Сонячнии? промінь - Гринченко Борис Дмитриевич - Страница 25

Очі її почали бачити більше. Дика краса Гонтиного33 образу не могла її не вразити. І вона, вся тремтячи після прочитаної сцени, де він убива дітей, прирівняла Марка до Гонти. Еге, і цей уміє так зрекатися з-за любові до рідного краю.

З того часу вона вже не могла добре розуміти, як ішла її думка. Образи, найбільш образи опанували її. І один з їх був образ борця за рідний край, людини, що зрекається власного щастя. І той образ був перед нею тепер у надзвичайному сяєві.

І далі інші образи уявлялися їй. Се була і мати з «Неофітів», і «Відьма», і Оксана, і вона сама, Катерина, такою, якою вона себе досі знала. Ті образи або приходили один за одним, або йшли мішма і щоразу, як заявлялися, покидали якийсь слід у неї в душі.

І ось - сталося! Прийшов час, коли Катерина побачила, що вона тепер уже не та, що була перш...

Вона зрозуміла, що її врода не дає їй ніякого права ні на що. Зрозуміла, що ця врода зовсім не має непереможної сили, як то вона думала спершу. Мусила побачити, що є дещо вище за вроду - се краса душі, і зрозуміла, що тим Марко відійшов од неї, що вона мала тільки красу тіла, але не мала краси душі.

Потім зрозуміла й інше. Побачила дещо вище від задовольнення власних почуваннів та бажаннів. І се вищеє має силу більшу над усі інші почування та бажання. І тій мусить усе скоритися.

І скорилася. Зрозуміла всю красу душевну того, з ким розрізнила її доля, і покохала його ще більше, ще кращим, чистішим коханням. Покохала його, добре розуміючи, що проміж нею та ним перебито стежку глибоким проваллям. Чи була в неї надія перелинути його? Вона не питалась, не думала про се, вона піддалась уся цьому новому їй почуванню... Еге, новому, бо се було те старе кохання, що викликалося воно здебільшого вродою. Ні, се було любування з ідеальної, як їй здавалося, краси душевної її милого, се було схиляння перед ним своєї гордої голови...

Але ж не се тільки. Вона зрозуміла, яке нікчемне для людини було те життя, що ним вона досі жила, і порвала з тим життям навіки, без звороту. Вона побачила, що повинна жити інакше, і з того часу всі ті слова, що казав їй Марко і що промовляв великий поет, були їй не мертвими словами, а назвищами тих щирих почуваннів, що ними повне було в неї серце.

Часом обнімав великий жаль по згубленому щастю. Вона каралась, обвинувачувала сама себе, що не хотіла розуміти того, що мусила зрозуміти, од чого залежало її щастя. А тепер воно загинуло, загинуло навіки! Проміж нею та Марком безодня - вона повстала після останньої розмови під скелею. Вона не може переступити її, їй несила. І Маркові несила, бо він зробив усе, що міг, і не може мати ніяких надій. Сього не відміниш нічим, се повинно так остатися.

Але ж се розбивало їй серце. Чула за малим не фізичний біль, як думала про те, що сама розбила своє щастя. Та й якась гірка втіха була їй у думках про це. І думала, згадувала Марка, його обличчя, його голос, його розмову, і все вищим, все ідеальнішим здавався їй він; і все нижчою, все грішнішою здавалась вона сама собі. Зрозуміла, що розбила й йому життя...

І тоді Катерина почула потребу спокутувати свій гріх. Ця покута повинна була виявитися якоюсь діяльністю, бо багата душа Катеринина, напрямована на новий шлях, чула, що треба їй діяльності, треба вдовольнити поривання до вияву своєї сили.

Розуміла вже, що мусить віддати свою діяльність тому рідному краєві, що його згубила була і тепер знайшла. Але що ж вона могла зробити? Чула, що Марко працює пером, але вона, на її думку, не мала ніякого хисту до літератури, до писання. Її діяльність мусить бути інша, але яка? Ще не знала.

Минали дні, і дівчина нудила світом, шукаючи відмови на своє запитання, шукаючи, до чого прикласти свої сили, чим виявити свою любов до дорогого рідного краю. А відмови не було... Перебираючи в голові розмови з Марком, згадала, як він радив їй заходитися самотужки коло власної освіти. Зважилася зараз же це зробити. Поперед усього хотіла знати те, що знала найменше: рідний край, його історію, літературу...

