Гобіт, або Туди і звідти [іл. Алан Лі] - Толкин Джон Рональд Руэл - Страница 7

Я часто запитував себе, як утекли мій батько і дід. А тепер розумію, що в них був свій Бічний Вхід, про який знали тільки вони. Очевидно, вони й накреслили мапу, але я хотів би знати, як нею заволодів Ґандальф і чому вона не перейшла у спадок мені, законному спадкоємцеві.

— Я не «заволодів нею», мені її дали, — відказав чарівник. — Твого діда Трора, як ти знаєш, убив у копальнях Морії ґоблін Азоґ.

— Так, хай буде прокляте його ім’я! — вигукнув Торін.

— А Траїн, твій батько, подався світ за очі 21 квітня – минулого четверга саме виповнилося сто років з того дня, – й відтоді ти його більше не бачив…

— І це правда, — підтвердив Торін.

— Отож, твій батько і дав мені мапу, щоб я передав її тобі. І якщо я обрав для цього саме такий час і спосіб, то ледве чи ти можеш мені Дорікнути, зваживши на всі турботи, яких я зазнав, розшукуючи тебе. Твій батько вже не міг пригадати власного імені, коли вручав мені пергамент, а твого не називав мені ніколи. Тож за все це, гадаю, ти маєш мені красно подякувати! Ось, тримай, — сказав він, простягаючи мапу Торінові.

— Не розумію, — пробурмотів Торін, і Більбо відчув, що йому хочеться сказати те саме. Пояснення не виглядало ясним.

— Твій дід, — проказав чарівник повільно та похмуро, — перш ніж податися до копалень Морії, передав цю мапу на збереження своєму синові. Коли твого діда вбили, твій батько вирушив світ за очі, щоб пошукати з її допомогою щастя; на його долю випало чимало різних негараздів, але до Гори він так і не дістався. Я зустрів його в темниці Чорнокнижника – не знаю лише, як він туди потрапив.

— А ви що там робили? — запитав Торін, затремтівши, й усі ґноми аж здригнулися.

— Нічого такого, про що ти подумав. Я дещо з’ясовував, як звичайно, — і до чого ж огидною та небезпечною справою це виявилося… Навіть я, Ґандальф, сам ледве втік. Я намагався врятувати твого батька, але було вже запізно. Він уже був несповна розуму і марив, забувши майже про все, крім мапи та ключа.

— Ми вже давно поквиталися з ґоблінами Морії, — сказав Торік, — тепер настав час узятись і за Чорнокнижника.

— Не кажи дурниць! Такого ворога годі подолати всім ґномам, разом узятим, якщо їх іще можна зібрати докупи з усіх чотирьох кінців світу. Єдине, чого бажав твій батько, – це щоб його син дав собі раду з мапою та скористався ключем. Дракон і Гора – це для тебе забагато!

— Послухайте, послухайте! — подумав Більбо і випадково випалив це вголос.

— Послухати що? — гукнули вони всі разом, зненацька повернувшись до нього, а він був такий збуджений, що відповів:

— Послухайте, що я маю сказати!

— І що ж? — запитали вони.

— Ну, я хотів сказати, що вам слід піти на Схід і роздивитися там. До того ж існує Бічний Вхід, а драконові, гадаю, часом треба поспати. Якщо ж ви довгенько посидите на порозі, то, можливо, щось та спаде вам на думку. А взагалі, не знаю, як вам, а мені здається, що для однієї ночі вже досить балачок, – якщо ви розумієте, що я маю на увазі. Як щодо ліжка та раннього підйому і всього такого іншого? Я нагодую вас добрим сніданком, перш ніж ви рушите в путь.

— Перш ніж ми рушимо – гадаю, ви це хотіли сказати, — виправив його Торін. — Хіба ви не зломщик? І хіба сидіти на порозі – це не ваш фах, не кажучи вже про те, щоб прокрадатися за двері? Але я згоден щодо ліжка і сніданку. Перед мандрівкою я завжди залюбки з’їдаю шестеро яєць із шинкою – смажених, а не зварених «у мішечку», та пильнуйте, щоб жовтки не порозтікалися!

