Улюбленець слави - Кері Джойс - Страница 36

Боб був чистий, як скельце, й органічно не здатний на обман. Він і тепер був викапаний Джім, з тією ж «кавалерійською поставою»; от тільки маленькі оченята й довгий ніс дуже потворили його обличчя. Але і вдачу він мав зовсім інакшу — лагідну й терпиму. І не страждав, як Джім, від внутрішніх суперечностей. Він був навіть занадто скромний і постійно іронізував над собою. Я могла б залюбки закохатися в Боба, мені не раз спадало на думку, що саме він і мав би бути моїм єдиним чоловіком,— нам тільки треба було знайти одне одного в слушну годину, та ще якби й він закохався в мене. Але він ніколи не був у мене закоханий, і головне,— ніколи я не була йому потрібна (втім, як і нікому на світі!). А я,— принаймні так мені здається,— належу до тих жінок, яким конче треба бути комусь потрібними...

Звичайно, я дуже раділа, коли Боб приїздив до мене порадитись про Джіма й про свої особисті плани. Мені було добре з ним, приємно було почувати, що навіть думки наші течуть єдиним родинним річищем, і я, навіть не знаючи, про що він зараз заговорить, уже наперед погоджувалась, і щось в мені промовляло: «Атож, саме так, я теж такої думки!» Найдивовижніше, що нічого подібного я ніколи не почувала у товаристві Честера чи навіть Джіма.

Я й досі пам'ятаю ті надзвичайно дорогі мені весняні дні; тепер здається, що всі вони були сухі й теплі (хоч це, мабуть, не так); небо, правда, вкрите хмарками, але ті хмарки білі, чистенькі, наче щойно випрані,— сонце, пробиваючись крізь них, кидає на землю яскраві, ніби вичищені до блиску промені; круглоголові дерева пустили вгору кумедні паростки й стали схожі на зграйку казкових Попелюшок у танці; Темза ряхтить ряботинням, і вода в ній здається чистою і прозорою, а трава така соковита, м'яка й ніжна, ніби росте в якомусь особливо казковому світі, створеному виключно для сентиментальних прогулянок і розмов... Я спиралась на Бобову руку (тоді мені вже було важкувато ходити), і ми журливо говорили про Джімову любов до кульгавих лошат і про жахливий стан бакфілдських дахів та ринв. Боб знову й знову повторював, що родовий маєток — то фамільне прокляття, і я з ним погоджувалася; це справді так, особливо якщо станеш сам рабом цього маєтку. Отже, він повинен стерегтися цього! Боб заперечував, мовляв, Джім і обидві Мері (тітонька Леттер і тітонька Слептон) повік йому не подарують, якщо він продасть Бакфілд, і він боїться, що й сам собі цього б ніколи не подарував. Усі Леттери жили там до самісінької смерті мого батька, й робили те, що їм належить робити; та й завжди страшно втратити щось безповоротно.

Це почуття було мені дуже знайоме. Ми розмовляли з Бобом довго, цілими годинами допитуючись у самих себе і одне в одного: може, ми й справді вироджуємося, як вважають Честер і його друзі, може, наше «виродження»— ніщо інше, як почуття обов'язку перед тим, що давно вже втратило свою життєздатність, і Боб знову й знову підкреслював, що найбільшим його нещастям було те, що він старший син, тому й не може тепер стати професором чи художником.

Якось у парку, коли я вмовляла Боба продати Бакфілд, інакше маєток занапастить йому життя (ми вже разів з двадцять обмірковували цю проблему), Боб раптом посміхнувся й сказав, підкинувши вгору монету: «Орел чи решка?» Вийшло, що треба продавати. Тоді він сказав: «Два з трьох!»— і знову йому випало продавати Бакфілд. Проте нам все одно від цього не полегшало, ми боялися, що, обірвавши усі зв'язки з минулим, Боб почуватиметься неприкаяним. Звісно, він так ніколи й не зваживсь на продаж.

Пригадую, всі наші розмови були сумні, наче над ними тяжів лихий фатум; ми й справді дожили до такого віку, коли починаєш розуміти, що доля — збіг обставин, змінити які можна тільки на гірше. Та попри все я здивувалась і була прикро вражена, коли Боб надіслав мені одного разу телеграму, що не зможе прийти (у нас були квитки на Пекмана), бо змушений негайно виїхати «у справах» за кордон і бозна-коли повернеться. Після того я не бачила його кілька років. Виявилося, Честер зателефонував Бобові і заявив йому, що той надто часто зі мною бачиться, і що він, Честер, цього «не потерпить»; але дізналася я про цей його вчинок мало не через рік.

