Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських - Павленко Марина - Страница 18

– Звичайно, як у казці: хату заметеш – сядеш посидиш, посуд помиєш – сядеш посидиш, хліба купиш – сядеш посидиш, з Ростиком погуляєш – сядеш посидиш. Відпочивати, то відпочивати! Канікули ж!

– Останнім часом у тобі наче поселився якийсь буркотунчик! – сумно похитала головою мама. – Що ж, і справді. Яке маю право когось просити? Моя дитина – мені й гуляти! А ти, донечко, полеж, подивися телевізор: таки ж канікули!

– Ні, мамусю, вибач – піду-піду!

Сашко продавав пакети з липовим цвітом.

– Як пишеться “на здоров’я”? – запитав одразу.

– Тобі для чого?

– Ну ось, поглянь: “Предбайте липовий цвіт” я написав, а як додати “на здоров’я”? Разом чи окремо?

– Не “предбайте”, а “придбайте”! Давай виправлю і домалюю!

– От спасибі! А то старенькі купують, а молоді… не знають і для чого!..

– І ще ось що думаю, – додав по хвилі, коли Софійка, закусивши губу, старанно переробляла оголошення. – Про ту квартиру і все інше…

– І що думаєш?

– Чи не баба Валя користується нею в своїх відьомських цілях? Щось у ній нечисто!

– Признатись, я нічого не можу збагнути. Ще не обміркувала як слід.

– А я впевнений, що насамперед потрібно нейтралізувати бабу Валю! Тільки як це зробити?

– Може, через Фантика?

– Можна! А ще – через оту стрічку. Нам би годилося прихопити її з собою!

– Добре, хоч самі вирвалися!!

– Давай так: ти поки що приглядайся до ситуації, а я вже щось зметикую. Якось порятуємо тебе від тих нічних кошмарів!

38. Невдала гостина

У Дульських Якова Гордійовича приймали ввічливо. Теж запросили до світлиці, принесли карти, завели балачку. Але з кухні тепер нічим не пахло.

Розмови були довгі й ні про що. Софійка мало не закуняла, очамрівши від нудьги й тютюнового диму. Коли тут вечоріє, в Софійчиному часі ранок, тож їй важко пристосуватись.

– Як там найдостойніший із достойних? – єхидно хихикнула котрась дама.

– Ви про старого Міщенка? Ах, пак, Міщенкова!!!

Софійка нашорошилась.

– Подейкують, цей бабій довго переховувався в Кривих Колінах у якоїсь молодички. Потім захворів, а та його належно не гляділа. То він і не дурний: повернувся до Вишнополя й кинувся в ноги рідній жінці! Щось, видать, наплів, бо та простила і тепер глядить його і годить, як болячці! Він же досі вважає, що так і треба!

– Ет, попався б він до рук моєму батькові! Розтерзав би того зрадника, того нехлюя! Через нього ми досі під каблуком у того злодія Ку… Куди це я поклав… свій тютюн? Кахи-кахи!.. Кахи-кахи – кахи! Кахи-ках-х-х! Закашлявся ні сіло ні впало.

Господиня осудливо глянула на балакуна, сторожко перевела погляд на Кулаківського: ні, наче не розшолопав! Може, якраз обійдеться без скандалу?

– Проте син його молодший, чула, вдався совісним і роботящим, – поспішила перейти на інше. – Оженився, вже й хлопця до школи віддав!

– А старший же? Михайло?

– Відколи пішов по тюрмах, то чи й живий іще!

– Бачили його в наших місцях. Кажуть, в Половинчику з червоними стояв, якусь ніби ще й коняку вигравав! А потім – хтозна…

– До речі, коні почім нині?

Балачки перескочили на худобу, ціни та політику. Софійка знову згадала, що недоспала і недоїла: коли там уже подаватимуть до столу?

Ще за годину гри та балачок господиня смачно позіхнула й оголосила:

– Пора спати!..

– Таки пора! – старанно запозіхали присутні.

– А вечеря? – аж підскочив у кріслі Кулаківський.

– Хіба не знаєте? – вдала подив хазяйка. – Ми ж тут постановили… Якщо хтось тричі поспіль у карти програє – полетить вечеря з вікна! А ви ж, Якове Гордійовичу, самі ниньки тричі мого зятька обіграли!

– Е… я? А може, ще не викинули? – занепокоївся той.

– Викинули, Якове Гордійовичу, викинули! Власноруч пожбурляла тарілки – просто до яру!

– Тож на добраніч, панове-товариші! Щасливо, Гордійовичу, вам додому добратися! – потерла сонні очі господиня і рушила випроводжати гостя.

– Але ж… Та я… Добром розкидатись?.. Ну, раз так, бувайте! – Яків неохоче поплентався до дверей.

Коли за відвідувачем задзвеніли клямка та дверний ланцюжок, у коридорі зачулася радісна біганина, шкварчання, дзенькіт посуду.

39. Пророкування старця

Софійка гнівалася на себе. Вона бачила, як поступово діє прокляття, але нічого не зробила, щоб перешкодити йому! Найстаршого Кулаківського прибито мішком із власним скарбом у власному ж домі. Ще напередодні його молодшого самовпевнено-легковажного сина застрелила власна зброя. А ще до цього, казали, померла їхня матінка. Франя теж карається. Що може бути гірше від щоденної неприязні коханого чоловіка? Від безсилих заздрощів до Клави? Корній завше пам’ятатиме колишнє кохання, завше почуватиметься, як дурманом обпоєний! А те, що Лизаветі ворожка напророчила!..

Усіх Кулаківських неминуче вражає прокляття – отож виходити заміж за Вадима Кулаківського поки що було б вельми необачно й небезпечно. Також не йшло з голови почуте-побачене в іще одній мандрівці у минуле. Тоді сліпий старець дав бабуні Клаві заповітне намисто! Дав і мовив:

– Як народиться в тебе Корнієва дочка, ти одужаєш! І ще пам’ятай: захочеш собі нову долю знайти – вбери ці коралі і не скидай. Коли щастя прагнеш дітям-онукам своїм – убирати не здумай, заховай далеко й подаруй своїй доньці аж на весілля!

Ось чому прапрабабуня намиста ніколи не вдягала. Тому ні щастя не мала, ні віку довгого! Заради нас пожертвувала!

Але… Прокляття діє, а вона, Софійка, мовчки спостерігає! І досі не може вловити мить, коли зійдуться небо і земля. І, що найприкріше, їй анітрохи не хочеться рятувати цих скупеньких людців! Як там вчили на позакласному читанні, у Тичини? “Та нехай собі, як знають, божеволіють, конають!.. божеволіють, конають: нам – своє робить…”

Саме так: нам своє робить! Допоки може, Софійка робитиме все, що їй під силу!

40. Поки там що

На цій світлині, здається, Васюнин син: такий же біленький (насправді – Софійка знає – рудуватий), тільки вже в іншому, ближчому до Софійчиного, часі. І не в салоні, а десь біля огорожі.

Ну, шафонько, вперед:

– Кор-р-ралі!

– Іване, мерщій переберися в стареньке! – закомандувала якась гладкенька жіночка, що поралась у дворику. – І гайда вчити уроки!

– А ти, Катерино, сиди й не вередуй! – мовила кудись у бік призьби. – Тобі зніматись на картонку? Що там знімати?

Аж тепер Софійка помітила: на порозі, засланому ряднами, сиділа маленька худюща дівчинка і плакала. Років їй, може, із чотири, але яка ж немічна! На блідому личенятку тільки сині очі й видно.

Хлопчик вийшов у двір вже в буденних штанцях і сорочці.

– А уроки? – жінка знову за своє.

– Мамо, той вірш про Сталіна ніяк не лізе в голову!

– Ц-ц-цить, дурню! – прошипіла господиня й поспіхом озирнулась, чи ніхто не чує. – Не можна такого казати, бо заберуть і нас, як он Василенків, Жуків, Пашків, Старосвітських! Марш до хати: сиди, мовчи та диш!

Хлопчик неохоче зник за дверима. Зате біля хвіртки заманячила незнайома постать.

– Доброго здоров’я вам, хазяйко!

– Чого ви хочете, діду? – стривожилася жінка, готуючись утекти до хати.

– Дайте старому бодай шкоринку хліба.

Молодиця завагалась, а Софійка підступила ближче й мало не зойкнула: той самий старець!!! Тільки ще біліша сивина, ще довша борода, ще глибші зморшки… Це ж йому вже років зо сто, не менше! Може, він вічний?

– Зараз винесу! – Жінка побігла в сіни.

Блимав порожніми більмами, хоч, мабуть, бачив біля хатньої стіни непрохану гостю. Мабуть, чув і розмову з розчиненої кватирки:

– Багато їх бродить, усім не настачиш! – дорікнув чоловічий голос.

– Батько твій нікому не подавав: що з того? – відказала молодиця. – Дружину свою голодом заморив, а сам удавився картоплиною на чужому обіді. Та й по всьому! Чи ж годиться шматка хліба жаліти?