлю.

— Що це? Чому тут усе таке незнайоме? — нарешті вичавила я з себе.— Що з нами сталося?

Джім кинув у мій бік розлючений погляд і, велично пройшовши повз мене, просичав мені просто в обличчя (втім, я сама його на це спровокувала — і своїм безтурботним виглядом, і тим, як старанно орудувала шваброю):

— Дурепо! Нас просто піднесло вгору припливом.

І перш ніж він зник у кубрику, все знову змінилося,— наче декорація на сцені, коли вгору здіймається прозора тюлева завіса: Мільгейвен, увесь правий берег на двадцять ярдів униз по річці, знов постав переді мною таким, як раніше,— надійним, певним, звичайним. Кажучи відверто, навіть надто певним, надто надійним і звичайним, і вся картина відразу ж потьмяніла. Я жбурнула швабру і, засмучена сваркою з Джімом, попленталася геть, сердита не менш за нього.

Отак-от і тепер мене з Томом несло припливом повоєнних років, а Честер, як і раніше, стояв на старому якорі, і я не помітила цього лише тому, що все і всі довкола крутились у цьому вирі зі мною разом, а коли помітила, що Честер та його євангелісти стоять «на твердому грунті», їхня позиція видалася мені жалюгідно нудною.

Як я вже казала, на той час у країні спалахнула величезна ненависть (несправедлива й цілком безпідставна) до уряду, але, відверто кажучи, вона була тільки часткою загального вибуху, що до останку зруйнував старий світ. Кожен ніби заново зводив свою нову мораль на нейтральній землі. Хай Честер помилявся, вважаючи мене аморальною за те, що я фарбувала губи й рум'янила щоки (а я справді почала користуватись рум'яною, Том дуже наполягав на цьому) і не ховала ніг під довгою спідницею (я б і волосся вкоротила, якби Джім мені категорично не заборонив цього),— я просто зважала на моду, і не могла інакше, коли не хотіла виглядати кумедною, але зараз мене дивує інше: як швидко я звикла до думки, що молоді люди, от як Том, можуть, не криючись, одверто жити з дівчатами, які вважають себе при цьому порядними; що можна говорити геть про все, називати речі своїми іменами; що всілякі вади не так погані, як смішні і навіть почасти необхідні; що чоловіки та жінки можуть лежати на пляжі майже голими, і в цій голизні є навіть щось чисте; що всі колишні уявлення про моральність свідчать про жахливу людську обмеженість і тому просто безглузді.

110

Коли казати правду, то Честерів гнів і його обурені слова про те, що він вважає виступи Тома легковажними й «ганебними», викликали у мене зворотну реакцію; отже, подумалося мені, Том чинить те, що треба. «Мало не весь світ бере на глузи політиків з отими їхніми нескінченними конференціями. Не можуть же всі довкола помилятися,—міркувала я собі. —Доки Том не передражнює самого Честера,— а він ніколи на це не піде,— нема нічого страшного, коли він бере на сміх людей, які самі зробили з себе посміховисько».

І тому, коли Том одержав ангажемент, до речі, дуже вигідний, виступати у нічному клубі «М'ясо на черепичці» (вважалося, що там панує «дух Парижа»), і коли навіть респектабельні газети почали називати його не інакше, як «наш неоціненний Том Німмо», я вирішила неодмінно подивитися його номер,— але, звісно, так, щоб Честер про це не пронюхав.

Я ніколи не бувала у таких веселих місцях і може не ризикнула б туди піти (а мені так хотілося!),— якби не щаслива нагода. Якось після одного дуже нудного прийому ціла компанія, в якій були й не дуже молоді люди, вирішила поїхати в нічний клуб. Засперечалися,—хтось назвав один бар, хтось — інший, та більшість зажадала поїхати до клубу «М'ясо на черепичці» (він мав славу найбільш «мистецького»). І один з цієї компанії, спостерігши, як зацікавлено я прислухаюся до їхньої розмови і, очевидно, не знаючи, хто я така, чемно спитав:

— Ви теж поїдете з нами?

Усміхнувшись, я не заперечила й всілася в машину. Втім, через хвилину я вже пошкодувала про свій необдуманий вчинок і дуже злякалась. І все одно я й тоді не повернула б назад, навіть якби могла (всі бо ми тоді хотіли чогось такого, що розворушило б нас, прагнули гострого, шаленого, незвичайної розваги абощо).