46

Люди, що у всьому вбачають лише інтриги, як правило, самі їх і плетуть; та й життя їхнє, можна сказати,— суцільна інтрига. Розпочинаючи будь-яку справу, вони, крім очевидної, неодмінно мають ще й приховану мету. Якщо говорити відверто, майже всі, хто приходив до нас (передусім молоді члени парламенту), по вуха захрясли в інтригах (втім, може, у політиків це річ природна?); хай би де що скоїлося — вони всюди шукатимуть «знаку майбутніх подій». І коли ви запропонуєте їм, наприклад, морозива, вони почнуть ламати голову підозрами, яку ж таку інтригу ви намислили, яку мету переслідуєте. Не стверджую, що Честер був достеменно такий, але, як мені довелося згодом переконатися, він справді розглядав життя виключно як «співвідношення сил», що перебуває (подібно до міжнародних взаємин) під впливом усіляких «міроприємств» та «дипломатичних акцій». Якщо йому чогось було від мене треба,— ну, скажімо, щоб я пішла з ним на черговий їхній нудний обід (а мені ці обіди стояли вже поперек горла, я навіть погладшала від них), Честер, ні слова не кажучи про запросини, починав з того, що дарував мені квіти й шоколад.

З іншого боку, коли я поводилася з ним «ніжно», він неодмінно водив мене у ресторани чи віддячував якими-небудь подарунками. Звичайно, так роблять й інші чоловіки,— я хочу наголосити лише на тому, що для Честера ці знаки уваги були не звичайним виразом вдячності чи любові, а тільки своєрідною формою його складної «політики». Отак він обплутував мене моральними зобов'язаннями, готуючи грунт для делікатних неофіційних переговорів, підводив до відновлення дружніх взаємин чи йшов на «розрядку», тобто на послаблення напруженості.

Марно було б звинувачувати людей типу Честера в хитрощах чи підступності; вони переконані, що так і тільки так має поводитись розумна людина, принаймні коли не хоче пошитися в дурні.

І ось коли Честер раптом знову зацікавився нашими планами щодо Джімового майбутнього і запропонував виплатити його борги й таке інше, він перш за все зажадав від тітоньки Леттер повної таємниці. Навіть я не повинна була про це знати. З Джімом найбільшою заморокою були, звісно, борги, він завинив близько двох тисяч фунтів, понад тисячу з яких —«борги честі»— треба було виплатити букмекерам та Джімовим напарникам по грі на перегонах.

Джім наполягав, щоб ці борги було виплачено в першу чергу, а стайні, банки й крамарі можуть почекати. Ні про які інші плани, де не йшлося про першочергову виплату грошей букмекерам та клубним його приятелям, він і слухати не хотів. Їм треба повернути все до останнього пенса, інакше йому, Джімові, хоч ніколи не потикайся до Англії.

Тітонька Леттер і Боб це розуміли й намагались заплатити і тим, і іншим, обіцяючи згодом розрахуватися з усіма повністю.

Але тепер Честерів адвокат запропонував новий хитромудрий план: Честер обіцяє виплатити всі борги — за умови, що тітонька та Боб поставлять Джімові ультиматум. Або Джім порушить клопотання про посаду колоніального урядовця десь в Африці, або вони негайно припиняють йому виплату утримання. Водночас Честер через одного з прихильників ліберальної партії (вельми заможного фабриканта-миловара, який мав чималий вплив в урядових колах) спробує домогтися, щоб у разі Джімового клопотання про посаду він, незважаючи на свою підмочену репутацію, одержав позитивну відповідь. Та коли тітонька заперечила, зауваживши, що клімат Західної Африки (її тоді називали «домовиною для білих», часто так і бувало насправді) вб'є бідолашного Джіма, Честер повіз мене на тиждень до Парижа й купив мені розкішну діамантову діадему. Метою поїздки було не лише розлучити мене з тітонькою, Бобом та Джімом, але й здобути мою підтримку.

І коли, вперше почувши про цей план, я теж запротестувала (важко й уявити собі, як пережила б я Джімову смерть!), Честер мало сказати розчарувався,— у нього був такий ображений вигляд, ніби я вчинила підлоту. І погляд, і голос його зразу ж посумнішали; того вечора він особливо ревно молився про прощення —«як прощаємо ми тих, хто погрішив проти нас»; здебільшого такі слова завше стосувалися мене.