Ясні зорі - Гринченко Борис Дмитриевич - Страница 2

А вдень роби їм на важкій роботі.

Цвілий сухарь, нечистая вода -

Ото і ввесь невільницький пожиток,-

На закуску - турецькі нагаї.

Панас

Тут краще нам: годують трохи ліпше,

Робота вся в саду, то й волі більш.

А ти давно вже козакуєш, хлопче?

Дмитро

Ні, в Січі раз недовго я побув,

Тоді вернувсь та одружився дома,

А далі знов до Січі потягло,-

Воно бо Січ така принадна з дому!..

А як побув,- домівка у думках...

В один похід пішов та ще у другий,

А там уже й скортіло до своїх.

и з їми ще коли побачусь я -

З Оленою-голубкою та з сином?

Ой, Боже мій!..

Панас

А козакові так

Журитися не личить! Ще й до того

За бабою!.. Я вік увесь прожив.

А не женивсь і за бабами зроду

Я не журивсь,- це не козацька річ.

Дмитро

Того ж ви так і кажете: ніколи

Не знали ви - що в світі та краса,

Не відали - що в світі є кохання.

А я це знав!.. Я мав!.. І тяжко те

Утратити, що мав!.. Моя Олена -

Це не така, як іншії жінки:

Мов січовик,сміла, і розумна,

Письменна ще, бо батько піп навчив

Її письма, як дома ще жила...

 ВИХІД ІV

Алі-Баша з Аміною йдуть дуже тихо, за їми трохи позаду, служебка Фатима.

Баша

Як гарно тут!.. Тобі, мій райський квіте,

Я се зробив. Ти, гуріє моя,

У захистку сама схотіла жити -

І маєш сей палац і пишний сад.

Чи ж догодив тобі я цим хоч трохи?

Аміна

Так, догодив.,. Спасибі.., гарно тут...

Баша

То радий я, душі моєї світе,

Що догодив. Я сам іду сюди

Як у Едем, щоб раювать з тобою,

О квіточко найкраща у саду Аллаховім!

Ти - пахощі солодкі Всіх дум моїх...

Найбільша втіха се -

Схилитися до пишних уст рожевих,..

Проходять усі троє.

 ВИХІД V

Дмитро

Хто це пішов?

Панас

А це наш пан, баша Із жінкою...

Це, кажть, найлюбіша,

Така, що він їй стежку проміта...

Дак у гурті із іншими жінками

Не хоче жить, то він їй цей палац

Побудував... А ті - по той бік саду...

Подейкують, немов би ця з Волині,

Та за оці розкоші продалась,

Потурчилась, стоптала хрест під ноги...

Ненавидна!..

 ВИХІД VI

Доглядач

(увіходить)

Агов, ідіте, джаври,

Сюди мерщій! Підняти поможіть!

Усі виходять.

 ВИХІД VII

Аміна з Фатимою вертаються.

Аміна

От саме як чіпляється до мене,-

Такий гидкий мені тоді стає!

(Сідає на ослінчику, біля стежки.)

Фатима

А ти ж колись його таки любила.

Аміна

Любила? Ні! Здавалось тільки так...

То був туман... А справді, то нікого

Ніколи я ще не кохала... ні!..

Так як могло це статися в нудному,

В огидному гаремі, в цій тюрмі?

Як з іншими жила укупі,- сварки

Та заздрощі та брехні повсякчас –

Аж гидко все те згадувати!.. Правда,

Тепер уже впокійно, та за те

І нудно так: вставати та лягати,

Дивитися на мертві мури, сад...

Щодня одно, щодня без переміни,

Аж сон бере!..

Фатима

Чого ж тобі іще?

В розкошах ти втопаєш: що схотіла,-

Все зараз є, велике і мале.

Аміна

І все мені докучило без міри!

Навіщо все воно мені здалось,

Коли його так легко добувати?

Так нудно це!.. (Змовка.) Хоч би уже гроза

Ударила отут та запалила!..

То все було б хоч подивиться що!

Фатима

Хіба ж отак годиться говорити?

Вигадуєш ти щось таке страшне.

Аміна

А що мені до того, чи годиться,

Коли мене нудьга бере, нудьга?!

Коли я ще ніколи не кохала!..

А хочеться кохати... Боже мій!

