Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Гобіт, або Туди і звідти [іл. Алан Лі] - Толкин Джон Рональд Руэл - Страница 48


48
Изменить размер шрифта:

Пролунав різкий посвист крил. Червоний відсвіт торкнувся зубців скель. Дракон був уже близько.

Ледве вони встигли втекти до тунелю і позатягати туди всі клунки, як із півночі нагрянув Смоґ, обпалюючи полум’ям гірські схили і б’ючи своїми великими крильми з таким шумом, ніби то ревів ураган. Його гаряче дихання спопелило траву перед дверима, проникло у щілину, яку вчасно покинули ґноми, і навіть обпекло їх, зачаєних у схованці. Зметнулись угору миготливі язики полум’я, затанцювали чорні тіні скель. Коли він пролетів, знову запанувала темрява. Поні пронизливо заіржали від жаху, зірвалися з прив’язі й несамовито помчали геть. Дракон шугнув униз, кинувся за ними навздогін і зник з очей.

— Кінець нашим бідолашним конячинкам! — зітхнув Торін. — Якщо вже Смоґ когось помітить, від нього не втекти. Нам слід залишатися тут, якщо тільки хтось не бажає дибати кілька миль назад до річки просто неба на очах у Смоґа.

Ні, це нікому не було до вподоби! Вони заповзли вглиб тунелю і лежали там, тремтячи всім тілом, хоча було тепло і душно, доки у щілині дверей не засірів світанок. Уночі вони раз у раз чули, як то наростає, то слабшає рев дракона, коли той пролітав поруч, нишпорячи скрізь по гірських схилах.

Побачивши поні та сліди привалів, він подумав, що від річки приходили люди й підіймалися гірським схилом із тіснини, де були прив’язані поні. Проте дверей його пильне око таки не помітило, а маленької тераски, захищеної високими стінами, не досягло його грізне полум’я. Він нишпорив довго і даремно, аж поки світанок охолодив його лють, і тоді дракон повернувся на своє золоте ложе, щоб поспати – і набратися сил. Грабунку він би не забув і не вибачив навіть через тисячу літ, перетворившись на обвуглений камінь, але він міг дозволити собі зачекати. Повільно й тихо він заповз у своє лігво і напівзаплющив очі.

Коли настав ранок, страх трохи відпустив ґномів. Вони вирішили, що небезпеки неминучі, коли маєш справу з таким грізним стражем, і що зараз не варто відмовлятися від початкового задуму. Та вони й не могли піти звідси негайно, як зазначив Торін. їхні поні втекли чи загинули, і товариству треба було трохи перечекати, доки Смоґ настільки послабить пильність, аби вони наважилися вирушити в дальню путь пішки. На щастя, вони врятували дещо з припасів, отож їжі на якийсь час їм би вистачило.

Вони довго радилися, що робити далі, але не змогли придумати жодного способу, як позбутися Смоґа, – зрештою, це завжди було най-вразливішим місцем їхніх планів, на що так і кортіло вказати Більбо. Тоді, як це властиво тим, хто потрапив у цілковиту безвихідь, ґноми почали бурчати, дорікаючи гобітові за те, що спершу так їх потішило: що він виніс із підземелля чашу і передчасно розлютив Смоґа.

— А що ж іще, на вашу думку, належить робити зломщикові? — сердито спитав Більбо. — Я не наймався вбивати драконів – це справа воїна, – лише викрадати скарби. Для початку я зробив усе, що тільки міг. Чи ви сподівалися, що я приплентаюся назад із усіма Троровими скарбами на спині? Кому треба нарікати, так це мені. Вам слід було б прихопити з собою п’ятсот зломщиків, а не одного. Я певен, що це робить велику честь вашому дідусеві, але не треба вдавати, ніби ви просвітили мене, яке неосяжне його багатство. Мені знадобилися б сотні років, аби повиносити його нагору, – навіть якби я був у п’ятдесят разів більшим, а Смоґ – сумирним, як ягня.

Після цього ґноми, звісно ж, попросили в нього пробачення.

— Тоді що, на вашу думку, нам треба робити, пане Торбине? — чемно спитав Торін.

— Зараз у мене немає жодних ідей – якщо ви маєте на увазі транспортування скарбу. Очевидно, це залежить від щасливого випадку і від того, чи позбудемося ми Смоґа. Позбуватися драконів – це аж ніяк не мій фах, але я про це таки поміркую. Особисто я ні на що не надіюсь і бажав би лише дістатися додому живим.

— Про це зараз і не клопочися! Що нам треба робити сьогодні, тепер?

