Гобіт, або Туди і звідти [іл. Алан Лі] - Толкин Джон Рональд Руэл - Страница 6

– А мені здається, що це доволі широка нора, — писнув Більбо (він нічого не тямив у драконах – лишень у гобітських норах). У ньому знову прокинулися збудження та цікавість, і він забув, що йому краще не роззявляти рота. Він любив мапи, й у його передпокої висіла велика мапа Околиць, де всі його улюблені доріжки для прогулянок було позначено червоним чорнилом. — Як такі великі двері можна від когось приховати, не кажучи вже про дракона? — спитав він.

Не забувайте, що він був лише маленьким гобітом.

— По-різному, — відповів Ґандальф. — Але як вони приховані насправді, ми дізнаємося тільки тоді, коли побачимо їх на власні очі. За написами на мапі я припускаю, що двері замкнено та замасковано під схил Гори. Це звичайний метод ґномів – гадаю, я маю рацію, хіба ні?

— Авжеж, — погодився Торін.

— Окрім того, — вів далі Ґандальф, — я забув згадати, що до мапи додано ключ, прецікавий маленький ключик. Оцей! — він простягнув Торінові срібного ключа з довгим стрижнем і химерною борідкою. — Бережи його!

— Ще б пак! — пожвавішав Торін і причепив ключа до гарного ланцюжка, який висів у нього на шиї, ховаючись під курткою. — Тепер наше становище починає виглядати більш обнадійливо. Останні відомості повернули все на краще. Досі ми не розуміли, з чого починати. Ми думали вирушити на Схід, якомога тихіше та обережніше, й дійти до Довгого Озера. Та потім почалися б неприємності…

— Задовго до того, – хто-хто, а я дещо знаю про шляхи, які ведуть на Схід, — перервав його Ґандальф.

— Звідти ми могли би рушити вгору Бистрицею, — вів далі Торін, не зважаючи на його репліку, — і далі до руїн Долу – старого міста в долині біля підніжжя Гори. Але нам – жодному з нас – не до вподоби ідея йти через Головну Браму. Ріка витікає просто з-під неї й тече крізь велику ущелину на південному схилі Гори, і звідти ж вилітає дракон – занадто часто, якщо він не змінив своїх звичок.

— Це недобре, — сказав Ґандальф, — і тут не обійтися без могутнього воїна, навіть героя. Я намагався розшукати його, але воїни заклопотані двобоями в дальніх землях, а в цих околицях героїв негусто – або їх просто не знайти. Мечі в цих краях переважно тупі, сокири використовують, аби рубати дерева, а щити – замість колисок або покришок для посуду, та й дракони, ніби для загальної зручності, десь далеко (і тому їх вважають легендарними). Через це я й вибрав зломщика – а надто коли згадав про існування Бічного Входу. І ось він, наш маленький Більбо Торбин, зломщик власного персоною, зломщик над зломщиками. Тож продовжуймо і складімо план.

— Що ж, — сказав Торін, — дуже добре, якщо при цьому зломщик-експерт підкине нам якісь ідеї чи пропозиції. — Він обернувся з глузливою чемністю до Більбо.

— Спершу я б хотів трохи більше дізнатися, про що йдеться, — промовив Більбо, відчуваючи цілковите збентеження та легке тремтіння в животі, однак туківська жилка змусила його вести далі. — Маю на увазі – про золото, і про дракона, і про все інше, і як золото там опинилось, і кому воно належить, і про все-все.

— Щоб ви мені були здорові! — вигукнув Торін. — Хіба ви не бачили мапи і не чули нашої пісні? І хіба ми не говорили про все це не одну годину?

— Все одно, я б хотів, щоб усе було просто і ясно, — сказав Більбо вперто, прибравши ділового вигляду (його він зазвичай приберігав для тих, хто намагався позичити в нього грошей) і роблячи все можливе, щоб здаватися тямущим, обачним і досвідченим – згідно з Ґандальфовими рекомендаціями. — Також я хотів би довідатися про ризики, непередбачувані витрати, скільки це потребуватиме часу, якою буде винагорода тощо. — Цим він хотів сказати: «Що з того матиму я і чи повернусь я живим?».

— Що ж, гаразд, — сказав Торін. — Багато років тому, за часів мого діда Трора, нашу родину витіснили з Далекої Півночі і їй довелося повернутися з усіма багатствами та знаряддями праці до Гори, позначеної тут на мапі. Гору відкрив мій далекий предок, Траїн Перший, але цього разу Гноми з нашого роду влаштували там копальні, проклали тунелі й поробили просторіші зали та більші майстерні, – а до всього, гадаю, вони знайшли чимало золота і самоцвітів. Хай там як, але вони неймовірно розбагатіли і прославились, а мій дід знову став Королем під Горою і його вельми шанували смертні люди, котрі жили південніше і поступово розселились угору по Бистриці й у долині, над якою нагусала Гора. Ось тоді вони й побудували там веселе місто Діл. їхні королі зазвичай посилали по наших ковалів і навіть найменш вправних винагороджували по-королівському. Батьки охоче віддавали нам своїх синів у науку і щедро платили, особливо харчами, тож ми не мали клопоту вирощувати чи здобувати щось собі до столу. Загалом, для нас то були благословенні дні, навіть у найбідніших водилися грошенята, а ще було багато вільного часу, щоб робити прекрасні речі просто для забави, не кажучи вже про неперевершені чарівні іграшки, рівних яким не знайти в нинішньому світі. Тож чертоги мого дідуся були повні-повнісінькі зброї, коштовностей, келихів і всіляких різьблених штуковин, а іграшковий ярмарок у Долі був чудом Півночі.

Безперечно, це й привабило дракона. Дракони, як ви знаєте, крадуть золото й самоцвіти в людей, ельфів і ґномів – на кого натраплять, – а потім охороняють награбоване все своє життя (тобто практично вічно, якщо тільки їх не уб’ють), але ніколи не побавляться навіть мосяжним перстеником. Та й узагалі вони ледве чи знають, що таке добре попрацювати для себе (хоча зазвичай мають добре уявлення про поточні ринкові ціни), і не можуть зробити навіть такої дрібниці, як припасувати на власному панцирі відстовбурчену лусочку. За тих часів на Півночі була сила-силенна драконів, а золота, напевно, ледве чи прибувало, бо одні ґноми втекли на Південь, інших повбивали, і загальна руїна та спустошення, вчинені драконами, набули загрозливих розмірів. Так-от, був тоді особливо зажерливий, могутній і злий змій на ім’я Смоґ. Одного дня він знявся в повітря і полетів на південь. Перше, що ми почули, це був шум, ніби гул урагану, що йшов із півночі, а ще сосни на Горі зарипіли та затріщали під вітром. Пощастило тим ґномам, котрі були за межами Гори (мені теж поталанило – я був добрим парубком, любив пригоди і завжди блукав околицями, що й урятувало мені життя того дня), – так-от, із чималої відстані ми побачили, як дракон приземлився на нашу Гору в стовпі полум’я. Потім він сповз схилом донизу, а коли дістався до лісів – вони зайнялися. Тоді в Долі закалатали всі дзвони, а воїни взялися до зброї. Ґноми вибігли зі своєї великої брами, та на виході на них чекав дракон. Ніхто з наших не врятувався. Ріка запарувала, імла спустилася на Діл, і в цій імлі дракон напав на воїнів і винищив майже всіх – звичайна печальна історія, доволі буденна на ті часи. Тоді він повернувся, проповз крізь Головну Браму і спустошив усі зали, ходи та переходи, тунелі, пивниці, чертоги та галереї. Після того в Горі не залишилося жодного живого ґнома, а всі наші багатства дракон забрав собі. Напевно – бо так уже у драконів заведено – він склав їх у велику купу десь глибоко під землею і спить на ній, як на ложі. Згодом він не раз виповзав крізь велику браму, нападав під покровом ночі на Діл і викрадав собі на харч людей, особливо дівчат, – і так тривало доти, аж доки Діл перетворився на руїну, а люди або вимерли, або порозбігалися. Що там коїться зараз, я достеменно не знаю, але не думаю, щоб хтось відважився оселитися біля Гори – ближче, ніж на дальньому боці Довгого Озера.

Ми, жменька ґномів, котрі були у безпеці, сиділи, оплакуючи загиблих, у нашій криївці та проклинали Смоґа; і раптом з’явилися мої батько та дід із обсмаленими бородами. Вони були дуже похмурі й мовчазні. Коли я запитав, як вони вибралися звідти, вони звеліли мені прикусити язика і сказали, що одного дня, у слушний час, я про це дізнаюся. Потім ми подалися геть і мусили, як уміли, заробляти собі на прожиток, блукаючи по різних землях, – причому досить часто нам доводилося принижуватися до ковальських робіт і навіть видобутку вугілля. Але ми ніколи не забували про вкрадені в нас скарби. І навіть тепер, коли ми, треба визнати, чимало навідкладали і вибралися зі злиднів, — тут Торін погладив золотого ланцюжка, що висів у нього на шиї, — ми все ще не втрачаємо надії повернути свої багатства і помститися Смоґові – якщо вдасться.