Сонячнии? промінь - Гринченко Борис Дмитриевич - Страница 24

- То се я заснула вдягнена?

Роздяглась, лягла на ліжко, щоб спати, і відразу все згадала, все як живе перед нею уявилося. Вже не могла спати, почала думати. І враз їй зробилося все таке зрозуміле. Думки складалися так легко, одна з одної випливали. І так виразно се робилося, що мов чула, як думав. Але вона не помічала, що всі думки її крутилися коло одного осередку:

- Все скінчилося! - се була перша думка. - Бо він мене образив! - друга.

- Я, дівчина, прийшла сама до його признаватися в своєму коханні, а він сказав: приймаю твоє кохання, але на умовах. Її кохання на умовах! За кохання треба віддавати все: все своє життя і все, все! Вона була певна, що досить їй сказати слово, щоб Марко зробив все, щоб він сказав: «Візьміть усе моє життя се, все!»

Але він!..

Але ж у неї врода, у неї чудова краса,- се ж усі їй казали,- відколи вона згадає себе! І хіба ж урода жіноча не дає права жінці мати все, що вона хоче, не дає права веліти? За один рух краси люди рабами стають, життя не жаліють,- хіба вона не читала сього в книгах? А сей!.. А він смів її так страшно, так безмірно образити!..

Вона вже не заснула. Вранці мати, побачивши її бліду, змучену, намагалась положити її знову на ліжко. Але Катерина лежати не могла. В ся її істота була якось напружена, і се не давало їй змоги навіть довго всидіти на одному місці. Вона мало не ввесь той день пробула в саду, ніби читаючи, а справді - швидко ходячи по стежках. Книжку іноді розгортала, але читати в їй нічого не могла.

Другого дня на погляд зробилася вже зовсім спокійною. Але в душі в неї спокою не було. Все ті ж незмінні думки снувалися в голові і страшенно втомляли своєю незмінністю, однаковістю. Ці думки були такі важкі, що Катерина неначе фізично чула, як вони робили борозни у неї в мозкові.

Поминув тиждень, другий... Зло з серця зникло. Почування образи трохи зменшилося, зробилося не таке дошкульне. І що більше те почування блідло, то виразніше починала вимальовуватись перед нею Маркова постать. Катерина й перше цю постать бачила, вона не відходила від неї, тільки мов туманом повита була. А тепер стояла перед нею виразно, так виразно, що дівчині здавалося, ніби вона бачить найдрібніші риси його обличчя. І почала дивитися на цю постать...

Вперше, як з'явилась вона виразно, Катерині зробилось чогось надзвичайно жaлко, і вона проплакала півночі. Їй здавалося, що вона плаче з образи... або вона й сама не знає чого.

Потім почала дивитися. Яка спокійна, яка в собі впевнена постать. Се погано вражaло, що така спокійна та впевнена. Придивлялась далі, і се перше враження зникало. Постать, спокійна і... дужа. І знов се погано вражало, бо ця дужість переважала її, Катерину. Образа встала знову з закутка душі, і дівчина проганяла від себе цей образ, не бажаючи його бачити. А він знову приходив, і вона знову дивилась.

І потроху зникaло в неї роздратування, потроху звикала вона дивитися на питання й з другого боку... Одного разу у неї навіть з'явилася думка, що вона, Катерина, егоїстка... Вона вимагала від Марка, щоб він оддав їй усе за кохання. А чому ж Марко не міг того ж вимагати? Ця думка здалася їй спершу нісенітницею.

- Чому?

- Тому, що я дівчина, що я маю вроду...

Але трохи згодом почула якусь неправду в цій одмові. Схотіла знайти іншу, кращу, але не могла. Тільки той дужий образ не покидав її.

Поминув ще якийсь час. Тоді десь узялася думка:

- Що примусило його так зробити? Адже він сказав, що її любить, що ніколи не буде щасливий без неї. Се вона добре тільки тепер згадала, бо перш пам'ятала з усієї розмови тільки те, що так її образило.

- Неправда! - хотіла вона скрикнути на се Маркове впевнення, але не могла. Згадaла його обличчя, голос, яким він се сказав, і не могла сказати, що се неправда.

А коли любить, чому ж зрікся? На кого проміняв?

Ні на кого! - відмовляла собі.- Він сказав, що є вища святиня, ніж особисте почування, і що тією святинею він живе на світі.

Та що ж було цією святинею? Химера! Неможливість! Дурниця, що з неї всі люди сміються! І на сю дурницю проміняти її кохання!

Але ж ні, знов-таки - він не міняв. Кохання в його - одна річ, а те - друга. З тієї святині глузують люди, але ж... Але ж, мабуть, велику силу має вона над Марком, коли він міг зректися свого щастя задля тієї святині!

Свого щастя? А відкіль вона, Катерина, знає, що вона дала б йому щастя?

Ця думка була і нова, і надзвичайна дівчині. Та за останній час вона вже звикла до того, що їй увіходять до голови надзвичайні думки, такі, що спершу здаються нісенітницею, а згодом... Не дивно, що й ця думка не вийшла в неї з голови і дедалі все більше запановувaла там, і дівчина мусила нарешті згодитися, що вона, Катерина, ще не зна, чи мав би Марко те щастя.

Але ж вона давала йому свое кохання! Се правда. Та він живе не так, як інші люди. У його є висока мета, є святиня, що він їй служить. Катерина починала тепер розуміти, що її кохання ще не було б йому щастям, коли б вона так дуже різнила з Марком,- бо в неї не було ніякої мети...

Але ж ся мета була химера, була дурниця!

Що до того, коли вона мала над Марком таку силу? Щось є в цій дурниці, що вона подолала сю душу дужую. А що ж саме?

І Катерина про се думала. Минaли дні, тижні, і їй починало здаватися, що Маркова мета, мабуть, не така дурниця, як вона спершу гадала. Ще надто: їй схотілося знати, чого саме бажає Марко.

Вона цього не знала. Він багато разів знімав про се з нею мову, але щоразу була вона до цього неуважна, навіть глузлива. Згадавши це, почула себе винною. Як багато дала б тепер, щоб почути знов те, що він казав тоді.

Але його вже не почуєш, а відмови треба. І вона починала згадувати все, що він казав, силкувалася звести докупи, з'єднати розрізнені вислови, фрази, кинені тоді чи тоді думки - усі ці уривки, що позоставались у неї в голові ще від того часу. Ся робота була важка, але Катерина уперто не покидaла її. І сама не помітила, як її всю затягла ця робота. І їй здалося, що потроху вона дещо почина розуміти.

Саме серед тієї душевної борні, що її відбувала тепер дівчина, надійшов один випадок і тільки поскорив справу. Одного дня приїхав до Городинських убраний якось урочисто Голубов і... освідчився Катерині. Дивлячись на його модну одежу, на таке ж модне прибране, прилизане обличчя, Катерина несамохіть прирівняла його до Марка: була ціла безодня різнації, мовби се були люди не одного світу. І ся різнація була не на користь Голубову.

Одіславши збентеженого та сердитого Голубова без нічого, Катерина знов повернулась до своїх думок, знов почала шукати відмови на питання. Чого хоче Марко? Катерина згадaла, з яким пошануванням завсігди згадував він про Шевченка, і зважилась прочитати «Кобзаря». Нишком добула вона книгу й почала читати. Прочитaла картку, дві і побачила, що дуже мало розуміє ту мову, якою написано книгу. Московська наука зробила її нетямущою рідної мови.

Та вона не кинула і зважилась вивчити мову, щоб знати, на кого проміняв її Марко. Ображене кохання, вражена гордість примушували її уперто простувати до своєї мети, їй хотілося довідатися, що написано в тій книзі, так як одкинутіи коханці хочеться побачити свою розлучницю, щоб знати, через кого її одкинуто. Вона розпитувалась про невідомі їй слова у наймичок-селянок, добула десь словар Закревського32 і таки досягла того, що через який час стала розуміти Шевченкову мову. Тоді почала читати.

Могутня поезія Шевченкова не могла не зробити впливу на чуйну до поезії дівчинину душу. Вона й сама не помічала, як починала плакати там, де поет хоче викликати сльози, або несамохіть корилася впливові урочистого пророчого тону, яким промовляв кобзар. Вона пізнавала тут Марка, але все ж не знаходила собі досі відмови.

Одного разу їй довелося прочитати:

Мені однаково, чи буду

Я жить в Україні, чи ні...

Почування, яким пройнято сі вірші, вразило її надзвичайно. Вона стільки знала Шевченків життєпис, щоб відчути всю силу того почування. Вона зрозуміла тоді, як міг поет зрекатися свого щастя задля України. І вона несамохіть перенесла ту ж думку й на Марка...