Улюбленець слави - Кері Джойс - Страница 53

На відверту розмову викликати його було дуже важко. І не лише через упередження, з яким Джім ставився до всіх і всіляких політиків, так само як і до письменників та журналістів; мені здалося, що він просто втішався, не відповідаючи на їхні розпити. Він добре вліз у машкару такого собі простака служаки, котрий не тямить у державних справах, і люди перестали надокучати йому. Якщо ж вони й далі розпитували, він надягав на себе машкару дурника і, широко розкривши очі, відповідав (так, приміром, відповів він одному панові, котрий намагався втягти його в розмову про будівництво залізниці):

— Коли я кажу, що... так би мовити... ручна переноска вантажу доволі дорога річ, я мушу додати, що не знаю точних цифр... До того ж у різних місцях платять по-різному.

Він вдало заплутував нитку розмови, і якщо його знову питали про примусову працю, розважливо відповідав:

— Так, саме такою уявляється мені ситуація, хоча, повторюю, я не знаю точних цифр. Утім, коли б я їх і знав, це навряд чи нам щось прояснило.

І переводив розмову на складність адміністрування в Африці, на голод, хвороби й боротьбу за існування там, де ми додали хвороб і де населення починало зростати.

Тітонька всіляко намагалася розбуркати Джіма, і навіть Честер доклав до цього рук. Звичайно, оскільки Джім знову приїхав додому й бував у нас, Честер намагався ставитись до нього з симпатією і взагалі робив спроби «підняти його на п'єдестал». Честер завжди намагався добре ставитись до людей (чи не найприємніша його риса!), особливо до тих, хто завдав йому великого клопоту (як-от Джім). Це робилося не просто для того, щоб створити зовні пристойну «ситуацію»: в глибині душі Честер справді вірив, що варто переконати себе, ніби людина справді гарна (так він завжди перебільшував мої «чесноти» вголос,— аби змусити мене стати кращою!), і вона справді стане такою.

Він не шкодував слів, розхвалюючи Джіма своїм приятелям і всіляко підносячи його любов до тубільців племені луга. І то було, на мій погляд, цілком справедливо: Джім серцем і душею служив нашому урядові, і час було вже це визнати.

Тому, коли Честер оголосив, що нам має бути соромно за наше комфортне життя, коли Джімові доводиться терпіти такі нестатки, я не стала говорити йому, що Джім піде й на гірше, аби тільки назбирати побільше грошей і мати можливість, приїхавши у відпустку, як то кажуть, труснути капшуком.

До того ж Честер не любив, коли хтось псував йому піднесений настрій. Духовний злет, здавалося, надавав йому особливої певності, він дедалі більше вірив у власні сили. Я гадаю, десь у глибині душі він був певен (аналізувати це почуття Честер не брався — такі речі непридатні для ретельного аналізу), що будь-який душевний підйом — від бога.

68

І вже зовсім вигадка, ніби найпершою причиною сутичок між Томом і Честером стали постійні Честерові прискіпування до Томової моральності. Це, мовляв, страшенно гнітило малого, а я скористалася з цього, щоб «збаламутити» хлопця й нацькувати його на батька. Честер ніколи не вимагав, аби Том став нонконформістом, і конфірмували його в англіканській церкві (так було зручніше для Істборо); зрештою, сам Честер, одверто кажучи, почав, переїхавши до столиці, помалу-малу відходити від нонконформістів. Тепер він уже частенько забігав на службу до моєї церкви, бо вона була поруч, за рогом.

Суть полягала не у Честеровій «розбещеності» чи «снобізмі». Сталося так, що доля звела його ближче з багатьма священиками-англіканцями, і тепер він уже не називав їх усіх поспіль «запеклими грішниками» та «любострасниками». Крім того, Честер з головою поринув у роботу; а що більше він працював, то дужче втомлювався, і йому вже було просто ніколи висиджувати на довжелезних нонконформістських відправах. Винятком, звісно, був Тарбітон, там для цього доводилося хоч-не-хоч викроювати час.

Інша справа — мої взаємини з Томом. Не заперечую, ми з ним дійсно жили на ті часи в злагоді, душа в душу. Закоханість у Честера й надто великий пієтет до нього не дозволяли Томові бути перед ним до кінця відвертим,— тоді як мене він анітрохи не соромився і міг прямо говорити все, що спаде йому на думку.

