Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських - Павленко Марина - Страница 17

– Штовхай драбину! Назад стрибатимемо вручну! – прошепотів Сашко, як тільки йому вдалось-таки затягти Софійку.

Драбина звалилася невдало, набакир. Здається, її край видно якраз із балкона баби Валі. Надія тільки на темряву!

Вазони поставили на місце, кватирку залишили напіввідчиненою, як і було.

У кімнатах, як завжди, чисто. Усе перевірили – нікого. Почали обирати місце засідки. Повагавшись, уподобали куток за розкладним диваном: і просторо, і захищено, і до кватирки близько. Якби ще стати невидимими! Шкода, що намисто помагає тільки в минулому. Ще до Половинчика зоставила його вдома – хоч комусь колись знадобиться!

Вмостилися на відстані одне від одного: якщо їх колись тут знайдуть неживими, щоб не подумали, ніби в них любов! Між собою поклали мотузок та сокиру.

Виявляється, чекати ой як нелегко.

– Знаєш, я почуваюся злодієм, котрий заліз у чужу квартиру! – по довгій мовчанці звірився Сашко.

– Чого б то? – ще знайшла силу всміхнутися.

Угорі заплакав Ростик.

35. Іди, іди, дощику!.

Це було схоже на сон.

У двері загупали. Чому не скористалися дзвінком? Стрілки настінного годинника показували за десять дванадцяту.

– Іду, йду! – пролунав наче зі спальні старечий голос. – Ось лиш намацаю свою палицю!

– Мамо, це Семенко! Я відчиню! – долинув із кухні інший – молодий – голос.

Загупали-зашурхотіли кроки, зарипіли одночасно всі двері.

– їсти зварено? – басовито спитав той, хто ввійшов.

– Борщику в горщику! Борщику в горщику! – заспівав молодий жіночий. – Ось тільки знайду свою блакитну стрічку!

До вітальні, де, прикипівши до підлоги та обливаючись холодним потом, сиділи Софійка і Сашко, вбігла… дівчина – розпатлана й украй бліда. Вона занипала кімнатою, шукаючи.

– Моя блакитна стрічка! – скімлила. – Хтось знов украв мою блакитну стрічку!

Їй вторив протяжний старечий стогін-завивання.

– Мила, я купив тобі нову! – почулося з коридора.

Леле, як увійде сюди!..

– Купив, Семенку? – подалась на поклик. – Як добре! Ха-ха-ха! Ха-ха-ха-ха!..

– Ги-ги-ги-ги! – засміявся хтось беззубим ротом.

Зареготали всі, кожен на свій лад.

– Яка я гарна! – Дівчина, вже зі стрічкою, знов убігла до вітальні, стала вдивлятись у стіну над диваном, наче у дзеркало.

– Яка я гарна! Ха-ха! – затанцювала на килимі.

Софійка наважилася підвести голову й обімліла: дівчина мала якісь моторошні, неприродне блакитні очі. На синювато-блідому обличчі вони здавалися не на жарт страшними!

– Їсти зварено? – вдруге запитав бас.

Дівчина знову заспівала:

І підстрибці вибігла з кімнати:

– Ги-ги-ги-ги! – прохрипіло, як відлуння.

Здійнявся гармидер, писк і ґвалт. Час від часу

влітали якісь блідо-синюваті люди. Незнайомі жоден не схожий на бабу Валю! Стрибали, танцювали, трощили меблі, обривали картини…

Часом здавалося, що привиди от-от викриють їх із Сашком. Хтось навіть зіперся на бильце дивана!.. Але ні, відступив, не помітив!

Скільки так сиділи, не знати. Може, вічність, а може, лише ніч? Усе обірвалося перед світанком після чийогось голосного довгого свисту.

– Ой, моя блакитна стрічка! – тільки й гукнула майже нечутно вже майже прозора дівчина.

І все стихло.

Ще довго сиділи нерухомо. Аж коли розвиднялося, зважились вийти зі схованки. Лиш тепер помітили, що сиділи разом, притиснувшись, міцно вчепившись одне одному в руки. Добре, що не померли, бо якби їх отако знайшли – сорому не обібрались би!..