Після того як інші ґноми теж розпорядилися щодо сніданку, навіть не сказавши «будь ласка» (це дуже роздратувало Більбо), всі встали з-за столу. Гобітові ще треба було десь їх розмістити, він відвів для них усі гостьові кімнати, постелив на фотелях та диванах, і лише коли всі повлягалися, сам уклався у своє ліжечко – дуже стомлений і не вельми щасливий. Єдине, що він твердо вирішив, – це в жодному разі не вставати надто рано, щоб готувати для всіляких там зайд їхні нещасні сніданки. Туківська кров угамувалась, і тепер він не був цілком певен, що збирається вранці в якісь мандри.

Коли він лежав у ліжку, йому було чути, як Торін іще мугикав сам до себе в найкращій із сусідніх спалень:

Більбо заснув під це мугикання, і воно навіяло йому дуже незатишні сни. Коли він прокинувся, сонце вже давно зійшло.

РОЗДІЛ II

СМАЖЕНА БАРАНИНА

Більбо підхопився і, натягаючи на себе халат, увійшов до їдальні. Там не було нікого, але в очі йому кинулись усі ознаки бучного і квапливого сніданку. В кімнаті був жахливий розгардіяш, а в кухні – гори немитого посуду. Майже всі його горщики та пательні були позамащувані. Перспектива перемивати це все постала перед Більбо в усій гнітючій реальності, й це змусило його повірити, що нічна гостина не приверзлася йому в поганому сні, на що він сподівався раніше. Врешті-решт йому таки полегшало від самої лише думки про те, що вони вирушили без нього, навіть не розбудивши його («але й не сказавши спасибі», — подумав він); і все ж у ньому заворушилося почуття легкого розчарування, яке він не міг угамувати. Це почуття було для нього неочікуваним.

«Не будь дурнем, Більбо Торбине! — сказав він собі. — Ти не в тому віці, щоб фантазувати про драконів і всі ці захмарні дурниці!» Тож він одягнув фартуха, розпалив вогонь, нагрів води й усе перемив. Потім чепурненько підснідав у кухні й лише потому взявся прибирати в їдальні. Сонце вже сяяло на повну силу, і вхідні двері стояли відчинені, впускаючи до кімнат теплий весняний легіт. Більбо голосно засвистів і вже почав забувати про минулу ніч. Він саме збирався гарнесенько підснідати вдруге – біля відчиненого вікна в їдальні, – коли надійшов Ґандальф.

— Голубчику мій, — промовив він, — коли ж ти нарешті виберешся? Як же ранній підйом? Ось ти тут снідаєш, чи як ти це називаєш, а вже пів на одинадцяту! Вони лишили тобі послання, бо не могли чекати.

— Яке послання? — спитав бідолашний пан Торбин, захвилювавшись.

— Мабуть, щось у лісі здохло! — вигукнув Ґандальф. — Ти сьогодні вранці сам не свій – навіть не стер пилюки на камінній полиці!

— То й що? Я досить потрудився, перемивши посуд після чотирнадцятьох їдців!

— Якби ти стер пилюку на камінній полиці, то знайшов би це просто під годинником, — сказав Ґандальф, простягаючи Більбо записку (написану, звісно, на аркушику з його власного нотатника).

І ось що прочитав Більбо:

— Залишилось якихось десять хвилин. Тобі треба бігти, — сказав Ґандальф.

— Але ж… — пробурмотів Більбо.

— На це немає часу, — сказав чарівник.

— Але ж… – пробурмотів Більбо знову.

— На це теж немає часу! Ану бігом!

До кінця своїх днів Більбо так і не зміг пригадати, як він опинився надворі, без капелюха, дорожнього ціпка, грошей і всього того, що він зазвичай брав із собою, коли виходив з дому, – не доївши другого сніданку і не помивши посуду, тицьнувши свої ключі в руку Ґандальфові й помчавши так швидко, як тільки дозволяли його волохаті ніжки, – повз великий Млин, мостом через Річку і далі ще милю чи й більше.