Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу

Байки

Глібов Л. І.

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Разное

Техника

Автомобили и ПДД

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии

оксана2018-11-27

Вообще, я больше люблю новинки литератур

К книге

Professor2018-11-27

Очень понравилась книга. Рекомендую!

К книге

Vera.Li2016-02-21

Миленько и простенько, без всяких интриг

К книге

ст.ст.2018-05-15

И что это было?

К книге

Наталья222018-11-27

Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни

К книге

Байки - Глібов Л. І. - Страница 22

Изменить размер шрифта:

1858

ДУБ І ЛОЗИНА

Стояв високий Дуб серед долини

І гордовито всюди поглядав.

Сміявся він з тоненької Лозини

І так їй раз сказав:

- Яка химерна ти, нікчемная Лозина!

Твій батько Верболіз здурів:

Неначе ти йому не рідная дитина -

На сміх тебе тут посадив.

Захоче вітер буйний розходитись,

Як гайдамак у вражому селі,

Не знаєш ти, де з переляку дітись,

Кладеш поклони до землі;

А що ж як часом на долину

Сердита буря набіжить?

Рвоне тебе з корінням, як пір’їну,

Аж курява угору полетить.

От я - не ти… я - Дуб, се інше діло:

Не тільки вітру не боюсь -

Я з бурею змагаться буду сміло:

Нехай як хоче дме - не поклонюсь.-

І гордий Дуб від сміху захитався.

На се Лозина так осмілилась сказать:

- Поважний Дубе наш! Великий ти удався,

Нащо ж маленьких зневажать?

Не всім однакова судилась в світі доля:

Тому шуміть, тому поклони бить,-

На все, на все є божа воля,

Усім під богом треба жить…-

І добалакались… Надвечір лихо склалось:

Страшенна буря зразу заревла…

Дуб стрепенувсь, загув, аж листя розліталось,

Лозина бідненька на землю прилягла;

Грім гуркотів, огнями розсипався,

Неначе страшний суд настав…

Змагався довго Дуб, стогнав, не подавався,

А далі затріщав, зломився і - упав…

Пробігло лишенько, у степ загуркотіло,

І ясне сонечко долину освітило;

Лозиночка заплакана стоїть,

А Дуб поламаний лежить.

Хто величається і других зневажає,

Нехай про Дуба казочку читає,

На ум собі кладе,-

Наука в ліс не заведе.

1891.

ВОВК ТА МИШЕНЯ

На полі Вовк овечку взяв,

Потяг сердешную в діброву -

Не на розмову,-

А щоб із’їсти: він бажав

М’ясця свіженького давненько.

От взяв овечку, обідрав,

Як знав,

Та й заходився хорошенько

М’ясце під дубом уминать,-

Аж на зубах кістки хрущать.

Їв Вовчик, їв - аж утомився;

Гаразденько удовольнився,

А все-таки всього не з’їв:

«Нехай вже,- каже,- другим разом».

М’ясце травицею прикрив,

А сам спочинуть ліг тим часом.

Неначе пан який - лежить…

А Мишенятко під вербою

Почуло, що м’ясце пахтить,

Та й крадеться поміж травою

(Яке мале, а вже хитрить!)…

От помалесеньку підкралось,

Взяло м’ясця та у дупло й сховалось.

Угледів Вовк, дарма що спав,

І на ввесь гай гукать зачав:

- Ой ненечко! Рятуйте! Поможіте!

Ловіте злодія, держіте!

Добро моє покрав!

Я в одному селі по ярмарку гуляв

Та й бачив диво:

Якийсь там становий хвинтив спесиво

Біля чумацьких хур.

Чого він там никав - усі на вус мотали…

От якось у його тарані в’язку вкрали,

А він гукає: «Пробі! Калавур!»

1853.

ТІНЬ І ХЛОПЧИК

Раз на лужку проворний Хлопчик грався,

Побачив Тінь свою і засміявся;

«От зараз,- каже,- я її вловлю,

На шапку наступлю,

Незчується і не вгадає…»

І, як метелик, Хлопчик полетів,

А Тінь попереду, неначе утікає,

Щоб не вловив.

Женеться Хлопчик дужче, прудче,

А Тінь ще лучче,-

Ніяк не дожене,

Бо, сказано, мале - дурне.

Біг Хлопчик, біг, удовольнився,

Далеко бігти не схотів,

І верть назад - як м’ячик покотився,

Задихався, почервонів.

Неначе пташка в клітці, б’ється

Маленьке серденько його…

Коли глядить - а Тінь за ним женеться,

Мов ловить дратуна свого.

Знов Хлопчикові закортіло.

«Ні,- каже він,- мене не доженеш!

От я вернусь, на тебе кинусь сміло,

Тоді вже не втечеш!»

Плиг… плиг… і знов повітрилась робота,

Дуріє молода охота,

Ганяв, ганяв, -

І не піймав;

Розсердивсь він на ту дурницю

І покотився на травицю,

Оддихать трошки, переждать.

Тим часом сонечко за хмарку закотилось,

І Хлопчикові знов побігать захотілось,

І знов він став шукать,

Усюди розглядать,

Туди-сюди головку повертає,

Де ділась тінь - і не вгадає.

Як тая тінь, так щастя між людьми,

І бачили, і знаєм ми,

Біжить воно за тим, хто не шукає,

А той, хто хоче, не піймає.

1892.

ДВІ БОЧКИ

Дві Бочки їхало колись селом:

Одна з горілкою, повненька,

Друга - порожня, тож слідком.

Та, що з горілкою,- тихенько,

Повагом йде собі та йде;

Порожня ж так тобі пустує,

Та так брика, та так басує,

Що аж на все село гуде.

Хто йде - і з ляку швидш звертає,

Та ще й налає:

«Який се враг її приніс?

Нехай їй біс!»

Хто про свої діла стрекоче,

Кому й не слід, коли захоче,

Тому усяк мерщій зверта,

Бо він такий, як Бочка та:

Усіх од себе проганяє.

Зате розумний чоловік

Живе тихесенько ввесь вік,

Не торохтить і не гукає -

Та й місце має.