Оповідання - Гринченко Борис Дмитриевич - Страница 2

Так рос­ла До­кiя: без ми­лу­ван­ня, без жа­лу­ван­ня, без ляльок, без ди­тя­чих iг­ра­шок, без ка­ли­ни,- тiльки спi­ва­ла iно­дi ти­хо, як зна­ла, що її нiх­то не чує, ти­хо та жа­лiб­но. Де во­на тих пi­сень учи­ла­ся - бог її свя­тий знає, а вмi­ла ба­га­то - i все жа­лiб­нi,- так, мов са­мi во­ни в неї з сер­ця ли­ли­ся:

А як оце по­ба­чить ко­го, за­раз i змовк­не, i зно­ву та­ка, як i бу­ла: очi до­до­лу, об­лич­чя за­кам'янiє… I так ми­на­ли ро­ки…

Минули - iз ма­ленької дiв­чин­ки ви­рос­ла до­рос­ла дiв­чи­на. Та жит­тя їй не пе­ре­мi­ни­ло­ся: так, як i по­пе­ре­ду, би­ла її ма­чу­ха i зне­ва­жав п'яний батько; як i по­пе­ре­ду, не ма­ла во­на на ву­ли­цi под­руг i бу­ла всiм чу­жа, не ма­ючи нi­ко­го до се­бе при­хильно­го, та й са­ма не бу­ла во­на нi до ко­го при­хи­льна - зос­та­ла­ся во­на "ка­торж­ною", як i бу­ла. Нi, бу­ла й вiд­мi­на. Ко­лись мов за­кам'янi­лий упер­тий ви­раз на об­лич­чю те­пер не­на­че зла­год­нiв. Але ж це зро­би­ло­ся не тим, що во­на пом'якша­ла своїм сер­цем до лю­дей, а лю­ди до неї, - нi; вiд­мi­ну ту на об­лич­чi зро­би­ла страш­на нев­си­пу­ща жур­ба, що гнi­ти­ла їй ду­шу, роз­ри­ва­ла гру­ди i, не мав­ши вже си­ли хо­ва­ти­ся в сер­цi, ви­яв­ля­лась i на об­лич­чi. Ця жур­ба об­нi­ма­ла її й то­дi, як До­кiя бу­ла ще ма­ленькою дiв­чин­кою, але ж бу­ла не та­ка ду­жа, та й упер­тiсть пе­ре­ма­га­ла її.

Потiм по­ма­лу-ма­лу за­во­ру­ши­лись у дiв­чи­ни в го­ло­вi ду­м­­ки. Якi? Про вi­що? Во­на спер­шу й са­ма не зна­ла до пут­тя, як i про вi­що во­на ду­ма: ду­мається, та й го­дi. А ду­ма­ло­ся все са­ме смут­не, са­ме не­ве­се­ле, i ось, на­реш­тi, з цього без­лад­дя ро­зу­мо­во­го ви­би­ла­ся, ви­яви­лась ви­раз­нiш од усiх од­на дум­ка: "За що ме­не так му­чать?" А по­тiм: "Хi­ба я гiр­ша вiд iн­ших?" I цi двi дум­ки не да­ва­ли їй спо­кою. Во­на не мог­ла ба­чи­ти, що й во­на бу­ла iно­дi вин­на: ко­ли її кривд­же­но й зне­ва­жу­ва­но, то й во­на, як ма­ла си­лу й змо­гу, не ли­ша­­ла цього без помс­ти, а iно­дi й над­то. Во­на не мог­ла зро­зу­мi­ти, що во­на са­ма бу­ла вин­на, вi­дiпх­нув­ши вiд се­бе Хрис­тю то­дi, як та на ву­ли­цi ко­лись пi­дiй­шла до неї i ска­за­ла:

- Докiйко! Я… я…

Правда, всi во­ни - i хлоп­цi й дiв­ча­та, i ця Хрис­тя з ни­ми - якось особ­ли­во дош­ку­ля­ли їй то­го ве­чо­ра своєю зне­ва­гою, але ж Хрис­тя оха­ну­лась, їй шко­да ста­ло бiд­ної До­кiї, i во­на, ма­ло не пла­чу­чи, про­мо­ви­ла:

