Гобіт, або Туди і звідти [іл. Алан Лі] - Толкин Джон Рональд Руэл - Страница 47

Але гобітові не ввижалося. Що далі він просувався вперед, то менше сумнівів у нього залишалось. То справді було червоне світло, що ставало дедалі яскравішим. До того ж у тунелі тепер, поза сумнівом, стало спекотно. Повз Більбо, підіймаючись угору, пролітали клуби пари, й він почав спливати потом. А ще в його вухах залунав якийсь шум, що пульсував так, наче то великий казан булькотів і танцював на вогні, а до того звуку домішувався гуркіт, подібний до муркотіння велетенського кота. Шум наростав, і в ньому вже безпомильно вгадувалося розкотисте хропіння якогось великого звіра – ніби він спить десь попереду, в глибині, де червоніє заграва.

Більбо зупинився. А коли рушив далі – це був найхоробріший учинок, на який він будь-коли зважувався. Моторошні речі, які трапилися потім, аж ніяк не можуть зрівнятись із цим. У тунелі він здобув справжню перемогу над самим собою, стоячи лицем до лиця з величезною небезпекою, що на нього чигала. В усякому разі після короткої затримки він таки рушив далі, й ви можете собі уявити, як він наближається до кінця тунелю, прочиняє такі самі двері, як і нагорі, й пропихає у щілину свою маленьку голівку. Перед ним відкривається гігантський льох чи підземна темниця стародавніх ґномів у самісінькому серці Гори. Темрява в підземеллі майже непроглядна, тому про розміри цієї темниці можна було тільки приблизно здогадуватись, але кам’яна підлога поблизу вся аж пашить вогненним жаром. Жаром Смоґа!

Він лежав там, величезний золотаво-червоний дракон, і міцно спав; із його пащі та ніздрів вихоплювалося рокотання і клуби диму, але полум’я дрімало в його утробі. Під його черевом, під усіма кінцівками та масивним складеним кільцями хвостом і взагалі скрізь довкола, по всій невидимій підлозі, лежали незліченні купи коштовностей, золотих виробів і просто золота у зливках, самоцвітів і клейнодів, а срібло виблискувало багрянцем у червонястому світлі.

Смоґ лежав, склавши крила, ніби велетенський кажан, трохи відкинувшись на один бік, так що гобіт міг бачити його довге білясте черево, в яке вкарбувалися самоцвіти і золото – від довгого лежання на такому багатому ложі. Позад нього неясно проступали розвішані на стінах кольчуги та шоломи, сокири, мечі, списи, а ще рядами стояли великі глеки та горщики, повні скарбів, про які можна було тільки здогадуватися.

Сказати, що у Більбо перехопило подих, – це не сказати нічого. Відколи люди переінакшили мову, якої навчилися від ельфів у ті часи, коли все на світі було чудесним, уже не залишилося слів, щоб передати його почуття. Більбо й раніше чув оповіді та пісні про драконів і про їхні скарби, але блиск, пишнота, спокусливість таких багатств були йому незнані. Його серце перейнялося зачаруванням та ґномівського захланністю – і він заціпеніло споглядав, майже забувши про страхітливого стража, золото без ціни й без ліку.

Здавалося, це споглядання тривало століттями, і раптом, майже всупереч власній волі, він відділився від затінених дверей і прокрався до золотих розсипів. Над його головою височів сплячий дракон, навіть уві сні становлячи страшну загрозу. Більбо схопив велику чашу з двома ручками, таку важку, що він ледве її підняв, і кинув зляканий погляд угору. Смоґ поворухнув крилом, випустив кіготь, рокотання його храпу змінило тон.

І тоді Більбо кинувся навтьоки. Але дракон не прокинувся – ще ні, – лише занурився в інші сни, сповнені жадоби та сваволі, розлігшись на награбованому добрі, тимчасом як маленький гобіт намагався втекти довгим тунелем, насилу пересуваючи ноги. Всю дорогу серце його калатало, ноги тремтіли, ніби від лихоманки, але він усе одно стискав чашу, а його головною думкою було: «Я впорався! Тепер вони побачать! То значить “схожий радше на бакалійника, ніж на зломщика”? Ну, про це вже довіку ніхто й словом не прохопиться!»