Тим часом уся сім'я Городинських переїхала на зиму в місто. Брат давно вже поїхав до свого Петербурга. Катерина мала змогу читати щиро, багато. Попрочитувала все, що могла найти по бібліотеках та книгарнях з української літератури, прочитaла багато історичних та етнографічних творів, і тепер уже більш-менш була знайома з тим шляхом, що ним мусила вона йти з цього часу. Потім почала вчити мову, бо її не знала, і просиджувала довгі години, складаючи свій власний словарик.

Все це робила самостійно. Їй не довелося познайомитися ні з ким зо свідомих українців, бо знайомості могла вона мати тільки в господі в свого батька, а в їх бували зовсім не такі люди, щоб між ними можна було знайти того, кого Катерині було треба. Але їй не тяжка була ця самостійність - навпаки: вона впивалася своєю роботою в самотині, ховаючись, як упиваються, ховаючись, своїм коханням.

Так поминула зима, прийшла весна. Повіяло новим життям і ще дужче розбуркало в Катерининих грудях бажання робити. Їй схотілося тепер іти в учительки на село. Хотіла понести туди той новий світ, що засвітивсь у неї в душі, запалити його і в темному розумові сільського робітника. Довго думала про се, міркувала всяко і зважилась досягти свого. Зважливості треба було, бо доводилось ще мати справу з батьком та матір'ю.

Се було влітку, вже знов на селі. Гарним теплим днем уся сім'я (опріче Івана Дмитровича, що лишився тепер у Петербурзі), сиділа за вранішнім чаєм. Звичайно, тільки під час їжі можна було побачити вкупі батька та матір, бо ввесь день батько, хоч і не хазяйнував сам, десь ходив по господарству, по обіді спав. Катерина наважилась поговорити про свою справу зараз же. Підождала, поки брат та сестра з гувернанткою пішли. Батько допивав чай і мав зараз іти.

- Постривайте трошки, тату, мені треба з вами поговорити,- тихо промовила Катерина і трохи зблідла.

Мати, здивувавшись, мовчки глянула на неї, а батько своїм звичаєм скрикнув:

- А про що ж там говорити? Кажи швидше, бо мені по хазяйству треба! - і він розкинувся на стільці, одпихкуючись усім своїм важким тілом.

- Я хотіла поговорити з вами,- почaла Катерина,- ось про віщо... Я не можу так сидіти, без ніякого діла. Мені нудно, таке життя не вдовольняє мене. Я хочу роботи.

- Якої ж тобі роботи? - запитався батько, високо піднявши з дива свої густі брови.

Мати поки мовчала.

- Я знайшла собі роботу. Я хочу вчителювати в народній школі.

Пан Городинський одразу відкинувсь од стільця й випроставсь. Він не міг ні слова сказати з превеликого дива і тільки сидів та дививсь на дочку, кумедно вирячивши оці та роззявивши рота... Так тяглося досить довго, аж поки нарешті він важко одхакнувся і, знов розлягаючись на стільці, сказав:

- Ххаа! Як ти мене здивувала... і вигада таке!

- Я кажу без жартів, тату!

Мати, що ввесь сей час дивилася на дочку своїм сухим поглядом, спиталася нарешті ласкаво:

- Відкіля се в тебе такі кумедні бажання?

- Вони, мамо, зовсім не здаються мені кумедними,- тихо й твердо відмовила Катерина. - А повстали вони з того, що я зрозуміла, що не гаразд сидіти людині без діла, що я не маю ніякого права це робити.

- Ніхто тобі й не каже, щоб ти сиділа без діла,- сказала мати. - Ший, читай!

- Помагай матері в хазяйстві... - додав батько.

- Се мене не вдовольняє. Мені хочеться справжнього діла, а не іграшок з вишиванням. А щодо хазяйства, у нас тут стільки слуг, що мені робити нема чого.

- Справжне дівчинине діло - дожидатися, поки її віддадуть заміж і тоді зробитися доброю матір'ю та господинею! - сказала мати авторитетно.

- Мамо,- відповіла Катерина,- се колись так думали. Тепер думають інакше і роблять інакше.

- І відкіля ти набралася таких поглядів? - спитала мати, уважно дивлячися на дочку.

- А се, мабуть, од того шибеника Кравченка! - скрикнув батько.- Не дурно я бачив, що ти, Катерино, все з хохлацькими книжками панькаєшся!

- У всякому разі можете бути певні,- відмовила, трохи почервонівши, Катерина, - що не він мене навчив іти вчителькою. Та се й не важно. Річ в тому, що я бажала б бути вчителькою.