Як хочеться кохати-раювати!..

Уся душа до того лине, рветься,

Що в світі цім найкраще за усе,

До одного, що можна звати щастям

Єдиним тут, до раю на землі

Оцій нудній без міри,- до кохання!

Скажи мені, зазнала ти цього?

Фатима

Хто, я? Чого?

Аміна

І мріється, неначе...

Вітає мов тут коло мене хтось...

То любий, він, він, дорогий, коханий!..

Фатима

Хто - він?

Аміна

Хто він? Коханий мій.

Фатима

Який?

Аміна

А той, кого я маю покохати.

Фатима

А що сказав би нам про це баша?

Аміна

Хай каже він, що хоче! Що до того?

І що б же він сказати міг мені?

Не може він однять кохання в мене.

Фатима

Але життя відняти може він.

Аміна

Життя? То що? Це річ така, кохання,

Що дати варт за його і життя.

Фатима

Коли тобі не страшно, то я знаю

Такого тут, що за тобою він

Уже давно з кохання пропадає: Халіль-ага...

Аміна

Що? Геть із ним, гидка,

Коли мене не хочеш ти гнівити?

(Встає і йде ближче до квітника.)

Чому отут не саджено квіток?

Фатима

Посаджено ж...

Аміна

Отут, кажу, ще хочу!..

Невільників гукни!

Фатима

А ось ідуть.

Скажи сама, де хочеш посадити.

 ВИХІД VIII

Дмитро з Панасом вертаються.

Аміна

(До Дмитра.)

Чому отут не саджено квіток?

Тут посадить пахущих, пишних треба!

Дмитро мовчки стоїть, не зводячи з неї очей.

Чого ж стоїш та дивишся, глухий?

(До Фатими.)

Ти стала знов? Та ну, ходім же далі!

Чи думаєш до ночі бути тут?

Фатима

Та ти скажи, яких квіток садити,

А то ізнов тобі не догодять.

Аміна

А що мені? Хай садить сам, що хоче,

А хоч нехай і зовсім він не садить!..

Ходімо ж бо!.. Чого спинилась знов?

 ВИХІД IX

Панас

(беручись за лопату)

От вигадки!.. Дивись!.. якісь квітки!

Які і де у чорта їх садити?

Чи чуєш бо?.. Ти остовпів, чи що?

Дмитро

Яка краса!.. такої зроду я

Не бачив ще, та і ніхто запевне...

Ані у нас, ані в землі чужій

Пишнішої за цю немає квітки!

Панас

Туди к чортам!.. Дивись, як ізрадів,

Мов батька стрів! А що тобі до неї?

Дмитро

До неї?.. Ні!.. Але вона - краса.

Панас

Дак що тобі?

Дмитро

Бо на світі утіха Великая - краса.

Панас

Яка краса?

Дмитро

Усякая: краса в блакитнім небі,

В зірках ясних, у запашних квітках,

пташиному в садочку щебетанні,

У личеньку дівочому, в піснях,

В степах-полях і вільних, і широких,

У Дніпрових безоднях у глибоких,

В порогах тих, що, наче звір неситий,

Ревуть і б'ють байдак ще недобитий.

Куди ні глянь,- усюди та краса,

Все повила - і землю й небеса.

Панас

А гарно, глянь!.. Оце ти розказав,

То бачу й я, що правда, бо краса

Є і в тому. Роздумавшись отак,

Побачиш ти, що Бог таки на світі

Все не на зле - на добре сотворив,

Не на лихо,- на втіху; то вже люди

І добре все на зле переведуть.

Дмитро

Так, бачите і ви красу природню...

І шанувать нам треба ту красу,

Хоч би в якій там постаті ні стала...

Чи піснею промовила до нас,

Чи квіткою, чи пишною блакиттю,

Чи вродою жіночою,- однак

її ми скрізь повинні шанувати.

Панас

Цього вже я не втямлю: небеса

Рівняєш ти до людської уроди.

З великої науки мабуть ти

У голову оце заходиш, хлопче?

Дмитро

Ні, шкоди тут з науки не було...

Бо до людей я не рівняю неба

Того, де Бог живе, а тільки ту

Блакить,що там сія вгорі над нами...

Панас

Не розберу тебе: раз кажеш ти,-

Неначе так, що й правда, подивиться,