Улюбленець слави - Кері Джойс - Страница 87

— Мені байдуже, якої він про мене думки,— пояснив він,— дивно тільки, звідки в нього ця нікчемність душі.

— Даруй, Честере, це всього-на-всього жарт, ти ж знаєш, як смішно він усіх передражнює.

— Ото ж бо воно! Якщо мир у Європі та повоєнні труднощі для нього всього-на-всього жарт, значить, наш син — нікчема. Якщо ж це не так, то ці його, як ти зволила висловитись, «жартики»— убозтво й несмак. Не чекав я побачити його таким духовним калікою,— навіть зважаючи на всезагальну зіпсутість, на суцільне паскудство.

Він знову кинув на мене зневажливо-сердитий погляд і додав:

— Я вже не кажу про головне! Жити, не криючись, з цією повією!

— Вона не повія, Честере, її знають як серйозну актрису.

— Я помітив — ти теж почала мазатись.

— Зараз усі користуються помадою. Без помади я буду надто бліда, подумають — чи не захворіла...

— Авжеж! Останній крик моди! Для всіх без винятку! Паскудство стало нормою. Матері, наче ті хвойди, розмальовують собі обличчя, а сини брехнями розважають п'яних нероб.

Честер говорив це спокійно і неголосно, проте відчувалося, що він надто збуджений, і я не стала йому заперечувати,— лише взяла за руку, ніби просячи зрозуміти мене. І раптом помітила, що він увесь тремтить. І тоді мене блискавицею пронизала несподівана думка: «Невже справді кінець? Кінець кар'єрі, і він безнадійно відстав від життя,— вередливий дідуган, здатний тільки списувати все на добу і лаяти всіх без винятку».

Не встигла я таке подумати, як Честер відсмикнув свою руку і сказав:

— Ти гадаєш, я старий дурень — та й усе, мовляв, що з мене візьмеш. Ти на боці Тома. Він завжди був тільки твій, ти все для цього робила, ти і твої Леттери. Ви твердо вирішили вберегти його від мого впливу і виховати яко джентльмена. І домоглися свого — він став джентльменом і паразитом, як отой твій джентльмен, котрий скористався з моєї гостинності й спокусив тебе. Звісно, Том мене ненавидить,— таких, як я, вони називають чужаками.

Я сказала, що ніхто не має права вважати Тома паразитом,— він докладає всіх зусиль, щоб знайти собі роботу.

— Ти хочеш сказати, що саме я, я не маю права на нього нарікати? Таки й справді! Які можуть бути в мене права у родині Леттерів! Я давно вже це зрозумів! Я був зручною партією, дурником, якому дозволили врятувати високошановний клан від скандалу й стати йому в пригоді— звичайно, якщо він зробить кар'єру, якщо опанує шляхетні манери, якщо зрадить свій клас і все, що той клас обстоює.

Ці його слова настільки мене вразили, що я не спромоглася й відповісти. Честер давно вже не говорив про свій «клас», хіба що коли закидав робітникам антипатріотизм і «зрадництво», тож ми всі вирішили, що він, нарешті, позбувся тих своїх нав'язливих думок.

— Я до тебе нічого не маю,— вів він далі.— Хіба ти могла думати інакше? Так тебе виховали. І ти лишилась вірною цим правилам. Я це відчув з першого ж дня, як ми стали жити разом,— я був самотній у власному домі. Марно я сподівався, що ти й усі твої зможете знайти спільну мову з людьми мого кола! Овва! (Він пирхнув смішком). Леттери навіть оголосили війну бідолашному Гаррі Бутемові,— він, бачите, занадто мені відданий, занадто вірний,— геть його! Мене слід тримати якомога далі від своїх — геть усі контакти!

А коли я нагадала йому, що зовсім не я спровадила Гулда, він уперто стояв на своєму і доводив, що завше був самотній — ось відплата за добро, яке він намагався зробити людям: бідні, затоптавши добре Честерове ім'я, викинули його на смітник, а багатії й далі знущаються з нього за намовою його власної, так би мовити, родини.

— Облиш, Честере, ти знаєш, як Том тебе любить. Для нього велика честь бути твоїм сином.