- Докiйко! Я… ме­нi те­бе… я…

Може, во­на хо­тi­ла да­лi ска­за­ти, що вiд цього ча­су бу­де вiр­ною под­ру­гою До­кiї, - але ж цього нi­чо­го не ска­за­ла, бо До­кiя скрик­ну­ла: "Геть!", одiпх­ну­ла її i втек­ла з ву­ли­цi. Во­на, ка­жу, не мог­ла ще зро­зу­мi­ти то­го, що в та­ких ви­пад­ках са­ма iно­дi бу­ла вин­на, не мог­ла, бо ду­же вже ве­ли­кої крив­ди заз­на­ла вiд лю­дей. I во­на ви­ну­ва­ти­ла цих лю­дей за все: за свої му­ки й сльози, за своє ди­тинст­во без­ра­дiс­не, без­лю­бов­не, за свої мо­ло­дi лi­та, що мар­но ги­ну­ли, - за все, за все. I лю­ди бу­ли справ­дi вин­нi. Од­нi пек­ли її, му­чи­ли - та­ка бу­ла її ма­чу­ха. Дру­гi не хо­тi­ли зро­зу­мi­ти її мук, а тiльки глу­зу­ва­ли з неї (або їй так зда­ва­ло­ся, що глу­зу­ва­ли), - та­кi бу­ли дiв­ча­та, па­руб­ки. I во­на це все тер­пi­ла i не зна­ла, чим по­со­би­ти со­бi. I ото­дi про­ки­ну­лась у неї в сер­цi жур­ба та­ка страш­на, сум та­кий ве­ли­кий, що вiн па­лив їй усi гру­ди, не да­вав спо­кою нi вдень нi вно­чi.

Каторжна! Вiд усiх ла­яна, вiд усiх зне­ва­же­на! За що? На­вi­що? Гос­по­ди! Кра­ще й на свi­тi не жи­ти! I во­на то пла­че, то страш­не обу­рюється на лю­дей за їх неп­рав­ду i ду­має про по­мс­ту. Еге, її сер­це ба­жа­ло те­пер помс­ти, во­на за­ду­ши­ла б усiх тих, хто зне­ва­жа її, хто глу­зує з неї! А про­те її сер­це не зле бу­ло, во­но вмi­ло лю­би­ти i при­хи­ля­ти­ся до чу­жо­го го­ря.

Вона не дi­ву­ва­ла так, як дi­ву­ють iн­шi дiв­ча­та. На ву­ли­цю чи на ве­чор­ни­цi во­на хо­ди­ла ма­ло: раз те, що ма­чу­ха не пус­ка­ла; дру­ге - що во­на їх не лю­би­ла - тих хлоп­цiв та дiв­чат - i… бо­яла­ся; третє - не ма­ла в чо­му й пi­ти, бо всi смi­я­ли­ся з то­го дран­тя, що в йо­му во­ди­ла її ма­чу­ха. Нi, во­на не дi­ву­ва­ла! I хо­ча де­якi па­руб­ки та­ки за­див­ля­ли­ся на її стан ви­со­кий, рiв­ний, на її очi тем­нi, на ко­си чор­нi, на бро­ви, але ж тiльки за­див­ля­ли­ся, а да­лi йти не зва­жу­ва­лись, бо до цiєї ка­торж­ної не мож­на й прис­ту­пи­ти­ся - та­ка зла, за­раз сту­са­на­ми на­го­дує. А са­ма во­на про це не ду­ма­ла: мо­же, во­на й урод­ли­ва бу­ла, мо­же, ма­ти й да­ла їй бро­ве­ня­та, та не да­ла до­лi, - во­на цього не зна­ла i не дба­ла про це, бо про це дiв­­ча­та ду­ма­ють i дба­ють то­дi, як па­руб­ки їм зга­ду­ються, а їй ще нi­якi па­руб­ки не зга­ду­ва­ли­ся…

I так во­на жи­ла со­бi вiд­людьком з своєю жур­бою, з своєю му­кою, а iно­дi - i ос­тан­нi­ми ча­са­ми ду­же час­то - iз ба­жан­ням помс­ти­ти­ся…

