Улюбленець слави - Кері Джойс - Страница 50

— Любий мій Томе, але ж тато славиться своїм хистом.

У відповідь Том лише скривився, ніби хотів сказати: «Тим гірше для нього». Я мало не виголосила промови: якби він знав, який жахливий тиждень нам довелося пережити, коли Честерові загрожувало падіння, він вибачив би йому за деякий несмак. Але передумала, вирішивши, що робити цього не варто. Тлумачити дітям батькові вчинки — справа, либонь, небезпечніша, ніж допустити, щоб у них склалося хибне уявлення про батька. А будь-які фантазії, що приходять до голови, зрештою самі собою розвіються.

Але критичний настрій, що так раптово охопив Тома, на цьому не вичерпався. За кілька днів по тому у нас був прийом (один з багатьох, які ми влаштовували, щоб належно відзначити Честерове підвищення), головним чином для тарбітонських, так званих, місцевих, прихильників Честера (серед інших приїхала Дейзі в яскраво-зеленій сукні, що скидалась, за її власним виразом, на буряк у салаті, і вся пообвішувана діамантами, що чомусь здавалися фальшивими), яким ми хотіли влаштувати зустріч з деякими лондонськими «зірками». Серед гостей були міністр, суддя, один відомий, проте цілком пристойний письменник, два титулованих чиновники з державної скарбниці і з десяток членів парламенту та перів. І Том чомусь запізнився.

Томові взагалі ми дали забагато волі, до того ж він не відзначався особливою пунктуальністю. Можливо, Том хотів (і в цьому він до певної міри нагадував самого Честера) прийти на вечірку пізніше й ефектно «вийти на сцену». Справді, багато хто розпитував про нього, казав (так, щоб ми неодмінно це почули), який він розумний та вродливий, а дві леді з Чорлока (не так по злобі, як бажаючи залишитися на висоті, коли вже потрапили на «фешенебельний», на їхню думку, прийом) заявили, нібито півгодини тому, їдучи в кебі по Челсі, бачили Тома у компанії якихось дівиць; всі вони гуртом виходили з мюзик-хола із сигаретами в зубах. А курити сигарети, не кажучи вже про все інше, вважалося і в Чорлоку, і у Тарбітоні за край непристойності.

Звісно, після такої об'яви по залу прокотилася хвиля пожвавлення, а дехто з гостей (що кидали допитливі погляди то на мене, то на Честера: їм було цікаво, як ми відреагуємо на цю новину) одверто не приховував свого задоволення. Адже трапилося щось справді нове й незвичайне! До того ж чимало тарбітонських друзів Честера, у тому числі й Гулд, були переконані, що на Тома згубно впливає Істборо, тоді як інші, наприклад, тітонька Леттер (і, гадається мені, Дейзі, а ще більше її дочка Кет, що обожнювала Тома), були раді, що в Томі нарешті відбувся якийсь перелам.

Вдома у нас на ті часи виникла своєрідна (звісно, не дуже численна) партія принца-наступника, ладна підтримати Тома у його повстанні проти Честера та й просто у бажанні жити по-своєму. Але, правду кажучи, я здогадувалась, як і чому Том опинивсь того вечора в цій «підозрілій» дівочій компанії та ще й на додаток до всього курив. Я не сумнівалася, що то були дівиці Трайб, троє «артистичних» донечок однієї «артистичної» вдови, яка мешкала поблизу в невеликому будиночку. Всі три мали те чи інше відношення до мистецтва й щиро зневажали будь-яку «умовність», а над усе — «політику» й усіх до неї причетних. У таких родинах в домі ніколи не переводяться ексцентричні молоді люди, які частенько розміщуються просто на підлозі, перед каміном тут завжди валяються обгорілі сірники, а звідкілясь неодмінно линуть звуки Шопена. Дівчата надзвичайно схилялися перед усім, що звалося мистецтвом, а сама місіс Трайб розгулювала по домі в якійсь аж надто просторій хламиді і була платонічно закохана чи не в кожного молодого актора, з яким готувала роль як репетитор; хоч вона не мала нічого спільного зі сценою, її вважали за авторитетного арбітра у питаннях смаку,— оскільки покійний її чоловік був журналіст і театральний критик.

