Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу

Глібов Л. І.

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Разное

Техника

Автомобили и ПДД

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии

оксана2018-11-27

Вообще, я больше люблю новинки литератур

К книге

Professor2018-11-27

Очень понравилась книга. Рекомендую!

К книге

Vera.Li2016-02-21

Миленько и простенько, без всяких интриг

К книге

ст.ст.2018-05-15

И что это было?

К книге

Наталья222018-11-27

Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни

К книге

Байки - Глібов Л. І. - Страница 16

Изменить размер шрифта:

На крильцях правдоньки я баєчку пустив,

Щоб всякий знав і розумів,

Що в світі божому нема кутка без горя

Не тільки тут, а і по той бік моря.

Кому мандрівка сміх, кому усе дарма,

Хто вітриться кудись шукать якогось раю,-

Тому я приказку стареньку нагадаю:

Там хороше, де нас нема.

1889.

КОНИК-СТРИБУНЕЦЬ

У степу, в траві пахучій,

Коник, вдатний молодець,

І веселий, і співучий,

І проворний стрибунець,

Чи в пшениченьку, чи в жито,

Досхочу розкошував

І цілісінькеє літо,

Не вгаваючи, співав;

Розгулявся на всі боки,

Все байдуже, все дарма...

Коли гульк - аж в степ широкий

Суне злючая зима.

Коник плаче, серце мліє;

Кинувсь він до Мурав'я;

- Дядьку, он зима біліє!

От тепер же згину я!

Чуєш - в лісі ворон кряче,

Вітри буйнії гудуть?

Порятуй, порадь, земляче,

Як се лихо перебуть!

- Опізнився, небораче, -

Одказав земляк йому, -

Хто кохав життя ледаче -

Непереливки тому.

- Як же в світі не радіти?

Все кругом тебе цвіте, -

Каже Коник, - пташки, квіти,

Любе літечко на те;

Скочиш на траву шовкову -

Все співав би та співав. -

На таку веселу мову

Муравей йому сказав:

- Проспівав ти літо боже, -

Вдача вже твоя така, -

А тепер танцюй, небоже,

На морозі гопака!

ЧИЖ ТА ГОЛУБ

Весною Чижик молоденький,

Такий співучий, проворненький,

В садочку все собі скакав

Та якось в западню й попав;

Сердега в клітці рветься, б’ється…

А Голуб бачить та й сміється:

- А що? Попавсь? От тобі й на!

Вже, певно, голова дурна…

Не бійсь, мене б не піддурили,

Хоч як би не хитрили,

Бо я не Чижик! Ні… оце! -

Аж гульк - і сам піймавсь в сильце.

Ото на себе не надійся,

Чужому лихові не смійся!

1853.

ДІДОК У ЛІСІ

Пішов Дідок у ліс по дрова;

Не забарився в’язку нарубать,

Та як її на плечі взять:

Осика - не полова!

Як не мостивсь, як не ладнав,

А оберемка не підняв.

Сердега сів, схилився

Та й зажурився.

Згадалось все йому - і давня давнина…

А де тепер вона?.

Минулось все, неначе снилось;

Далеко десь туманом вкрилось,

Не буде знов;

Прожив той вік, мов поле перейшов,

Квітчастеє, веселе та зелене…

Ох, доле, доле!. А тепер…

Дідок сльозу утер.

- Забула десь і тая смерть про мене,-

Зітхнувши тяжко, він озвавсь

І за вірьовку знов узявсь;

Аж чує - щось по листях шелеснуло,

Холодним вітриком дихнуло…

Коли глядить -

Страшенна смерть близесенько стоїть…

Дідок оторопів,- і рученьки помліли,

І причувається, неначе із могили:

- Я недалечко йшла,

На той світ душу провела,

Аж чую - тут і ти озвався.-

Сердега так перелякався,

Що аж тремтить; якби молодший був,

То, може б, дременув.

- Звиняйте, тіточко, я… теє… вашу ласку,

Щоб помогли мені піднять на плечі в’язку,

Як не во гнів се буде вам.

Буває трудно, гірко нам

На світі тую лямку терти,

А все-таки ми боїмось умерти:

Живий живе гада,

І смерть - найгіршая біда.

1892-1893.

ШПАК

Усяк до чого-небудь вдався.

Той робить те, другий - друге;

Всяк свого б берега й держався…

Еге!

Коли б то так всяк шанувався.

Так є ж такі дурні,

Що іноді за те беруться,

До того пнуться,

Чого й не тямлять. По мені -

Роби вже лучче те, що вмієш,

То й бачитиме всяк,

Що ти що-небудь розумієш.

Один ще змалу вдатний Шпак

У Щиглика співать навчився.

Канальський Шпак так умудрився,

Що як почне було співать,

Диковина й сказать!

Мов справді Щиглик то співає.

От слухає Шпака усяк,

Дивується та вихваляє,

Шпаком розумним величає.

Радіє, аж плигає Шпак!

Чого б йому іще й хотіти?

Кохаться б дурневі та жити;

Таке життя другому б рай,-

Шануйсь та людям потурай,

Виспівуй на всі боки!.

Так он що (я сказать забув) -

Шпачок зависливенький був.

Почув він (мабуть, від Сороки),

Що Соловейка хвалить всяк.

Шпакові се завидно стало,

Надувся бісів Шпак.

«Коли ж моїх пісень вам мало,-

Він сам собі мовляє так,-

Тривайте, й я так заспіваю…

Ще, може, й краще… Я вже знаю!

На бісового батька й Шпак!.»

Зачав мій Шпак пісні виводить,-

Так ні - зовсім не те виходить:

Хоч вельми-дуже запищить,

Хоч не до прикладу хавчить,

Або нявчить, мов по-котячи,

Або мекече по-ягнячи.

Співав мій Шпак, співав,

Аж покіль всіх порозганяв,-

Ніхто і слухати не хоче,

Тікає геть та ще й бурмоче:

«Дурний, не знать чого схотів!

Хоч би сміху вже не робив:

Співав би гарно по-щиглячи,

Ніж чортзна-як по-солов’ячи».