Оленіада - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 21

Глядачі, що сиділи в студії, занурилися в сенсорні екранчики, вмонтовані в спинки стільців попереднього ряду...

Ройтберг спітнів від хвилювання. Але... камера перемкнулась.

...На освітленій сцені «Балансу» стояв хор бабусь в охайно латаних вишиванках.

— голосно дотягували вони куплет під зворушливими поглядами суддів і оплески в залі.

Ройтберг нервово засмикав ногою: що ж там відбувається у Родріго?

І камера не змусила довго чекати — не дослухавши чергового куплета гурту бабусь, повела до студії, де на великому екрані вже висвітлився графік з білою, червоною і синьою «кривою» побудованого глядачами графіка.

— Отже, шановні, як ми бачимо, сьогодні в нашій студії зібралася досить свідома громада, — коментував Родріго, вказуючи указкою на червону лінію, котра значно вивищувалася над синьою і білою.

Обличчя Валентина Самсоновича вкрилося плямами.

Ох, якби ж знати, про що йшлося трьома хвилинами раніше! Про що саме знає ця свідома громада?!

Але камера одразу перемкнулася.

на шість голосів волали бабусі.

Ройтберг вилаявся: ну, було б в країні хоча б два канали! А так, через економію, доводиться дивитися цю дурню!

Не встиг подумати, як камера, немов почувши його бажання, знову перемкнулась на обговорення нагальних політичних проблем в студії Родріго.

Там, перед мікрофоном з рішучим виглядом уже стояв його недавній знайомий пан Цанюк, завершуючи свою промову:

— ...буде знесено у всіх містах країни! Так і знайте, шановні! Від сьогоднішнього дня ми засновуємо групу «Чисто», котра доповідатиме про кожен захід по викоріненню на всіх теренах...

На екрані знову з’явилося декольте Олени Прекрасної.

Вона оголошувала наступного конкурсанта:

— ...тесля третього розряду з селища Воронці Павло Потебенько і його десятеро дітей від різних шлюбів! Громадяни мають баланс!!!! Залишайтеся з нами!

Але камера не виконала заклику чарівної ведучої і повернула Ройтберга до політичної студії.

Перед мікрофоном маячив пан Кувалда, хижо поглядаючи в бік крісел опонентів:

— ...вносити смуту у вже цілком сформований уклад нашої великої країни! Ось фоторобот того антисоціального елемента, який склали активісти руху «Одягайся в цивільне — і пильнуй!»

Пан Кувалда здійняв над головою малюнок.

Але Валентин Самсонович не встиг розгледіти, що на ньому зображено, адже камера знову понеслася у розвеселий коловорот громадян, котрі демонстрували свої баланси.

І тут на нього теж чекав неабиякий сюрприз.

На сцені стояв його старий знайомий Семен Василенко! І не один!

До нього перелякано притискався старий огрядний олень, з круглих боків якого звисали клоччя давно нечесаного хутра.

Ноги оленя час від часу підкошувались, вуха тремтіли.

Зал напружено мовчав.

«Зовсім Семен з глузду з’їхав! — подумав Ройтберг. — Що він там робить...»

І камера знову перемкнула його розбалансовану увагу на Родріго.

— ...це — ваша чергова фальсифікація! — кричав у мікрофон пан Цанюк, помахуючи в повітрі «фотороботом», віднятим у пана Кувалди. — Це не він! Присягаюся, шановна громадо! У того були окуляри! Очі — світлі, швидше за все — сірі, зачіска — довша на три сантиметри, волосся — руде, зачесане на потилицю, верхня губа наповзає на нижню, зріст — метр вісімдесят п’ять, подвійна родимка на правій щоці за два сантиметри від носа!

«Здав...» — з жахом подумав Ройтберг, механічним рухом прикриваючи свою подвійну родимку.

— Не переймайтеся! — заспокоїв виступаючого Родріго. — Нам не складно зробити перевірку державної важливості прямо тут, у студії! І дочекатися дзвінків від наших свідомих громадян, котрі, я впевнений, підтримають наш експеримент і хутко виявлять цього громадянина серед своїх сусідів, рідних і близьких!!! А ми подивимось, хто з вас має більшу рацію!