— Ну, якщо вам дійсно потрібна моя порада, то я скажу, що ми нічого не можемо вдіяти, хіба що сидіти там, де сидимо. Вдень ми, безперечно, зможемо досить безпечно прокрадатися на повітря. Можливо, невдовзі можна буде послати одного чи двох із-поміж нас до намету над річкою, аби поповнити наші запаси. Але вночі всім нам слід ховатись у тунелі. А зараз я пропоную ось що. Я надіну свій перстень і проберусь у підземелля сьогодні ж опівдні – треба ж Смоґові колись передрімати – та й погляну, як він. Можливо, щось зміниться. «У кожного змія є вразливе місце», — любив казати мій тато, — а втім, я певен, що він спирався не на власний досвід…

Звичайно, ґноми охоче пристали на цю пропозицію. Вони вже почали шанувати маленького Більбо. Тепер він став справжнім ватажком їхньої виправи. У нього з’явилися власні ідеї та плани. Коли настав полудень, він уже був готовий до другої вилазки вглиб Гори. Звісно, це йому не подобалось, але він був більш-менш переконаний, що тепер на нього не чекало нічого особливо поганого. Якби ж він знав більше про драконів і про їхню підступну вдачу, то був би більш боязким і менш упевненим, що застане Смоґа сплячим.

Сонце сяяло, коли він вирушив у дорогу, але в тунелі було темно, як уночі. Світло, що пробивалося крізь щілину в дверях, невдовзі пропало. Гобіт просувався тихіше, ніж димок, підхоплений легеньким вітерцем, і вже був не від того, щоб трішки запишатися, коли наблизився до нижніх дверей. Звідти пробивався лише слабе-сенький відсвіт.

«Старий Смоґ стомився і заснув, — подумав гобіт. — Побачити він мене не зможе, та й не почує. Веселіше, Більбо!» Він забув або й ніколи не чув про властивий драконам гострий нюх. А ще – про той прикрий факт, що вони можуть спати з напіврозплющеними очима, коли щось викликає їхню підозру.

Коли Більбо визирнув із-за дверей, йому, певна річ, здалося, що Смоґ міцно спить – майже як мертвий – і майже затух, лише зрідка похропуючи й випускаючи з ніздрів цівки невидимої пари. Гобіт уже хотів поставити ногу на підлогу, коли помітив тонкий червоний промінь, що прорізався з-під приплющеного лівого Смоґового ока. Дракон лише вдавав, що спить! Він стежив за входом до тунелю! Більбо поспіхом відступив назад і благословив долю, що обдарувала його перснем. І тут Смоґ заговорив:

— Так-так, злодій! Я вловлюю твій запах і твій дух. Я чую твоє дихання. Підійди-но ближче! Поживися ще раз, не церемонься – тут усього більш ніж удосталь!

Але Більбо був не таким уже й невігласом стосовно драконів, і якщо Смоґ сподівався підманити його ближче так легко, то він прорахувався.

— Ні, дякую тобі, о Сможе Страхітливий! — відповів він. — Я прийшов не за подарунками. Я лише хотів поглянути на тебе і побачити, чи ти справді такий величезний, як про те оповідають у казках. Я в це не вірив.

— А тепер віриш? — спитав дракон, дещо влещений, хоч і не повірив жодному слову Більбо.

— Воістину, пісні та казки цілковито програють у порівнянні з дійсністю, о Сможе, Найперше і Найбільше із Зол! — відповів гобіт.

— У тебе гарні манери як на злодія та брехуна, — зауважив дракон. — Тобі, виявляється, відоме моє ім’я, але я щось не пригадую твого запаху. Чи можу я спитати, хто ти і звідки прийшов?

— Звісно ж, можеш! Я прийшов із-під пригірка, і путь моя лежала попід горами та через гори. А ще – повітрям. Я той, хто проходить незримим.

— У це я ще можу повірити, — відказав Смоґ, — та ледве чи це твоє справжнє ім’я.

— Я розгадувач загадок, кремсач павутини, жалюча муха. Мене обрано задля щасливого числа.

— Премилі прізвиська! — зіронізував дракон. — Але щасливі числа не завжди виграють.

— Я той, хто ховає своїх друзів живцем, топить їх і живими видобуває з води. Я прийшов із кута торби, але в жодній торбі не бував.

— Це звучить не надто вірогідно, — криво усміхнувся дракон.

— Я друг ведмедів і гість орлів. Я Здобувач-перстенів і Той-хто-приносить-удачу, а ще – Вершник-на-діжці, — продовжував Більбо, смакуючи власні загадки.