Улюбленець слави - Кері Джойс - Страница 28

І хоч я ніколи ще не почувалася такою пригніченою, життя все одно здавалось мені трохи стерпнішим від того, що тягар цей я гордо несла по встелених килимами покоях (та ще й у нових пишних туалетах — Честер доручив тітоньці накупити мені дорогого ганчір'я, і я вирішила не заперечувати; вона, як і раніше, була зі мною дуже тактовна й мила, хоч як нелегко їй це давалося), повз численні свічада, звідки на мене дивилась аж ніяк не великомучениця, а жінка в ошатній сукні, яка надзвичайно їй пасувала; а якщо у неї під очима й залягли тіні, то очі від цього ставали тільки виразнішими.

Складалося враження, ніби м'які килими, оксамитові штори та шовкові накидки на диванах та кріслах не тільки приглушують кроки й голоси, але й притлумлюють почуття. Мені було боляче, ніби про себе раз у раз нагадував хворий зуб; його відчуваєш, а проте він уже не хапає за живе.

Та вже за тиждень я почала «реагувати на оточення», як кажуть про хворого, коли він приходить до тями й починає нудитись, не маючи як згаяти час. Я переглядала у ліжку ранкову газету (щоправда, вельми задумливо й засмучено), а за сніданком жваво обмінювалася з тітонькою останніми новинами з Африки чи Китаю; я вже знову починала відчувати те, що всупереч моїй волі завше втовкмачували мені Честер і тітонька Леттер: ми потрапили у самісінький буревій історії, і лише легкодуха нікчема у такі часи може закривати очі на реальність.

Перебування в готелі Джонсона, безперечно, зробило мене «розважливішою». Нема нічого дивного в тому, що багаті люди найчастіше бувають розсудливі. Бо й справді, навряд чи можна бути розсудливішим за моїх родичів кузена Слептона та Коннібера.

І коли одного чудового ранку звідкись раптово виринув Честер (тітонька вмить щезла, пославшись на «одну надзвичайно важливу справу»), я зустріла його, як давнього знайомого.

І навіть не комизилась, коли він запропонував мені прогулятися по Бонд-стріт і купив мені ще одну вельми дорогу сукню. Я вже знала, що Честер не любить, коли відмовляються від його подарунків, він тоді починав одразу бозна-що підозрювати, розглядав мою відмову як особисту образу. Він, очевидно, вважав, що коли я «леді», то мушу любити, щоб зі мною панькались, а надто — щоб витрачалися на мене.

Честер, якщо вже пішло на правду, й сам був не від того, щоб часом широко розмахнутись. Він хоч і не кидав грошей на вітер, як Джім, котрий ніколи про них не думав, але таки любив, щоб кишеня в нього роздималася від банкнот і можна було при нагоді трусонути капшуком, почуваючи себе такої миті королем.

Тим-то я й не відмовилась від сукні. Я подумала: «Такий у нього задум, і не варт сперечатися з ним через дурниці».

Я вже бачила, що наші взаємини стали зовсім іншими. Все, що з нами трапилося, відійшло кудись убік; я хочу сказати, що на це можна було вже дивитись ніби збоку, ніби це сталося з кимось іншим, а при такому куті зору не так уже й важко погодитись з деякими речами, та й обмірковувати все набагато легше.

Я навіть жаліла Честера й думала нишком, дивлячись на нього: «Ну й бідолаха!.. Він собі щось планує, розставляє пастки, кидає на вітер такі гроші — і для чого? Аби лишень удовольнити мене й тим самим зв'язати мені руки. Цікаво, як він зреагує, довідавшись, що я вагітна від Джіма і що йому таки доведеться дати згоду на розлучення!»

36

А Честер, очевидно, вже й не сумнівавсь у своєму тріумфі. Я впіймала в нього на обличчі доволі характерний вираз,— коли він стояв перед моїм кріслом, дивлячись на мене згори вниз. Такий вираз бував у нього, коли він виряджався на мітинг давати бій супротивнику,— вираз людини, впевненої в своєму успіхові, рішучий і переможний: а коли він ішов кімнатою до дзвоника (у готелях Честер неабияк любив демонструвати владу й просто обожнював розпікати обслугу), увесь його промовистий вигляд (у ньому й справді було щось левине — ноги, постава, хода,— він ніби ніс самого себе) наче говорив: «Усі ви надто високо несетеся, вельможні пані та ваші прихвосні,— нічого, я вам покажу, ви в мене потанцюєте!»