Честерові й мені місіс Трайб у принципі подобалась, хоча вона й забирала у нас Тома, безбожно кокетувала з ним і привчала його іронічно ставитися до нашого «респектабельного» життя. Можливо, Честер навіть здогадувався, що Томові трапляється випалити одну-дві сигарети в компанії з дівицями Трайб, котрі були про нього дуже високої думки, проте вголос він — так чи інакше — своїх думок не висловлював. Честер чудово розумів, що Томові потрібна деяка свобода, хоч би тому, що він —«принц-наступник».

64

Певна річ, коли після двадцятихвилинного запізнення Том «з'явився на сцені» з дещо королівським, згодна, але нітрохи не бундючним виглядом (він надто любив життя, щоб бути самозакоханим), наші гості зустріли його цікавими поглядами. Проте він не звернув на це уваги й відразу ж, помітила я, почав шукати очима кого-небудь, з ким міг би поділитися тим, що його хвилювало. Може, навіть мене, бо я вже кілька разів ходила з ним на ранкові вистави у мюзик-хол. Та перше ніж він побачив мене в юрбі гостей, до нього підійшов Гулд (він був хрещеним батьком Тома) й суворим тоном запитав його,— що там у нього за приятельки, які — здумати лишень! — смалять сигарети.

Том, який і на дух не зносив Гулда, вмить збентежився.

— Приятельки? Які приятельки, містере Гулд? — холодно процідив він, трохи оговтавшись.

— Ті, з якими ти щойно був у мюзик-холі.

— Не доберу, про що ви говорите,— сказав Том.— Сьогодні ввечері я не виходив з дому.

І додав після паузи, ніби щойно згадавши:

— А коли й виходив, то тільки на пошту.

Настала незручна тиша, і Честер (удавши, ніби він не чув, про які там матерії говорили Том із Гулдом) поспішив послати Тома по якусь книгу. Не встигли двері за ним зачинитися, як Гулд і ті дві леді, що стріли Тома у Челсі, одностайно заявили, що Том просто злякався й не сказав правди.

— Так я й знав,— додав Гулд,— хлопчик пустився берега. Я вас попереджав, що так воно й станеться, коли віддасте його до цієї школи.

Честер зразу ж перевів розмову на жарт, сказавши, що не можна видавати жіночих таємниць. Але йому було дуже неприємно, що Том показав себе з такої невигідної сторони. І коли перед сном ми зайшли до хлопчика побажати йому надобраніч, Честер переказав йому слова чорлокських дам і додав:

— Сподіватимемося, що містер Гулд не подумав, ніби ти сказав неправду.

Й одразу ж додав, аби перешкодити Томові збрехати нам увіч і підказати йому правдоподібну поведінку:

— Мабуть, ти зустрів кого-небудь по дорозі на пошту? Коли це так, то й зараз ще не пізно пояснити все містерові Гулду. Ні в кого й гадки не мусить бути, що ти здатен говорити неправду. Я хочу сказати, треба не лише завжди говорити правду, але й не дозволяти нікому сумніватись у цьому.

І далі (сівши на свого коника — проблеми моральності,— Честер, як завше, дуже захопився) він почав доводити, як легко людині відхилитися від істини... І яке це, зрештою, безглуздя, бо в такому разі шкодиш хіба самому собі. Брехливість — найгірша з людських вад, брехливість — мати всіх пороків. Брехати — означає не лише виявляти себе боягузом, а й потурати всьому гіршому, що в тобі є. (Розводячись на свою улюблену тему, він ставав усе красномовніший і звертався тепер уже здебільше до мене, а не до Тома). Вдавшись до афоризму славетного проповідника, брехню можна назвати брамою до пекла, тому що брехун не може не ставитись до себе самого гидливо, а отже, переводячи це на мову сучасну, він скочується до духовного маразму й справді терпить пекельні муки. Але, звичайно, він, Честер, зовсім не хоче сказати, ніби Том намагався свідомо когось одурити.

Весь той час, доки Честер виголошував свою промову, Том дивився на батька, не зводячи з нього очей. Хлопчик густо почервонів, і я бачила, що все це було йому страх як неприємно. Він взагалі дуже переживав, коли помічав, що Честер ставиться до нього несхвально. Але тепер Том зненацька перебив його:

— Не хочеш сказати? Але ж саме це, тату, ти й говориш... Краще б ти вже...— Та й осікся.

— Що — краще? — різкий тон хлопчика дуже вразив Честера.

— Краще б ти не говорив такого, бо добре знаєш, що це неправда.