Тітонька Леттер сердилась на мене, мовляв, я заграю з Томом, але то був несправедливий закид,— це Том загравав зі мною, хоча, мушу признатися, нерідко мені від нього й перепадало. Наприклад, за мої туалети (з роками він ставав усе вимогливішим до своєї зовнішності, екстравагантні Томові краватки й жилети виразно свідчили про те, що наш син поклав собі будь-що стати справжнім денді). І взагалі, Том ніколи не пропускав нагоди пожартувати,— наприклад, з моєї пристрасті до романів або з моєї забудькуватості,— я ніколи не пам'ятала, куди запхнула чергову бібліотечну книжку (втім, де йому було знати, яку силу справ мусить одночасно робити жінка!); він розповідав мені про своїх приятелів, ділився творчими планами, враженнями від театральних вистав; і, звісно, найчастіше ми з ним говорили про Честера. Хвалився, що відразу, тільки-но Честер обійме посаду прем'єр-міністра, він, Том, заведе собі добрячих скакунів і триматиме їх на Даунінг-стріт [14], Допитувався, чи не кортить мені стати, як він казав, «графусею». Вигадав собі титул «лорд Гросвенор-Парейд» і скаржився, що особисто йому, Томові, цей титул загрожує самими лише неприємностями,— бо тоді вже йому запевне ніхто не дозволить стати вуличним художником. Він справді любив побазікати при мені казна про що, і цим дуже смішив мене. Його відвертість, очевидно, була викликана тим, що мене він не обожнював так, як Честера (тітонька вважала, що він не має до мене належної шани),— а тому й не боявся розкрити мені свою душу. Якщо вже договорювати все до кінця, Том мав легку й жваву вдачу, з ним завше було приємно й весело, і біля нього я почувалася значно молодшою, надто у товаристві деяких його друзів по мистецтву, от як родини Трайбів, де були такі невимушені й теплі взаємини.

Аби згадати «високі» тогочасні прийоми, я змушена була перечитати силу-силенну старих листів і щоденників, тоді як усе, пов'язане з Трайбами — тьмяні закутки, заставлені округлими меблями, специфічний запах олійної фарби й порохняви, нетутешня усмішка і трохи витрішкуваті очі місіс Трайб, яка, сидячи у фотелі з високою спинкою, робить з кількох старих порт'єр мантію для Титанії,— вкарбувалося мені у пам'ять.

У цьому симпатичному домі кожен робив, що заманеться. Гості, які потрапляли туди вперше (серед них бували й відомі майстри пера та пензля), блукали коридорами, шукаючи одну з Трайбових дочок, котра запросила їх, а потім геть про них забула. Будь-яка заувага, будь-який погляд сприймалися тут як належне, вечеря з проханими гостями могла перетворитися на танцювальну вечірку, перегляд приватної колекції живопису — на відгадування шарад, а шаради могли раптом перерости у філософську дискусію (яка тривала іноді до третьої години ночі) про сутність бога чи про необхідність відкрити новий театр.

Пригадую, якось, навідавшись до Трайбів (Честер виступав того вечора десь у провінції), ми заскочили їх на гарячому: вони готували різдвяну виставу «Кіт у чоботях», яку вирішено було поставити академічно, всерйоз,— Трайби взагалі дуже серйозно ставилися до всього, пов'язаного з мистецтвом. Обговорювалося надзвичайно важливе питання: кіт, якого гратиме приятелька однієї з сестер, професійна акторка Мей Бонд, має бути зодягнений по-котячому, й говорити котячим голосом,— чи вистачить самого лише смугастого плаща (зробленого з вовняної ковдри), капелюха з вухами і хвоста; виконавиця має нявчати, як справжній кіт,— чи декламувати у класичному стилі. Це обговорення тривало понад дві години,— якщо не вважати тривалих телефонних консультацій з двома відомими акторами, на які пішло ще стільки ж часу. Зійшлися нарешті на тому, що кіт мусить бути вбраний у справжній котячий костюм і котячу машкару,— проте говорити людським голосом. Доки тривав диспут, я, взувшись у чобітки для верхової їзди (Том приніс їх з дому) і зодягнувши картонну котячу машкару (насправді то був лев,— Тотті Трайб лише перефарбувала його у сірий колір) та капелюх, репетирувала (на правах дублера) роль кота. Головним режисером у нас була Джулі Трайб, вона ж була суфлером, а Том у ролі горопашного маркіза Карабаса скаржився нам на свої злигодні. Ми й не помітили, як засиділися у них далеко за північ.