Отож я вирішила, що поговорю з ним одразу ж, як упевнюсь у своєму новому стані. Але так випало, що саме того вечора він був зі мною вельми галантний. Честер умовив мене одягти його найулюбленішу й найдорожчу сукню з тих, що він недавно мені придбав,— хоч я й не хотіла,— надто вона була пишна (йому подобалися на мені яскраві кольори, через що дехто небезпідставно закидав йому вульгарний смак) й надто декольтована, особливо для обіду удвох, у готелі, сам на сам; і коли я зійшла вниз, він сказав:

— Люба моя, я ніколи не бачив тебе такою чарівною,— погодься, ми вибрали саме те, що слід,— сукня просто розкішна, а ніби така простенька («простенькою» вона була як для Тарбітона: на ті часи в Екзетері сукні прикрашали шлярками й воланами). Але, звичайно, матерія таки добряча, що то значить макфілдський шовк, ні з чим його не порівняєш — чисто натуральний, без жодної домішки. Так, чудово, чудово... Головне,— тобі дуже до лиця, я вже не кажу про гармонію та шляхетність ліній,— на це мимоволі звертаєш увагу.

Аби ж він тим хотів тільки сказати: «На тебе в цій чудовій сукні, за яку я заплатив такі великі гроші, зверне увагу кожен», а то ж ще й повчав мене (чи принаймні намагався повчати), що простота, чистота, шляхетність та всі інші чудові якості і, можливо, навіть британський шовк (у якому нема підробки, як у тих товарах, що їх привозять здалеку й накладають на них мито) — ідеал прекрасного, і, щоб досягти цього ідеалу, я маю поводитися взірцево.

Ця несподівана спроба прочитати мені мораль (минуло вже понад місяць відтоді, як він ото демонстративно молився у мене на очах) здивувала й навіть розсердила мене: я вже відвикла від такого. До того ж якщо вже я була для нього такою цінністю, то цілком слушно сподівалася,— принаймні мала підстави сподіватися,— що він поведеться зі мною трохи дипломатичніше. Та як там не є, я спалахнула й сказала (щоправда, стиха: неподалік був офіціант),— так, сукня справді чудова, але сама я зовсім не почуваю себе чудово з причини, про яку він, очевидно, вже здогадується. Отже, зволікати далі не можна. Якщо вибори знову перенесуть на пізніше, мені незручно буде й на люди показатись.

Честер у ту хвилину їв шоколадний пудинг, від якого, я знала, йому болітиме живіт (але тоді взаємини в нас були такі, що сказати йому про це я не могла), заговорив, ніби зовсім не почув моїх слів:

— Бетвел і справді капосний виборчий округ, фермери з гір — народ своєрідний. Нинішнього члена парламента мало чорняками не закидали тільки тому, що його якось побачили у Лілмуті в театрі.— І почав пояснювати, як то було б важливо, якби виборці могли побачити нас разом.— Вони люблять, щоб їхні кандидати були щасливі в подружньому житті.

Честер завше дивував мене своїм умінням вибити у мене грунт з-під ніг вдалим акторським ходом, а часом і звичайною нетактовністю. Ці його слова так мене приголомшили, що я навіть не спромоглася йому відповісти; тоді він безжурно посміхнувся своєю променистою усмішкою (може, занадто променистою) і сказав:

— Ти можеш переважити чашу терезів на наш бік — тій герцогині, що взяла на себе виборчу кампанію свого чоловіка, куди до тебе братися!

Звичайно, я відказала, що про це не може бути й мови, але він і далі їв свій пудинг (другу порцію), пустивши мої слова повз вуха. І я, дивлячись на нього, подумала: «Невже він і справді гадає спіймати мене, мов кіт мишу? Невже він гадає, що в мене зовсім немає волі?»

Я не стала з ним сперечатися (не можна ж було цього робити в присутності офіціанта), однак наступного ранку послала по нього (він замовив собі окремий спальний номер) і сказала, що останніми днями мене часто нудить.

— Боюся, Честере, я не помилилась. Бо як ти знаєш,— точніше, як ти цього не знаєш,— коли я чекала на Тома, мене так само нудило мало не з першого дня.

Тільки я хотіла додати, що мені дуже шкода, але тепер ситуація нарешті прояснилася, і ми можемо все остаточно вирішити, як Честер перепинив мене вигуком: