Улюбленець слави - Кері Джойс - Страница 52

66

Діти дуже любили Джіма, може, навіть дужче, ніж Честера, і не один Том, а й Селлі. Поважали вони, без сумніву, більше Честера, але вільніше почувалися з Джімом. У цьому (принаймні для мене) не було нічого дивного. Джім саме та людина, яких обожнюють діти, особливо якщо вона стрічається з ними тільки під час відпустки і лише й має клопоту, що розважати їх. В їхніх очах він був герой — адже він приїхав з первісної далечі, був чимось на зразок царка в Африці (титул, котрим Джім пишався й сам не менш, як його тубільці) і застрілив справжнього лева. Він навчав їх їздити верхи й пообіцяв подарувати Томові мисливську рушницю, коли йому мине п'ятнадцять років. А головне, хоч він і ставився до дітей дуже критично, надто до Тома, і розмовляв з ними набагато різкіше за Честера або й за мене, вони знали, що він не намагається їх повчати. І знали: якщо Джім лає Тома за надто довге волосся, а Селлі за те, що вона сердиться, коли я прошу її принести мені окуляри, він зовсім не хоче вчити нас, як напускати на себе вигляд добропорядності. Просто він вважає, що довге волосся й небажання зробити матері послугу — це «недобре».

Коли я змалювала йому сцену, яку влаштував нам Том, він страшенно розгнівався.

— О боже! — сказав Джім.— Він заслуговує на добрячого прочухана! Я так і знав, що ви його тут зіпсуєте. Старий Честер годен розбестити яку завгодно дитину. Він надто добрий. Очевидно, його самого так виховували; люди його класу завжди розбещують своїх дітей.

Джімове обурення мене вкрай перелякало, і я почала благати його нічого не говорити Томові; та він і слухати мене не захотів.

— Дурниці, пташечко, в таких випадках не годиться ховати голову під крило. Ви можете зіпсувати його назавжди. Виховувати — все одно, що об'їжджати жеребчика. Звичайно, не треба занадто часто смикати за повід, жеребчик може хвицнути, але й не можна попускати віжок, бо його відразу ж занесе на манівці. Я поговорю з містером Томом.

І Джім одразу ж пішов до Тома й дав йому прочухана, і не лише за хамство по відношенню до батьків, але й за куріння. Він виповів Томові, що йому соромно за нього, що Том поводиться не як джентльмен, і якби Том був його, Джімів, син, він не пошкодував би для нього палки.

Це справило на Тома велике враження. Такі слова як «джентльмен» і «по-джентльменському» мали для Тома глибокий сенс (це вже тепер, у наші часи їх заялозили й перетворили на порожній звук). Тому вони й пробилися крізь панцир хлоп'ячих гордощів (щоб не сказати — пихи; Том ніколи не забував, що носить прізвище Німмо). Я маю підозру, що коли Том і не плакав (Джім нічого мені про це не сказав,— у нього був свій непорушний кодекс честі по відношенню до дітей, у всякому разі — до хлопчиків), то був близький до цього.

По їхній розмові Том прийшов до Честера й урочисто попросив вибачення, що, звичайно, справило на Честера велике враження — він чудово розумів, як важко було хлопцеві здолати свою гордість! Він так зрадів, що зразу ж подарував Томові (який давно про це мріяв!) спортивного велосипеда й спеціально поїхав до Джіма, аби подякувати йому. Честер був у захваті від Джіма. Уночі він сказав мені, що на Джіма завше можна покластися, і це він у ньому найбільше цінує, нарівні з його лояльністю та готовністю до самопожертви. Остання похвала, котра здивувала мене найдужче, була для Честера найвищою.

67

Відколи Честер став членом уряду і деякі вчорашні Честерові прихильники почали лаяти його за те, що він виїздить на «світські раути» і взагалі «сповна користується привілеєм свого становища», він почав дуже високо шанувати лояльність. Найдужче його вразив той факт, що Джім ладен захищати уряд, навіть якщо його очолюють радикали. Це з'ясувалося одного вечора, на черговому офіційному прийомі, коли один з найпочесніших гостей, член парламенту, що користувався чималим авторитетом у найлівіших, хоча й був рядовим членом партії, спитав, а чи правда, що нігерійська влада, прокладаючи залізницю, вдається до примусової праці.

Питаннячко було в'їдливе, бо радикали давно вже через це сварилися, і Честер (який спирався в основному на ліве крило) намагався лавірувати між двома сторонами. До того ж усі члени сім'ї знали, що Джім побив горшки з резидентом (їхня чвара тривала вже не один рік!) через те, що той погано ставився до «горопашних луга», які працювали на державному будівництві, і навіть погрожував подати скаргу губернаторові через голову свого безпосереднього начальника. Джім пояснював нам, що не боїться сваритися з усіма цими «старими хрипунами», бо вони все одно не зможуть його вигнати: «Будь-кого іншого мої луга просто з'їдять».

Я бачила, як Честер кинув на Джіма тривожний погляд, та Джім лише примружився, як робив це завше, коли йому пропонували купити коня (у нього була приказка: «Якщо тобі хочуть продати конячину, знай заздалегідь, що то погань»), і сказав:

— Це доволі широка тема, чи не так? Звичайно, ви прихильник будівництва залізниць?

Член парламенту, злобний чоловічок та ще й справжній фанатик, нетерпляче спитав:

— Залізниць? Яких залізниць?

Джім відповів:

— Даруйте, але чимало людей виступають проти будівництва залізниці в Нігерії, хоч я особисто, скажу вам по щирості, навіть не уявляю, як ми зможемо підвищити їхній життєвий рівень без доріг... Там такі великі відстані, а за перенесення вантажів треба платити носіям шалені гроші... Звісно, я можу помилятися, бо не знаю всіх політичних тонкощів цієї справи, і говорю виключно як людина, що довго прожила в тих краях, як людина, якій не раз доводилося стрічатися там з голодом... цебто не раз на власні очі бачити, як люди пухнуть від голоду і помирають голодною смертю...

І Джім почав так довго й детально розповідати про голод в Африці, що ніхто більше не відважився питати його ще про щось. (Більшість «політиканів» можна примусити забути про політику; десь у глибині в кожному з них сидить звичайна людина. І, звісно, розумні люди вміють це використовувати; Честер, в усякому разі, частенько грав на цій струні). У такий спосіб Джім щасливо уникнув розмови про примусову працю.

Джім завжди ухилявся від відповіді на це питання,— бо, як признався мені по секрету, праця в тих краях і справді була примусова. Та інакше нічого й не вийшло б — тубільці не розуміли, що таке залізниця, а спокушати їх високою платнею було марно, вони цуралися всього, що можна було придбати на зароблені гроші. До того ж значна більшість їх жила далеко від того місця, де прокладали залізницю, отже, жодної вигоди від неї їм до кінця їхнього життя не було й не могло бути.

— Так, чорти б його взяли, доводиться примушувати їх до праці, без цього не бачити нам залізниці як власних вух. Та й беремо ми їх лише на два місяці щороку, під час сухого сезону, коли їм все одно нічого робити, хіба що дудлити віскі. Не було б у цьому нічого страшного, якби до них ставились як до людей; але оті хлопці-залізничники й уявлення не мають про те, як їм поводитися з бідолашними чорноробами, особливо з моїми луга. А який сенс писати скарги в центр? Там їх жбурляють у шухляди письмових столів, а на тебе починають дивитися підозріло. Ніхто не хоче знати, чим луга відрізняється, скажімо, від джоба, і те, що можна вважати нормальним по відношенню до джоба,— жорстокість, коли воно стосується луга. Торік убили трьох моїх хлопців. Посадили їх у буцегарню за те, що вони стріляли в якогось гендляра,— посадили, навіть не повідомивши про це мене! Ну й, звісно, ці нещасні вирішили, що їх неодмінно повісять; і повмирали від прикрості. Луга може протягом доби віддати кінці, якщо його образять, якщо поставляться до нього, на його думку, несправедливо; це дуже гордий народ.

Джім не схвалював дій місцевої влади, і передовсім — примусового використання праці тубільців, але, висловлюючись його ж словами, «збагнув, що той курдупель з лисячою мордою хоче заварити десь кашу, і не забажав виносити сміття під чужу хату».