Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу

Байки

Глібов Л. І.

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Разное

Техника

Автомобили и ПДД

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии

оксана2018-11-27

Вообще, я больше люблю новинки литератур

К книге

Professor2018-11-27

Очень понравилась книга. Рекомендую!

К книге

Vera.Li2016-02-21

Миленько и простенько, без всяких интриг

К книге

ст.ст.2018-05-15

И что это было?

К книге

Наталья222018-11-27

Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни

К книге

Байки - Глібов Л. І. - Страница 21

Изменить размер шрифта:

1864-1872

ЯСЛА

Був на селі козак Кирило Яловець,

Щасливий, дякуючи долі:

Хазяйство добре мав і повний гаманець,

Всього було доволі;

І ще одно він щастя мав -

Розумну жінку бог послав;

Без неї чоловік - неначе блин без масла,

Як примовляє кум Гордій.

От заходився раз Кирило мій

Плести у хаті ясла.

На що, на що,- на се дотепний був,

Ще і лози червоної добув,

Щоб виплітать уперемежку

І на краях зробить мережку.

Радіє він - плете,

Не думає про те,

Що ясла будуть на півхати -

Такі, що й в двері не пропхати.

Він, може б, так і не робив,

Та хтось із-за угла мішком його прибив.

- От ясла втяв! Таких ніхто не має!

Чи так? - у жінки він питає.

А Мотря каже:- Так то так,

Та тільки з хати як? -

Кирило засміявсь:- Ми знайдемо дорогу!

Покличем кума на підмогу.-

А жінка знов йому:- Торох!

Як по стіні горох…

Ти ж роздивися - ясла на півхати!

Куди ж їх винести? Стіну рубати? -

І справді - кинулись нести,-

Бодай було б і не плести,-

Ніяк не вилізуть із хати!

Прийшлося ясла розбирати,

У клуню однести

І наново плести.

Роби розумно, кажуть люде,

Не так, як робить Яловець,

Міркуй про те, що з того буде,

Який кінець.

1892-1893.

ЯГНЯ

Моторні діти, дівоньки й хлоп’ята!

Первоцвіт наш, веселі небожата!

Щоб знали ви, як в світі треба жить,

Як шанувати долю молоденьку

І стерегтись, чого не слід робить,-

Я розкажу вам баєчку маленьку.

Було собі Ягня, потішненьке таке,

В кошарі не було такого,

Жартливе і швидке,

Не слухало нікого.

Раз - чи само або ж підмовив хтось -

Надумалось воно все стадо насмішити:

У вовчу шкуру одяглось

І ну скакать, аукать і страшити.

Регочуться, плигають і кричать,

Неначебто бояться вовкулаки,-

Таке там стали вироблять,

Аж насторочились собаки,

А потім кинулись на вовчика гуртом,

Дали йому такої наминачки,

Що аж шматки посипались кругом -

Собаки не дають вовкам потачки.

Де й дівся сміх, піднявся стон і плач,

Насилу бідного оборонили.

Отак, як бач,

Із жартів лиха наробили!

Всіх жаль бере - овечок і ягнят,

І журиться вівчар, і плаче бідна мати,

Бо то не іграшки, не жарт -

В зубах собачих побувати.

Такого лишенька ніколи б не було,

Коли б не слухали дурної волі;

Жило б собі Ягнятко і росло,

Радіючи на ріднім полі.

1890.

ЗОЗУЛЯ Й ГОРЛИЦЯ

Зозуля Горлиці жалілась,

Що доля їй недобрая судилась;

Мов сирота вона, тиняється сама,

Минає літечко, порадоньки нема.

- А діти? - Горлиця питає.-

Чи, може, хто гніздечко зруйнував?

Чого на світі не буває!

Хто, серце, горенька не знав?

- А цур їм, дітям тим! - Зозуля закувала.-

Нащо здалось гніздо мені?

Яєчка крадькома я другим підкладала,

Нехай висиджують дурні!

То все, голубонько, дурниці;

Нам літечко святе

Судилось не на те,

Щоб у гнізді сидіть, як печериці.

Згадала я зозульників дурних,-

Бодай вони мандрикою вдавились,-

Як кукувала я, за мною волочились,

Тепер хоч би один на сміх…

- Ну, коли так,- їй Горлиця сказала,-

Ти, вітрогононько, на долю не звертай!

Все літечко кукукала, гуляла,

Тепер сиди, очицями моргай.-

Не раз Зозуля Горлицю згадала,

Як кулаками сльози утирала.

Дарую байку я зозулям молодим,

Не тим,

Що у гаях гульню справляють,

Дарую я своїм,

Що у цяцькованих корсетках походжають

І крутять розумом дурним.

Нехай вона на спомин буде,

Що не щодня бува бридня;

Пшениченьку позабирають люде,

Останеться суха стерня.

А восени підкрадуться морози,

На серце томлене накинеться зима,

І не роса паде - поллються тихі сльози,

Що є, мов, каяття, та вороття нема.

1891.

ЩУКА

На Щуку хтось бомагу в суд подав,

Що буцім би вона такеє виробляла,

Що у ставку ніхто життя не мав:

Того заїла в смерть, другого обідрала.

Піймали Щуку молодці

Та в шаплиці

Гуртом до суду притаскали,

Хоча чуби й мокренькі стали.

На той раз суддями були

Якіїсь два Осли,

Одна нікчемна Шкапа

Та два стареньких Цапа,-

Усе народ, як бачите, такий

Добрячий та плохий.

За стряпчого, як завсігди годиться,

Була приставлена Лисиця...

А чутка у гаю була така,

Що ніби Щука та частенько,

Як тільки зробиться темненько,

Лисиці й шле - то щупачка,

То сотеньку карасиків живеньких

Або линів гарненьких...

Чи справді так було, чи, може, хто збрехав

(Хто ворогів не мав!),-

А все-таки катюзі,

Як кажуть, буде по заслузі.

Зійшлися судді, стали розбирать:

Коли, і як воно, і що їй присудити?

Як не мудруй, а правди ніде діти.

Кінців не можна поховать...

Не довго думали - рішили -

І Щуку на вербі повісити звеліли.

- Дозвольте і мені, панове, річ держать,-

Тут обізвалася Лисиця.-

Розбійницю таку не так судить годиться:

Щоб більше жаху їй завдать

І щоб усяк боявся так робити, -

У річці вражу Щуку утопити!

- Розумна річ! - всі зачали гукать.

Послухали Лисичку

І Щуку кинули - у річку.