У кімнатах нічого не змінилося. Порядок, чистота. Меблі цілісінькі. Вхідні двері замкнені.

Тільки на килимі… блакитна стрічка!

– Тікаймо… Тобто ходімо швидше звідсіля! – прошепотів Сашко.

Він по-джентльменськи пустив першою Софійку. Цього разу вона трісочкою вилетіла через вузьку раму. Потім спустилась по мотузці, яку Сашко з усіх сил тримав за протилежний кінець.

У будинку ще спали, коли двоє дітлахів, пригинаючись, витягли з колючих кущів драбину йповолокли геть. Один із них тримав під пахвою ще й сокиру. За драбиною тяглася мотузка, лишаючи в пилюці зміїстий слід.

36. Таємна вечеря

Цього разу потрапила одразу до оселі Якова Кулаківського.

В темній вогкій кімнаті край голого столу при кволій свічці латала щось Лизавета Львівна. Яків Гордійович ходив круг неї з клаптиком паперу й пером.

– Сала в діжці поменшало на два пальці! – супився невдоволено.

– Змилуйтеся! Таж Васюні треба щось у дорогу!

– П’ятьох яєць не дорахувався!

– Хто винен, що в коморі миші й щури завелися? Ви ж не даєте кота впустити: щоб вершків не поспивав!

– Цукор закінчується!

– Закінчується?! – Лизавета Львівна стрепенулась, аж колихнулося полум’я свічки. – Ще два мішки у вас у коморі! Та хай би воно вам поскисало! Казала мені ворожка: “Не виходь за того лічокрупа, бо під повного замкненою коморою у великий голод помреш!”

– Ворожки брешуть, лиш гроші видурюють!

– З вас видуриш, аякже!

– Досить теревенів: із ними каші не звариш! – тупнув Кулаківський. – Швидше дошивайте й гасіте свічку. А в мене – справи!

Софійка сьогодні залишиться тут: подивиться, як бідна родина виживає. Все одно хазяїн сьогодні вечеряє у якихось їжакевичів. Краще за ним вирушить завтра до тих… Дульських, чи як?

По тому, як за Яковом зачинилися двері, жінка ще хвилину-другу посиділа за шитвом. Коли вже рипнула й хвіртка, Лизавета Львівна поспішила до плити і заходилась мерщій топити. Поки розгорялось, дістала з-під рясної спідниці ще одного ключа: такого, як у чоловіка.

– Гарний майстер із нашого Васюні! – Помилувалася ключем і попрямувала до комори.

Швидко на припічку з’явилося кілька картоплин, цибулина, полумисок зі сметаною. Незабаром і в горщику забулькотіло.

– Піднімайся, Васюню! – гукнула в темряву кімнат. – Вечеря готова!

Хлопець, очевидно, й не думав спати – просто лежав у темряві. Удруге кликати його не треба! Він уже сидів біля столу і тримав ложку!

Їли поспіхом, озираючись і прислухаючись.

По трапезі мати перемила й поховала посуд. Узялася гасити в плиті.

– Мамо, я ще трохи погріюсь! – запросився Васюня.

– Коло грубки грійся, поки ще тепла! – гарикнула мати, хлюпаючи на жар водою з чавунка. – Мушу якнайшвидше сліди замести!

Ще за якихось п’ять хвилин у плиті стало чорно, мовби ніхто ніколи там і не топив. Лизавета Львівна хотіла було відчинити двері, вивітрити запахи, та не ризикнула напускати холоду. Мати й син пішли спати, і Софійка вірила, що тепер, після вечері, їм таки вдасться заснути.

У тиші кімнат чулося сите сопіння. Запах страви ще нагадував про себе, однак хатнім затишком тут і не пахло. Софійка з радістю покинула це місце, повертаючись додому.

37. Що ж далі?

– Софійко, чи не хочеш… – стояла в дверях мама, тримаючи новеньке дитяче покривальце.

– Погуляти з Ростиком! – докінчила дівчинка.

– Так! Він сьогодні у новенькому костюмчику, гарненький, мов лялечка! – Мама прагнула догодити Софійці. – А я займуся пранням!