— Він мені не син — у мене немає дітей. Я опинився у безвихідній ситуації: то був справді блискучий маневр! Мене змусили стати заручником фамільних інтересів і жити під дамокловим мечем фамільного ж невдоволення. Наді мною постійно висіла загроза стати загальним посміховиськом — зневажений чоловік, рогоносець, взятий у полон... Тільки не треба, прошу! (Він підняв руку, відхиляючи мої заперечення). Хоч зараз будьмо чесні одне перед одним і скінчимо порахунки з життям, повним брехні й ошуканства. Я знаю, тобі куди любіші легкі шляхи й заспокійливі мрії, але чим це завжди кінчається? Наше життя поточили хробаки лицемірства.

Він аж тремтів од збудження, і я не наважилась йому заперечувати, а, взявши за руку, попросила лягти у ліжко.

— Ти змерз. Швидше накрийся ковдрою, а то застудишся.

— Ах, низесенько перепрошую! Все це дуже відгонить моєю невихованістю, і взагалі я завдаю тобі самі тільки прикрощі, чи не так?

Однак збігла ще добряча година, перш ніж він погодився лягти, і то лише скраєчку, відсунувшись від мене. Йому конче хотілося підкреслити свою самотність.

108

Цей незвичний для Честера спалах мене просто таки приголомшив, і передусім — визнанням, яке раніше було неможливе,— натяком на те, що й Селлі, може, теж не його дочка. Очевидно, щось у ньому надломилося,— якийсь бар'єр, якась підпора. Але я занадто добре його знала й не мала сумніву, що з уламків старої підпори Честер потай зводить уже нову лінію оборони або й наступу. Хоч би що я йому сказала, навіть дуже важливе, це однаково не змінило б його намірів. Честер взагалі поклав тепер собі за звичку заперечувати будь-які аргументи, і обговорювання кожної проблеми перетворювалося на дебати, яким не було кінця-краю. Його цікавили не факти, а перемога, і в цій битві слова «клас», «змова», навіть «правда», або й такі фрази як «хоч раз будьмо чесні одне перед одним і облишмо хитрощі»— не мали нічого спільного з правдою; то були тільки різновиди зброї, яку він раз по раз витягав із свого арсеналу, залежно від того, котрий з них на дану мить дошкульніше вражав ворога.

Того вечора я остаточно переконалася й в іншому — він був справді навдивовижу самотній. Коли можна так висловитись, за тридцять років війни він наробив навколо себе такого спустошення, що говорити з ним було однаково що волати на пустирі, де самі лише руїни, іржавий дріт і ями з гнилою водою; і, звичайно, трупи,— як-от, приміром, труп бідолашного Броума.

І хоч це справді був хворий, лише удвох із Селлі, якій довелося мені допомогти, ми ледве-ледве переконали його звернутись до лікаря; і все одно, коли той запроторив Честера на місяць до лікарні, він знову заговорив про потаємні інтриги. У нього раптом підскочив тиск, і лікарі висловлювали підозру, що він уже переніс невеличкий інсульт. Кілька днів у нього тремтіла рука, і він не міг навіть писати.

Тож я дуже зраділа, коли незабаром після Честерового повернення додому до нас завітав Гулд. Старий був уже зовсім кволий, не міг підійматися сходами, і довелося поселити його у «кімнаті для челяді»; проте через неміч він подобрішав. Двоє друзів тепер негайно замирились і проводили разом довгі години, обмірковуючи політичну кризу й усім своїм виглядом даючи мені на здогад, що я тут зайва.

Але мене це влаштовувало. Честер копав нові траншеї і спрямовував свої нові гармати проти Леттерів, і я повсякчас відчувала себе в зоні обстрілу, навіть якщо він не стріляв безпосередньо в мене. Це певною мірою заважало мені втішатися мирним життям.

Саме тому Гулд, як на мене, виявився тут вельми доречний. Він підбадьорював його своїм обожнюванням, і ми вирішили, що було б добре, якби Честер знову навернувся до релігії: для перемоги на нових виборах йому, безумовно, буде потрібна підтримка нонконформістів.

109

Стосовно ж Томової «нікчемності», казала я сама собі, то ще добре, що його вистачало на жарти, бо Том і досі був не при ділі. Він уже відмовився від думки повернутися до армії. Після всієї тієї гульні, після того як він хвацько процвиндрив свою армійську платню, йому, як і багатьом його друзям, навіть думати не хотілося про військову дисципліну: з іншого боку, його ніколи не вабила й банальна конторська праця. Вісімнадцятий місяць він жив на гроші, які давав йому Честер (і на той дріб'язок, який могла підкинути йому я), на позички (тітонька, яка досі ще порядкувала у Бакфілді, позичила йому скількись там грошей) і гайнував час по театрах та барах.