Улюбленець слави - Кері Джойс - Страница 37

Навіть тепер, коли збігло стільки років, я не знаю всіх подробиць того плану, вигаданого лише з метою витурити Джіма з Англії, вислати якнайдалі і без вороття. З цього приводу було стільки телефонних дзвінків, зустрічей та джентльменських угод, що навіть тітонька з Бобом не сказали б напевне, хто кого ошукував. А вирішилося все раптово: стало відомо, що Джімові загрожує арешт (я, відверто кажучи, й досі підозрюю, що поліцію навів на слід котрийсь із Честерових поплічників),— серед інших речей Джім віддав у заставу несесер, за який ще не встиг заплатити власникові.

Кожен з нас, родичів, розумів, що засуджувати за це Джіма просто нісенітниця: він ніколи не пам'ятав, за що заплатив, а за що просто не встиг. Всі речі він ділив на конче потрібні (наприклад, чотири нові костюми щороку) і на ті, без яких він міг обійтися (наприклад, без другого несесера чи без старовинних меблів). Але пояснювати це Честерові було марно. Коли йшлося про мораль, Честер мовчки вислуховував мене й нічого не відповідав, ніби кажучи всім своїм виглядом: «Не тобі про це говорити. Питання досить принципове, і вирішувати його може лише людина з несхибними принципами».

А Честер, як я вже казала, дуже твердо дотримувався своїх принципів: щоправда, нічого іншого йому й не лишалось,— інакше він би заплутався у власній «дипломатії». І, звісно, тепер він (точніше, не він сам, а Честерів адвокат через Бобового адвоката) зумів так залякати Боба й тітоньку (і навіть наполохати самого Джіма!), що все було узгоджено вмить. Джім дав слово виїхати до Африки й навіть погодився, щоб його борги сплачували частинами, по десять шилінгів з фунта. Ми зібрали гроші, щоб вирядити його в дальню дорогу (всі, крім тітоньки Леттер, яка, продавши заради Джіма обидві ферми,— адже вона дала йому освіту й утримувала в роки війни,— саме під цей час мало не на смерть з ним посварилась, бо він склав візит тітоньці Слептон, ані словом не попередивши про це її, тітоньку Леттер!), і він поїхав до Африки в чудовому настрої, прихопивши автоматичну гвинтівку, пару нових дубельтівок, двоє сідел та з добрячий тузінь ключок для гри у поло.

Джім був на сьомому небі від щастя — адже він сподівався нарешті виплутатися із своїх боргів. Минув ще не один місяць, поки з'ясувалося, що у поняття «борги» Честер і не думав включати «борги честі». До того ж його адвокат зумів так роздратувати букмекерів, натякнувши їм, що всі вони шахраї, а бідолашний Джім — їхня жертва, що у Джіма були тепер усі підстави не поспішати з поверненням до Англії. А саме цього, свідомо чи ні, і домагався Честер.

47

Вас може зацікавити, яким чином Честерові вдалося сплатити,— принаймні частково,— Джімові борги, та ще й купити мені у Крійона діамантову діадему. Ще до цього наші фінансові справи круто пішли вгору. Саме тієї весни Честер, за висловом його недоброзичливців, «запродався капіталістам». Звісно, завинила у всьому я. Але розважте самі.

Ще торік у липні після сплати різдвяних рахунків (правда, на новий рік Честер подарував мені шапку з соболя, та зробив він це всупереч моєму бажанню; я зовсім не хотіла, щоб Честер розорився, та ще й через мене) ми одержали попередження з банку. А у квітні директор банку несподівано відмовився сплатити наші рахунки, бо ми значно перевищили кредит. Я ще зроду не бачила Честера таким стривоженим і лютим, як того дня, коли ми одержали листа з банку.

— Це зловорожа спроба занапастити мене,— заявив він,—витіснити з політичної арени. Звичний для торі викрут!

А коли я нагадала, що директор завжди ішов нам назустріч, та й тепер тон у нього доволі ввічливий, він усіляко перепрошує за прикрість і таке інше, Честер уїдливо поцікавився, чом же тоді він не дотяг до критичної хвилини?

Не пригадую вже, про яку саме критичну хвилину йшлося, здається, все це сталося під час мороки з додатковими виборами, коли Честер день у день виголошував запальні промови проти «фінансових тузів». Щодо Честера, то кожна хвилина у нього була критичною,— він таки мав рацію, у політиків інакше й не буває.