Одного ра­зу ма­чу­ха пос­ла­ла її до тiт­ки Одар­ки гле­чи­ка поп­ро­ха­ти. У Одар­ки ве­чор­ни­цi. Увiй­шла До­кiя в ха­ту,- аж там шах­та­рi. Усi в чер­во­них со­роч­ках на­ви­пуск, у чо­бо­тях з ви­ме­ре­жа­ни­ми ха­ля­ва­ми, з пiс­то­на­ми та з ки­ти­ця­ми, у су­к­­ня­них чу­мар­ках. Усi ве­се­лi, один на гар­мо­нiю грає, а тi пiс­нi шах­тарської спi­ва­ють:

На сто­лi го­рiл­ка, ла­со­щi дiв­ча­там. Це ж сьогод­нi на шах­тi гро­шi за­роб­ле­нi да­ва­но: руб­лiв по двад­цять, по двад­цять п'ять за мi­сяць шах­та­рi взя­ли та всi отут за день чи за два про­гу­ля­ють. А й гар­но ж отой на гар­мо­нiю грає! Та й сам гар­ний - оде­жа аж ви­лис­кується, а по­яс так i сяє весь од бли­щи­кiв та вiд гуд­зи­кiв. А з ли­ця? Бро­ви та­кi!… Не встиг­ла ще До­кiя й доб­ри­ве­чiр ска­за­ти, вже вiн уг­ле­дiв її та й крик­нув:

- А ось i дiв­ка йде но­ва!

Та як ки­неться до неї, та й об­няв. Во­на йо­го доб­ре пхну­ла - аж по­то­чив­ся, - а са­ма нав­тi­ки. Всi як за­ре­го­чуться, а вiн за нею з ха­ти та й пiй­мав у дво­рi:

- А стiй, дiв­чи­но, яка ти швид­ка! Хо­чу на те­бе по­ди­ви­ти­ся, чи гар­на ти?

Та пос­та­вив її про­ти мi­ся­ця - мi­сяць яс­но свi­тив, - та й ди­виться їй в об­лич­чя, не пус­ка. То гнiв­на во­на бу­ла на йо­го, а то вже гнi­ву не­ма, со­ром тiльки зро­би­ло­ся хто й зна й як! Як ки­неться во­на, ви­хо­пи­лась та тi­ка­ти зно­ву. А вiн кри­чить:

- Постiй, дiв­чи­но, пi­дож­ди! От же, їй-бо, ти гар­на!

Утекла та спро­жо­гу як уле­тить у ха­ту, аж ма­чу­ху зля­ка­ла:

- Тю на те­бе! Чи ти ска­зи­ла­ся? Де ж гле­чик? Де гле­чик?… Во­на й за­бу­ла про гле­чик! Ска­за­ла, що не да­ла Одар­ка.

Полягали спа­ти - не зас­не во­на. Усе мi­сяць пов­ний пе­ред неї, прос­то їй в об­лич­чя ди­виться… А вiн на­хи­лив­ся до неї: чи гар­на? Ой, со­ром! Ой, со­ром!… А вiн же ска­зав, що гар­на… Нев­же?… От як­би те­пер гля­ну­ти в дзер­ка­ло, та не мож­на!… Як йо­го звуть? Вiн не з Ко­ва­лiв­ки - ма­буть, ов­ра­мiвський… Та чо­го вiн на неї так ди­вив­ся? I спа­ла й не спа­ла во­на… Дру­го­го дня ма­чу­ха доб­ре по­по­би­ла її за те, що ста­не та й стоїть, як стов­пець, а дi­ла не ро­бить. Та дар­ма! У су­бо­ту вве­че­рi вже во­на бi­ля вiк­на в Одар­ки й ди­виться, чи там вiн. Не­ма! I в дру­гу су­бо­ту, i в тре­тю - все йо­го не­ма, i не йде вiн їй з дум­ки. Ко­ли в не­дi­лю смер­ком iде во­на ле­ва­дою хми­зу наб­ра­ти, аж хтось: