Оповідання - Гринченко Борис Дмитриевич - Страница 3

- А здо­ро­ва, дiв­чи­но! Чия ти? Гля­ну­ла - вiн! Так на їй i зат­ру­си­лось усе. Стоїть - з мiс­ця не ру­шить.

А вiн пi­дiй­шов та:

- Те-те-те! Та се та, що я при мi­ся­цi ди­вив­ся! Чо­го ж ти то­дi втек­ла?

Та за ру­ку її. Зля­ка­ла­ся во­на чо­гось, чи що,- хо­тi­ла бiг­ти. А вiн не пус­тив. Об­няв та як при­гор­нув… Нi­чо­го во­на вже по­тiм не зна­ла, нi­чо­го не чу­ла, нi то­го ве­чо­ра, нi дру­го­го дня,- нi­чо­го! Тiльки чу­ла, як їй на гу­бах йо­го по­цi­лун­ки го­рi­ли.

Що да­лi бу­ло? Те, що во­на по­ко­ха­ла, її сер­це на­реш­тi знай­шло ко­го лю­би­ти i вiд­да­лось… Нi про вi­що во­на не ду­ма­ла то­дi: не­хай б'ють i ла­ють - бай­ду­же! Їй не бо­лить пiс­ля цi­лу­ван­ня со­лод­ко­го, при­гор­тан­ня щи­ро­го. Бай­ду­же!…

Прийшла вес­на ве­се­ла, вер­ба за­зе­ле­нi­ла, со­ло­вей­ко за­тьохкав, виш­нi цвi­том ук­ри­ли­ся. У са­док во­на вий­де, - сер­це з гру­дей вир­ва­ти­ся хо­че. Не­бо си­нiє да­ле­ке й ши­ро­ке, хмар­ки по ньому, як яг­нят­ка, бi­жать, сте­пи, лi­си зе­ле­нi­ють, са­док увесь па­хо­ща­ми об­нi­має, - ох i кра­со ж бо­жая, яка ж ти гар­на! Ой i свi­те мiй ми­лий, свi­те ве­се­лий та крас­ний, як же на то­бi гар­но жи­ти, вiр­но лю­би­ти!…

Заспiває во­на - са­ма пiс­ня з гру­дей рветься; сер­це розц­вi­тає, ду­ша вго­ру ли­не. А зуст­рi­неться з ним пiд вер­бою зе­ле­ною, пiд виш­нею за­паш­ною, ряс­но квi­том ук­ри­тою, зуст­рi­неться - нiч їй ма­ла, не на­го­во­риться, не на­ми­лується. Ох, i лю­би­ла ж во­на! Так лю­би­ла, що всю ду­шу вiд­да­ла i на­зад не ду­ма­ла бра­ти. Вiзьми ме­не, ми­лий мiй, ко­ха­ний! Ме­не ще нiх­то не лю­бив, - вiзьми ме­не, бо вся я твоя! Но­чi ти­хiї, зiр­ки не­бес­нiї! Тiльки ви чу­ли й ба­чи­ли. Свi­те мiй яс­ний, свi­те мiй крас­ний!

Минула вес­на, лi­то ми­нає… Чи не ми­на з ни­ми й щас­тя?

Нi, ще не ми­ну­ло…

Садком зе­ле­ним з по­вiт­ки До­кiя Се­ме­на вип­ро­вод­жає. Дi­й­шли до пе­ре­ла­зу. Ще б да­лi дiв­чи­на йшла, так лю­ди по­ба­­чать. Об­ви­ла во­на йо­му шию своїми ру­ка­ми, при­гор­ну­лась до йо­го:

- Семеночку, со­ко­ле мiй! Чо­го ти та­кий не­ве­се­лий став? Чом ти не та­кий, як спер­шу був?

Осмiхнувся Се­мен:

- От дур­на! То­бi тiльки по­цi­лун­ки на дум­цi. Не все ж цi­лу­ваться, не до­вi­ку ж об­нi­маться!

- Не до­вi­ку!? Ох, Се­ме­не, що-бо ти ска­зав! А я б умер­ла ко­ло те­бе… Тiльки й вi­ку мо­го, що твоє ко­хан­ня. Як по­ки­неш ти ме­не - за­ги­ну без те­бе. Не по­ки­дай ме­не, Се­ме­ноч­ку, го­лу­бе мiй, сон­це моє, щас­тя моє!…

Та й упи­лась ус­та­ми йо­му в ус­та… I не одiр­ва­лась би, ма­буть, як­би сам вiн не одiр­вавсь:

- Прощавай!