Я не насмілилася захищати директора, бо, може, в нього й справді були політичні міркування (звідки мені знати всі його мотиви). Та, головне, мене дуже тривожило, що ось-ось мали надійти рахунки за меблі й килими, в тому числі й куплені у Джіма.

Я вже казала, що Честер мав дивовижну здатність не тільки завжди виходити за будь-якої скрути сухим із води (почуваючи себе оточеним своїми лютими ворогами, він ставав водночас і завзятим, і дуже обережним), а й обертати цю скруту собі на користь. Може, не такий уже й невинний був отой анекдот, що ходив про Честера. Розповідали, що якби на Честера Німмо, голого — у чому мати спородила,— напали зненацька два озброєні до зубів гангстери, бійка була б запекла, проте недовга. А коли б вляглася курява, ми б побачили, що гангстери порішили один одного, а сам Німмо стоїть в одежі архієпископа, і з кожної кишені у нього стирчать золоті годинники.

Цього разу Честер скористався нашою фінансовою кризою, щоб остаточно покінчити з Леттерами і з моєю незалежністю. Все почалося з того, що він попросив у мене дозволу продати Орчард.

— Знаю, знаю, моя люба, це буде для тебе величезна втрата... Язик не повертається говорити... Який сором, що саме тобі одвічно доводиться розплачуватись за мою безпорадність!

Звичайно, відповідь моя була в тому плані, що це я марнотратниця, і що з Орчардом, як не сумно, доведеться прощатися. Він з величезним хвилюванням подякував мені за таку, як він сказав, щедрість, додавши, що не знає нікого, хто був би великодушніший за мене у фінансових справах. Отже, як моя ласка, то чи не могла б я негайно виїхати у Тарбітон, аби залагодити там продаж вілли. А поки мене не буде, він міг би запросити сюди тітоньку Леттер, вона доглянула б і дім, і Тома. Та й взагалі було б непогано, якби вона залишилась у нас до самих моїх пологів,— я матиму тоді хоч якусь змогу відпочити.

Цей його план не викликав у мене заперечення, а тітонька Леттер була від нього просто у захваті. Вона відразу ж переїхала до нас з усіма своїми скринями й газетними підшивками, поселившись у найкращій кімнаті для гостей.

Та коли я повернулася з Тарбітона, то побачила, що вона повністю перебрала на себе господарство, й оскільки всі рахунки випливли на світ божий (а їх виявилося куди більше, ніж я гадала), я не змогла нічого заперечити, коли тітонька обурено заявила, що мені не можна довіряти грошей, і тепер вона мені їх не віддасть,— принаймні доки не наведе лад у господарських гросбухах. Тим часом Честер дав у пресу оголошення: продається Орчард, і звернувся «за порадою» до деяких найзаможніших лібералів... Іншими словами, прозоро натякнув, що потребує їхньої допомоги. І вони не тільки позичили йому чималі суми грошей, але й посадовили в директорське крісло двох компаній, ще й дали акції одного енергетичного синдикату.

Проте Честер спершу вагався. Він так часто нападав на акціонерні товариства, називаючи всіх, хто їх очолює, кровопивцями, що боявся потрапити у фальшиве становище, посівши директорську посаду. Як я вже казала, Честер уперто відмовлявся вступити до аграрної компанії мого родича Вілфреда.

Але навіть містер Гулд, коли ми написали йому листа, погодився зі мною і з усіма Честеровими друзями, що участь у діяльності синдикату, мета якого — виробляти електроенергію, а девіз (запропонований одним тарбітонським пастором, прибічником Честера,— у нього теж був там пай!) — «Хай буде світло!», не може ні в кого викликати заперечення.

Та й сам Честер вважав, що електрика — благо, бо вона полегшує працю слугам. Втім, не критимусь: найдужче переконав його той звичайнісінький факт, що коли не зуміє будь-як роздобути грошей, то збанкрутує, а тоді прощавай політична кар'єра, не кажучи вже про радикальну Лігу Свободи, а також про Раду Миру й Свободи; одне слово, геть усе, що він устиг зробити, розвіється з димом. А для Честера його успіх — святиня, куди значніша за пенсії для старих чи за страхування здоров'я. Ось чому він нарешті вступив до «Західного синдикату», а зовсім не тому, що хотів гендлювати із самим господом богом, як висловлювавсь дехто (і тітонька Леттер).