Політична студія вибухнула шаленими оплесками.

— Прошу шановних опонентів вийти до середини залу! — жестом запросив Родріго пана Кувалду і пана Цанюка і голосно вигукнув за лаштунки: — Мольберти — в студію!!!!

До зали внесли мольберти.

— У кого з вас, шановні пане Кувалда і пане Цанюк, наш таємничий герой вийде більш схожим і знайде своє втілення в людській подобі завдяки нашим пильним громадянам, котрі зараз дивляться нас, — виграє незворотну підписку про виїзд до будь-якої обраної вами для відпочинку країни! — хижо і мудро посміхнувся пан Родріго.

«Я пропав...» — зі щемом подумав Валентин Самсонович, закриваючи обличчя подушкою.

І в ту ж мить впевнився, що Бог все ж таки існує!

Адже Родріго несподівано засмикав у вусі свій навушник і махнув рукою, зупиняючи дійство:

— Шановні пані та панове! Ми змушені зупинити трансляцію! Режисер прямих ефірів просить нас перервати наше шоу на користь колег з розважального майданчика!

Він знову посмикав у вусі мікрофон і додав:

— Як мені повідомили, там відбувається щось більш варте вашої уваги.

Валентин Самсонович стягнув з голови подушку і шанобливо поклав на себе хресне знамення.

Тим часом на екрані виникла сцена музичного змагання.

На ній так само понуро стояв огрядний Пантелеймон.

У світлі софітів, мов дим, висіла неймовірна тиша. Але за секунду Василенко струсонув у повітрі руками, розминаючи пальці, штурхнув оленя в роздутий бік і урочисто підніс до морди свого утриманця пальці.

Пролунав перший акорд, утворений свистом, що виходив з нутрощів переляканої але слухняної тварини. За цим акордом голосно і дзвінко розлився в повітрі другий, третій...

Першою схаменулася прекрасна Олена.

Вона підвелася і урочисто приклала руку до серця.

За нею підвелися судді, так само тримаючись за серця.

Зал у захопленні охнув і як один підвівся з прикладеними до грудей руками.

Камера вихоплювала з юрми натхненні обличчя і тут же переводила своє зелене око на Василенка, котрий майстерно перебирав пальцями ніздрі Пантелеймона.

Над сценою, злітаючи аж до стелі, лунали чарівні звуки. державного гімну.

Жах і відчай охопили руду гарячу голову Валентина Самсоновича Ройтберга.

І прихилити її було ні до кого.

Проте, несподівано вирішив він, її, цю голову, можна перефарбувати! Принаймні хоча б одна з прикмет, за якою його рано чи пізно впізнають, буде подолана.

Але як це зробити?

Була б поруч ця підступна, ця зрадлива і зваблива, ця згадувана ледь не щодня проклятуща і все ще жадана перукарка Зоя...

Але Зоя давно вже зникла з його горизонту.

Довелося потелефонувати Емануель Убліє. Тобто дружині Людмилі Вікентіїівні.

— Чим ти фарбуєш волосся? — спитав Ройтберг, щойно слухавку зняли.

— На розмову з мадам Убліє ви маєте три хвилини! — зачув у відповідь незнайомий голос, котрий скоромовкою промовив наступне: — Будь ласка, назвіть себе. Вік. Стать. Рід заняття. Хоббі. Які з книжок мадам Убліє справили найбільше враження і чому. Мадам дасть вам відповідь після сигналу. Чекайте.

У слухавці залунала зваблива мелодія з «Нотр-Дам де Парі».

Ройтберг плюнув, вилаявся, прикриваючи слухавку рукою, але вирішив скоритися.

Чітко відповів на всі запитання. Навіть висловив пару досить заплутаних думок з приводу найновішого роману дружини, котрий мав назву «Код Іродіади».

І почав чекати.

Чекати довелося довго.

Після арії Квазімодо пішли перші акорди пісні П. Гренгуара...

Нарешті в слухавці пролунав знайомий голос Людмили Вікентіївни:

— Не повернуся — не сподівайся!

Відверто кажучи, Ройтберг не сподівався.