Перестрибнув че­рез тин та й пi­шов ули­цею… Пi­шов та знов не прий­шов… I тиж­день, i два ми­ну­ло, а йо­го не­ма. I осiнь прий­шла, а йо­го все не­ма. Во­на не хо­тi­ла йня­ти вi­ри то­му, щоб вiн її ки­нув. А вже з неї всi дiв­ча­та смi­яли­ся… Во­на жда­ла i - дiж­да­ла­ся…

Стрiла та­ки во­на йо­го, стрi­ла вдень се­ред ву­ли­цi. Ки­ну­ла­ся во­на до нього - за­бу­ла, де й ко­ли це.

- Семеночку, го­луб­чи­ку!

А вiн:

- Тю! Чи ти не зду­рi­ла!

Та й пi­шов… Кра­ще б вiн її вбив! Стоїть во­на, ко­ли чує, ре­го­четься хтось. Озир­ну­лась - двоє дiв­чат з неї смi­ються.

- Утiк? - ка­жуть.- Вiн уже дав­но до Прiськи хо­де…

Невже прав­да? Нi, не вi­рю! Са­ма пi­ду, впев­ню­ся! I пiш­ла ту­ди, на ве­чор­ни­цi. Вiн там, i Прiська там. I не ди­виться вiн. Во­на до нього, а вiн вiд неї, - аж усi по­мi­ти­ли. Не ма­ла змо­ги й сло­ва йо­му ска­за­ти. Тiльки як ви­хо­ди­ли, по­чу­ла,- ка­же вiн:

- I чо­го во­на, ка­торж­на, так до ме­не в'язне?

Оце вже во­на й од йо­го по­чу­ла це прок­ля­те сло­во, i йо­му во­на ка­торж­на ста­ла. Усiм во­на ка­торж­на, усiм на свi­тi. Усi її не­на­ви­дять! А як во­на йо­го лю­би­ла! Бо­же, як лю­би­ла!… I вiн зра­див. I вiн та­кий, як усi. О, прок­ля­тi! ро­зiр­ва­ла б усiх, за­ду­ши­ла б, спа­ли­ла б i йо­го, i ту Прiську, i тих па­руб­кiв та дiв­чат, що з неї смi­яли­ся, глу­зу­ва­ли, зну­ща­ли­ся! От як­би бу­ло чим - во­на за­раз би пiд­па­ли­ла цю ха­ту…

Голова її го­рi­ла, дум­ки плу­та­лись, гру­ди пек­ло… Як­би чим за­па­ли­ти? Чи не­ма в неї в кар­ма­нi сiр­ни­кiв? Во­на по­ча­ла шу­ка­ти, чи не зос­та­ло­ся яко­го сiр­ни­ка, чи не схо­ва­ла як-не­будь, роз­топ­лю­ючи пiч. Ви­вер­ну­ла кар­ман, вит­ру­си­ла - не­ма. Во­на швид­ко пiш­ла з дво­ру, про­бiг­ла ву­ли­цею до­бiг­ла до своєї ха­ти. У вiк­нах не свi­титься, - вже по­ля­га­ли. Сi­ни не­за­су­не­нi, ха­та теж. Во­на ввiй­шла в ха­ту.

- Хто там? - спи­тав­ся спро­сон­ня батько.

- Я! - ска­за­ла До­кiя i за­раз же знай­шла на ко­ми­нi сiр­ни­ки та й по­бiг­ла з ха­ти.

- Куди ти? - гук­нув батько.

Вона не вiд­мо­ви­ла, ви­бiг­ла з дво­ру, зно­ву про­бiг­ла ву­ли­цею, але не пiш­ла в двiр, де ве­чор­ни­цi, а пе­ре­лiз­ла на го­род i зай­шла зза­ду, щоб нiх­то не ба­чив. Ве­ли­ка по­вiт­ка бу­ла при­роб­ле­на до ха­ти. До­кiя зу­пи­ни­ла­ся пiд нею. Во­на чи­р­к­ну­ла один сiр­ник. Вiн зай­няв­ся i за­раз же по­гас. Сер­ди­то ки­ну­ла во­на йо­го ос­то­ронь i за­па­ли­ла дру­гий. Вiн го­рiв. До­­кiя по­ча­ла пiд­па­лю­ва­ти їм со­ло­му у стрi­сi. Але со­ло­ма бу­ла мок­ра, i сiр­ник зно­ву по­гас. Те са­ме бу­ло з тре­тiм i з че­т­вер­тим. "Нi, тре­ба знай­ти су­хої со­ло­ми. Тут єсть - тут, мо­­же, як теп­ло бу­ло, вiн, прок­ля­тий, з Прiською спав. Ну, те­пер, уже не бу­де спа­ти!"

Вона знай­шла су­хої со­ло­ми, згреб­ла її в куп­ку пiд оче­ре­тя­ною стiн­кою i за­па­ли­ла. Со­ло­ма зат­лi­лась i по­ча­ла го­рi­ти на­реш­тi. "Ось ко­ли зай­ня­ло­ся! Го­ри швид­ше, зай­май­ся! От гар­но! Вiд по­вiт­ки во­гонь на ха­ту. I всi во­ни зго­рять".

I До­кiї зга­да­ла­ся по­же­жа, що во­на ба­чи­ла,- ух, страш­но! Так i тут бу­де. Але там нiх­то не зго­рiв, а тут усi зго­рять… I Санька зго­рить? Санька - ма­ленька дiв­чин­ка, доч­ка дос­вiт­ча­ної ма­те­рi. До­кiя за ос­тан­нiй час ду­же влю­би­ла гар­не дiв­чат­ко, i дiв­чин­ка лю­би­ла її. Але ж i во­на зго­рить… Та­ка гар­на, лас­ка­ва. I До­кiї в'яви­ло­ся все: як ха­та го­рi­ти­ме, як Санька прос­тя­га­ти­ме ру­ки з по­лум'я й кри­ча­ти­ме: "Ря­туй­те! До­кiєчко! ви­тяг­ни ме­не!" Гос­по­ди! За вi­що ж? За вi­що во­на спа­лить її? Це ж грiх! Лю­ди­ну спа­лить жи­ву. Та й не її са­му. Гос­по­ди, мо­же, все се­ло зай­меться! На­що ж це во­на ро­бить?

А со­ло­ма ши­пi­ла, шквар­ча­ла i по­чи­на­ла роз­го­ря­ти­ся. Ось по­лум'я ви­бух­ло. Ось-ось по­вiт­ка зай­меться. Та бо­же мiй!… Та на­що ж це во­на?… Тре­ба га­сить, га­сить мер­щiй, а то все зай­меться. Во­на ки­ну­лась до вог­ню, хо­тi­ла за­топ­та­ти йо­го но­га­ми. Але вiн го­рiв. А їй уже вчу­ва­ло­ся, як Санька кри­чить: "До­кiй­ко, ря­туй!…" Все зак­ру­ти­лось їй у го­ло­вi. Чер­во­не по­лум'я од­но пе­ред нею. Тре­ба йо­го по­га­си­ти. Во­на вiд­ра­зу зiр­ва­ла­ся з мiс­ця i впа­ла на по­лум'я. Во­но пек­ло її, на їй зай­ма­лась оде­жа. Але во­на то­го не чу­ла. Во­на ха­па­ла ру­ка­ми вог­ня­ну со­ло­му, пiд­гор­та­ла пiд се­бе i сил­ку­ва­ла­ся га­си­ти. Але вже вся оде­жа го­рi­ла на нiй. То­дi, не зна­ючи, що ро­би­ти, во­на скрик­ну­ла:

- Рятуйте, хто в бо­га вi­рує! Ря­туй­те! - i бiльше нi­чо­го вже не пам'ята­ла…

Очутилась во­на до­ма. Нi, не очу­ти­лась, а впер­ше розп­лю­щи­ла очi. Де во­на i що з нею,- то­го во­на не ро­зу­мi­ла. Її об­ря­ту­ва­ли па­руб­ки та дiв­ча­та, ви­бiг­ши на її крик та по­га­сив­ши по­же­жу. Во­на стра­шен­но по­пек­ла­ся, але то­го не чу­ла: її ще дуж­че пек­ла га­ряч­ка… Страш­но во­на му­чи­лась. Усi її роз­па­ле­нi дум­ки кру­ти­ли­ся те­пер круг од­но­го осе­ред­ку: їй все зда­ва­ло­ся, що во­на га­сить по­же­жу, i во­на бор­са­лась, ки­да­лась, да­ви­ла по­пе­че­ни­ми грудьми пiл, де ле­жа­ла, кри­ча­ла:

- Рятуйте! Лю­ди го­рять! Санька-го­лу­боч­ка зго­рить!…