Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу

Байки

Глібов Л. І.

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Разное

Техника

Автомобили и ПДД

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии

оксана2018-11-27

Вообще, я больше люблю новинки литератур

К книге

Professor2018-11-27

Очень понравилась книга. Рекомендую!

К книге

Vera.Li2016-02-21

Миленько и простенько, без всяких интриг

К книге

ст.ст.2018-05-15

И что это было?

К книге

Наталья222018-11-27

Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни

К книге

Байки - Глібов Л. І. - Страница 17

Изменить размер шрифта:

1856.

КВІТИ

У гарному будинку на вікні

Бриніли Квіти у макітрі;

Тихесенько вони гойдалися на вітрі,

Радіючи весні.

На другому вікні стояли інші Квіти:

З паперу зроблені і шовком перевиті,

На дротяних стебельцях, наче мак,-

Хто йде, дивується усяк...

Чого тепер не роблять люде!

Без коней їздять,- ще колись

І не такеє диво буде:

От-от - дивись -

На місяць злізуть панувати

І там почнуть

По-своєму порядкувати,

Ще й земство заведуть...

А покіль що - повернем річ на Квіти.

День парний був; у холодку спочити

Ховавсь усяк.

От справжні Квіти кажуть так:

- Ой Вітрику, наш милий друже!

Навій нам дощику мерщій,

Бо душно стало дуже

Скрізь по землі сухій.-

А тії, шовком вбрані Квіти,

Сміються з них:

- Кому-кому - ще й вам годити,-

Не бачили дурних!

Навій їм дощику із неба...

Нащо він здавсь, коли його не треба?

Поналива води -

Хоч не ходи.

Не слід їм. Вітре, догоджати,

Бо що вони за Квіти, треба знати?

Ще тиждень поцвітуть,

А потім і посхнуть.

Ось ми не простою красою -

Сам бачиш ти -

І літом і зимою

Уміємо цвісти...-

А вітер віє, повіває...

Вже близько хмара... дощик накрапає.

І зразу зашумів -

Долину звеселив...

А тії Квіти, шовком вбрані»

Попадали, неначе п'яні,-

Пропала чвань!

Тепер - куди не глянь -

Скрізь по двору їх вітер носить.

Розумному, як кажуть, досить.

1864-1872

ГРОМАДА

Одваживсь Вовк у Лева попросити,

Щоб старшиною до Овець

Наставили його служити...

Лукавий молодець!

Попереду він кинувсь до Лисиці,

Щоб тая нищечком у Львиці

Поворожила про його.

Лисичка здатна до сього:

Крутнула хвостиком - і помоглося, -

Все до ладу й прийшлося.

Став думать Лев, що, може б, і не слід,

Бо препоганий Вовчий рід, -

Та треба ж іноді і жінці догодити...

Тут як би владить так,

Щоб який-небудь неборак

Не здумав шелесту зробити:

Скрутив, мов, як хотів...

І Лев звелів

Кликнуть громаду на пораду.

Ну, чи громаду, то й громаду...

Зійшлись... Ніхто нічого не сказав...

І Вовчик старшиною став.

А Вівці ж що? Хіба ж вони поснули.

На раді стоячи? Про їх же діло йшло?..

От те ж то й лишенько! Овечок не було,

Бо не покликали - забули...

А слід побуть їм там!

Пайове громадяни!

Ся байка вам

В пригоді, може, стане...

1864-1872

ВОВК І КУНДЕЛЬ

Бурмило Кундель вирвався на луг -

На волі трохи погуляти,

Бо остогид йому ланцюг,

Обридло в курені лежати.

Піткнувсь у чагарник… Коли глядить -

Назустріч Вовк біжить.

Бурмило витріщивсь і став брехати

- Стій!- крикнув Вовк.- Чого свариться нам!

Ось не дурій, дай покій ти зубам!

Я хочу щось тобі сказати.-

Замовк Бурмило, бо злякавсь,

А той до нього знов озвавсь:

- Чим винен Вовк, що сіна не вживає,

Трави не їсть, м’ясця бажає?

А де ж того м’ясця узять?

Не довелось Вовкам хазяйнувать,

Так поневолі треба красти,

Щоб не пропасти;

Буває - ніч і дві і там, і там нюхнем,-

І вернемось, як кажуть, порожнем.

Погане, я чував, життя собаче,

Недобре ж і Вовкам…

Ти знаєш, що надумав я, земляче?

Побратаймось, на заздрість ворогам!

Не хочу знаться з вовчою бідою,

Піду і я з тобою,

І будем жити ми

Братами між людьми.

- А що ж,- на се сказав Бурмило,-

Хоч і диковина, а добре діло;

Ми будем жити в курені;

Спокійно і тобі, і веселіш мені;

Тебе там будуть годувати,

Бо знатимуть, що Вовк не хижий, свій…

Ходім мерщій,

Щоб часу не теряти.-

Побачив Вовк на шиї ретязок,

- Се що, пита,- у тебе за значок? -

Бурмило став хвостом виляти.

- Се,- каже,- щоб… ланцюг чіпляти…

- Ланцюг?! - Вовк здивувавсь.- На прив’язі

живеш,

Туди й мене упхнеш!

Се, братику, погане діло;

Ще не було Вовків дурних! -

Похнюпився Бурмило,

Стоїть ні в сих ні в тих;

- Така вже,- каже,- доля наша!

Аби, мовляли, борщ та каша -

Поїв

І гавкай на Вовків.-

Вовк на Бурмила подивився

І мовив: - Бодай би не діждать

Тим ланцюгам бряжчать!.

Прощай! - І в чагарник поплівся.

Дарма що Вовк, а добре розсудив,

Неначе хто навчив,

Що іноді з’їси і не доволі,

Зате живеш на волі.

1891.

ЦІКАВИЙ

Раз край дороги Влас копиці волочив.

Вродило сіно - весело й робилось…

От як надвечір сонечко схилилось,

Мій Влас полуднувати сів.

Глядить - щось їде по дорозі…

Йому й байдуже, хто на возі…

Коли зближається - аж то Кіндрат,

Всесвітній кум і сват.

- Здоров, Кіндрате! - Влас гукає.-

Куди се бог носив?

- А на базар пашню возив,-

Кіндрат йому мовляє.

- Що ж,- Влас пита,- чи справивсь молодцем?

- А бач, вертаюсь порожнем…

Та що балакать нам про теє…

Ось попитай, що бачив я!

І, матінко моя!

Я бачив в городі такеє,

Що тільки в казці розказать.

Дивлюся - люди аж кишать…

Що, думаю, за чудасія?!

Покинув віз коло Гордія,

А сам побіг, щоб поглядіть…

Всі кажуть: треба заплатить.

Віддав я копу - ніде дітись…

Та вже ж було на що й дивитись:

Яких я бачив там звірюк,

Довготелесих та страшних гадюк,

Комашечок… А овечата?

Подивишся - аж сміх бере:

Такі малесенькі, як кошенята…

Хоч німець грошики й дере,

Та вже ж і диво, пане-брате!

- А бачив бугая, Кіндрате? -

Питає Влас,- учора був

У городі наш титар…

З ним їздив і Микола-писар…

Од них я чув,

Що є бугай над бугаями,

Неначе добрий віз з снопами…

- Який бугай? Я бугая

Не вгледів якось, пане-брате…

- Овва! Такий же ти, Кіндрате!

Таких Кіндратів бачив я,-

Уміють добре прибрехати…

Та цур їм! - лучче не чіпати…