Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу

Байки

Гребінка Євген

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Разное

Техника

Автомобили и ПДД

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии

оксана2018-11-27

Вообще, я больше люблю новинки литератур

К книге

Professor2018-11-27

Очень понравилась книга. Рекомендую!

К книге

Vera.Li2016-02-21

Миленько и простенько, без всяких интриг

К книге

ст.ст.2018-05-15

И что это было?

К книге

Наталья222018-11-27

Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни

К книге

Байки - Гребінка Євген - Страница 2

Изменить размер шрифта:

БУДЯК ТА КОНОПЛИНОЧКА

"Чого ти так мене, паскудо, в боки пхаєш?" -

На Коноплиночку в степу Будяк тукав.

"Да як рости менi? i сам здоров ти знаєш,

Що землю у мене з-пiд корiнця забрав".

Бува i чоловiк сьому колючцi пара:

Людей товче та й жде, щоб хто його кохав.

Я бачив сам таких i, може б, показав,

Та цур йому! розсерджу комiсара!

ЦАП

«Мабуть, нема уже на світі правди!

Мабуть, вона уже за море утекла!

Чим я од Муцика поганший, справді?

А пані те щеня учора привезла,

Сьогодні вже йому і дзвоник почепили.

Да як моторно він бряжчить,

Як Муцик, бубличком задравши хвіст, біжить

Та гавкає на мир щосили!» -

Так навіжений Цап на ввесь окіл гукав.

Хазяїн, річ таку почувши

(А по-цапиному він дещо розмишляв),

Йому дзвінок на шию намотав.

Здурів скажений Цап, ріжки назад загнувши,

Махнув борідкою, замекав, заскакав

І геть-то честію такою запишнився,

Да швидко став їй і не рад:

Бо тілько Цап стрибне у панський сад,

На шиї дзвін дзень-дзень! - народ заворушився,

І гостя втришия в кошару мусять гнать.

Прийшлось бідасі пропадать.

Пройшло йому те врем’я, що, бувало,

Майнув де здумавши, куди б то ні попало,

Поїв, пообгризав - і слід пропав,

А вибіга і долинки, і гори,

Де був - то пожививсь; ніхто того не знав.

Еге, я правду вам казав:

Нащо було Паньку прохаться в прокурори!

ЯЧМІНЬ

С и н

Скажи мені, будь ласкав, тату,

Чого ячмінь наш так поріс,

Що колосків прямих я бачу тут багато,

А деякі зовсім схилилися униз,

Мов ми, неграмотні, перед великим паном,

Мов перед судовим на стійці козаки?

Б а т ь к о

Оті прямії колоски

Зовсім пустісінькі, ростуть на ниві даром;

Котрі ж поклякнули - то Божа благодать:

Їх гне зерно, вони нас мусять годувать.

С и н

Того ж то голову до неба зволить драть

Наш писар волосний, Онисько Харчовитий!

Аж він, бачу...

Б а т ь к о

Мовчи! почують - будеш битий.

ЗОЗУЛЯ ТА СНІГИР

На дубі сидячи, Зозуля куковала:

«Що за годи тепер, зовсім не можна жить!

Одколи, як тепло вже стало,

А гусені нема, черви зовсім так мало.

Прийшлось із голоду хоч у кулак трубить».

«Нащо вам так квилить, мій Боже милий? -

Снігир Зозулю перебив. -

Коли б я мав ваш стан і сили,

Оцю я погань би не їв,

Щоб сей да той мене, коли б я не доскочив

Собі щодня шматок м’ясця.

От кобець - менший вас, а їсти як захоче -

Летить і душить горобця.

Зате він з голоду ніколи не нудився».

«Дурний! дурний! а в школі вчився! -

Зозуля Снігиру в одвіт. -

Замісто горобця я з’їм жуків десяток

Да гусені, черви десятків три в наддаток

І все-таки наїмсь; зате спитай ввесь світ,

Яка Зозуленька? Всі скажуть: птиця славна,

Живе собі, як панна,

Гуляє у садку, нічого не псує,

По гілочках намистечко кує,

Да скілько літ кому прожить віщує;

Нехай же здумаю... да що тобі й казать!

Хоч злидні в пір’ї обідрать,

Ввесь птичий рід зарепетує:

«Зозуля м’ясо жре, Зозуля хищний птах!

Троха чи не бажа вона Орла із’їсти!»

Прощай тогді, моє життя в садах!

Прийшлось би утікать хоч за море безвісти,

Так лучче ж тута жить да зводить черв’ячків».

Хто хоче полюбить суддю грошозаплода,

Про його розпитай панів,

А не питай у простого народа.

СОНЦЕ ДА ХМАРИ

Ось Сонечко зійшло, і світить нам, і гріє,

І божий мир, як маківка, цвіте;

На небі чистому ген Хмара бовваніє.

Та Хмара надулась і річ таку гуде:

«Що вже мені се Сонце надоїло!

Чого воно так землю веселить?

Хоч я насуплюся, воно таки блищить.

Я полечу йому назустріч сміло,

Я здужаю його собою затемнить».

Дивлюсь - і Хмарами півнеба замостило,

На Сонечко мов ніччю налягло.

А Сонце вище підплило

І Хмари ті позолотило.

ВЕРША ТА БОЛОТО

Рибалонька, митець усе в воді ловити,

Бажаючи поймать в’юнів,

В Болото Вершу засторчив.

Довгенько щось вона там мусила сидіти,

Язик жіночий є, да нічого робити

(А зроду, мабуть-то, що не плоха була),

Так лаяти Болото почала:

«Оце поганая багнюка!

Глянь, пузириться як, знечев’я клекотить.

Тут певнеє ніщо ні ходить, ні сидить,

Одна черва,- мовляв,- кишить

Да деколи повзе по куширу гадюка,

Уже коли б тут воленька мені!..

Таке ж бридке, таке мерзенне,

Поржавіло, від жабуру зелене,

Не хочеться паскудиться в багні,

А то б...»

Що ж їй Болото одвічало?

«Де ти сама, добродійко?» - спитало.

А Верша гомонить на дні.