Улюбленець слави - Кері Джойс - Страница 49

Особливо ясно я відчула це під час подій 1909 року, коли почався наступ на палату лордів (Честер що є сили підтримував новий аграрний закон, що його вніс на розгляд Ллойд Джордж); я просто вжахнулася, побачивши, як люто нас ненавидять (щодня мені приносили анонімні листи; в одному з них було сказано, що моє хутряне манто, у якому мене сфотографовано для однієї з газет, я придбала на гроші, награбовані у народу), і як важко втекти від цієї ненависті. Прокидаючись по ночах, я відчувала її в повітрі, наче згусток темряви у затіненій кімнаті... наче тягар на ковдрі.

Але Честер тепер уже майже не зважав на це, і, очевидно, так воно й мало бути. Його тривожило тільки те, що це зачіпало наших дітей. Під час першого семестру в Істборо, коли Томові сповнилося тринадцять років, він побився з хлопцем, який кинув йому, що уряд — зграя гангстерів, а сам Честер — людина без роду й племені, низький вискочень, котрий тільки й дбає про те, щоб посіяти ворожнечу,— це ж бо принесе йому багатство й популярність. Том тоді переміг (хоча й отримав синця під око), але вся ця історія дуже на ньому позначилася, і коли ми приїхали до нього на побачення, заявив, що будь його воля, він взагалі прикрив би палату лордів. Честер був од нього в захваті (я, признатися, теж!), але все одно постарався переконати його, що зовсім не обов'язково лупцювати кожного, хто критикує уряд.

— Тату, ти просто не знаєш, що вони про тебе кажуть,— заперечив Том, виснучи на Честеровому лікті,— хто ж це може стерпіти?

— Я терплю, Томмі,— відповів йому Честер, посміхаючись,— і зовсім не хочу, щоб тебе вбили, навіть заради мене.

— Але ж мене не вбили. Я переміг. Правда, в першому раунді він мало не поклав мене на обидві лопатки, але потім я не лишив на ньому живого місця!

— Отже, він провалився під час повторного читання законопроекту? — сміючись, запитав Честер.

— З тріском! — підхопив Том, чудово зрозумівши жарт,— переважна більшість голосів була проти!

І вони обидва почали реготати, та ще й так голосно, що декілька хлопчаків (ми стояли біля школи, довколо нас юрмилося чимало школярів), почали поглядати на нас, як мені здалося, досить недоброзичливо. Проте Том і оком не моргнув, і коли Честер сказав: «Місцеві громадяни починають хвилюватися»,— Том відповів: «Так воно й має бути, адже вони добре знають, хто ти; хай їм грець, не звертай на них уваги, я звик!»— ніби хотів сказати, що члени родини Німмо повинні миритися з деякими неприємностями.

У першому семестрі Томові успіхи були дуже скромні (у відгуках про нього стояло: «Неуважний під час лекцій, порушує правила поведінки»). І я гадаю, то був наслідок не лише бійки, а й свідомості того, що Честер — його батько; думка про це постійно тримала його в напруженому стані. Хоча й бійка відіграла своє, зробивши нашого сина досить популярним у колі таких же рішучих, як і він, хлопців.

Том був дуже збудливий, схильний до захвату, і вмить реагував на будь-яку ситуацію. На відміну від нього Селлі здавалась байдужою до таких речей. Одверто кажучи, лише торік до неї дійшло, що Честер — велике цабе, і то тільки тому, що якась дівчинка смикнула її на дитячому святі за косу, обізвавши задавакою.

Селлі зовсім не була хвалько, але у спадок від Леттерів вона одержала леттерівську, за виразом тітоньки, поставу, цебто трималася дуже струнко (як і сама тітонька та Джіммі), і під час ходи трохи нахиляла голівку набік, задираючи підборіддя. Була вона дуже гарненька, з великими синіми очима й волоссям кольору пшеничної соломи, надто світлим при штучному освітленні, але навдивовижу чудовим на сонці. Коли вона, привабна й тендітна, йшла вулицею, всі на неї озиралися, а старі леді мало не зі сльозами дивились на це «ангелятко», надто прекрасне для нашого грішного світу. Насправді ж, Селлі була дівчинка нівроку міцненька й рідкісного здоров'я, а її спрямований вгору ангельський погляд насправді означав одне: вона намагається відгадати, які подарунки одержить на свій наступний день народження; то була вельми практична дитина. Це не заважало їй любити романтичні казки, а перша пантоміма, яку вона побачила, викликала в неї таке захоплення, що протягом кількох тижнів вона лише й робила, що гралася у Попелюшку. Але спала вона, як то кажуть, без задніх ніг, і фантазія в неї була досить убога. Широко розкривши свої пречудові оченята, вона могла слухати розповіді про що-небудь надзвичайно захоплююче,— про парусні гонки, наприклад, чи про Великий Канал у Венеції, а потім питала: «Хто виграв?», або: «А там глибоко?»

Коли Селлі якось насмикали кіски за те, що вона дочка Честера, вона, звичайно, розсердилась і пригрозила поскаржитись батькові. Вдома Селлі почала розпитувати нас, чи справді Честер така важлива персона, і в чому саме це виявляється. Скінчивши свій допит, вона з видимим задоволенням сказала: якщо ще якась дівчинка спробує смикнути її за коси, вона гукне поліцейського й накаже посадити цю дівчинку до в'язниці.

Селлі обожнювала Честера, він теж дуже любив її і часто грався з нею. Він поводився з дівчинкою не менш тактовно й розумно, ніж зі мною, але без ревнощів та підозр, котрими так мені допікав. Честер наперед угадував її думки й бажання,— з легкістю, яка завше дивувала людей, не знайомих з особливостями дитячого розуму. Навіть Селлі, яку аж ніяк не можна було запідозрити в тому, що вона над чимось глибоко замислюється, нерідко дивувалась:

— Але звідки ти міг знати, тату, що я хочу сказати саме це?

І він сміявся, втішений нею і самим собою.

63

Я вже казала, що Том неабияк пишався Честером і любив його. Він дуже цікавився його кар'єрою, і коли 1908 року лорд Б., міністр кам'яно-вугільної промисловості, помер, і Честер (переживши жахливий тиждень, коли ми боялися, що у воза запряжуть іншу стару шкапину) із заступника став міністром, увійшовши таким чином до кабінету, Том не лише надіслав зі школи привітальну телеграму, але й написав дуже теплого «дорослого» листа, де зазначалося, що прем'єр вчинив досить мудро, призначивши Честера на цю посаду, і не лише тому, що Честер — член палати громад, а й тому, що в нього справді природний талант промовця.

Але що найважче в роботі з розумними дітьми? Хоч вони розвиваються зразу у багатьох напрямках, часто-густо якийсь один бік переважає. В чомусь одному вони раптом стають зовсім дорослими, а в іншому — лишаються дітьми. Уже через семестр (ну, може, через два) по тому, як Том побився із-за Честера, між ними трапилась перша велика сварка. Вже на початку канікул я помітила, що Том став набагато стриманіший. Він значно частіше говорив про політику (цілком схвалюючи новий наступ на палату лордів і задаючи дуже слушні й розумні запитання), але набагато рідше, як мені здалося, посміхався у відповідь на Честерові жарти.

Честер був дуже жвавий і досвідчений оповідач, розігрував цілі сценки, імітував голоси і взагалі всіляко грав на публіку. І при цьому сам перший починав реготати. Найчастіше він повторював історію про нового члена парламенту, котрий, виголосивши свою першу промову (Честер з надзвичайним комізмом показував, як бідолаха розгублено порпається у своїх записках), сів на власного капелюха. Слухаючи його, Селлі й Том завжди від щирого серця сміялися, але цього разу я помітила (посівши посаду міністра, Честер весь час перебував у піднесеному настрої і реготав, розповідаючи свої історії, аж надто бучно), що Том навіть не посміхнувся,— навпаки, швидко підвівся (ніби намагаючись приховати ніяковість), аби покласти собі що-небудь на тарілку.

Того ж дня, коли ми пішли з ним на виставу (він любив ходити зі мною до театру, і я теж — він так гостро на все реагував!), Том сказав:

— Вони трохи перебрали, як ти гадаєш? — А потім, перш ніж я встигла щось відповісти, додав.— І краще хай тато не верещить, розповідаючи свої анекдоти.

— Але ж, Томе, він передражнював голос того типа.

— У нього це дуже погано виходить; він надто блазнює. Щоразу все гірше й гірше. Ти б йому якось натякнула.