Ніхто й не прохопився. Балін був нестямно радий знову бачити гобіта: вражений і захоплений водночас. Він узяв Більбо на руки і виніс на свіже повітря. Була саме опівніч, зоряне небо затягли хмари, а Більбо лежав із заплющеними очима, відсапуючись і з насолодою вдихаючи прохолодний вітерець. Він майже не помічав, як ґноми розхвилювалися, як вони вихваляють його, плескають по спині й обіцяють власні послуги та послуги всієї своєї рідні з покоління в покоління.

Ґноми все ще передавали чашу з рук до рук і задоволено обговорювали майбутнє повернення своїх скарбів, коли раптом у надрах Гори щось гучно загуркотіло, ніби вона була старим вулканом, якому спало на думку ще раз прокинутись. У дверях за їхніми спинами залишалася тільки вузенька щілина, закладена каменюкою, але з глибини Гори, моторошно відлунюючи від стін довгого тунелю, долинало гримотіння та стугоніння, яке стрясало землю під їхніми ногами.

Ґноми вмить забули про свої радощі та самовпевнене похваляння й зіщулилися від страху. Зі Смоґом іще належало поквитатися. Не слід легковажити живими драконами, якщо вони ваші сусіди. Дракони не вміють по-справжньому користуватися своїм багатством, але зазвичай знають йому лік до останньої монетки, особливо якщо посідають скарби тривалий час, – і Смоґ не був винятком. Йому снився важкий сон (де якнайнеприємнішим чином фігурував якийсь воїн, на зріст досить пересічний, але озброєний грізним мечем і сповнений великої відваги), потім сон перейшов у дрімоту, а її перервало раптове пробудження. У його печері повіяло чужим духом. Може, запах занесло крізь ту дірку? Вона завжди його трохи непокоїла, хоч і була зовсім маленька, а тепер він утупився в неї з підозрою, дивуючись, чому він досі не завалив її камінням. Нещодавно йому навіть напівпримарилося, що він уловив невиразне відлуння якогось стукоту, яке докотилося згори аж до його лігва. Він заворушився і витягнув шию, принюхуючись. І раптом помітив, що зникла чаша!

Злодії! Пожежа! Вбивство! Такого ще не траплялося, відколи він оселився в Горі! Його лють була невимовною – таку лють можна спостерігати лише тоді, коли багатії, чиї статки набагато перевищують їхні забаганки, раптом втрачають якусь річ, яка була в них уже давно, але якої вони жодного разу не вжили і навіть не доторкнулися до неї. Дракон вивергнув полум’я, залу наповнив дим, Гора затрусилася до самого підніжжя. Дракон марно намагався просунути голову в маленькі дверцята, а тоді, підібгавши хвоста, з ревом, подібним до грому, кинувся зі свого лігва крізь великі двері й помчав просторими коридорами підземного палацу до Головної Брами.

Єдиною його думкою було обнишпорити всю Гору, а таки впіймати злодія, розірвати його, затоптати! Він вилетів із брами, від чого вода у струмку несамовито зашипіла й запарувала, вогняною стрілою злетів у повітря і приземлився на вершині Гори в язиках зеленого й шарлатного полум’я. Ґноми почули страшний шум його крил і, причаївшись під стінами трав’янистої тераски, позаповзали за каменюки, сподіваючись уникнути страхітливих очей дракона, який полював на них.

Там би всі вони й загинули, якби знову-таки не Більбо.

— Швидше! Швидше! — зашепотів він, ледве переводячи дух. — За двері! У тунель! Тут нам лишатися не можна.

Почувши це, вони вже готові були заповзти в тунель, аж раптом Біфур скрикнув:

— Мої кузени! Бомбур і Бофур – ми зовсім про них забули, вони внизу, в тіснині!

— Вони загинуть, і всі наші поні – теж, і харчі пропадуть, — забідкались інші. — Ми нічого не можемо вдіяти.

— Дурниці! — заперечив Торін, не втрачаючи почуття власної гідності. — Ми не можемо їх покинути. У тунель підуть пан Торбин, Балін і ви двоє, Філі та Кілі, – всі драконові не дістануться. Тепер ви, решта, – де мотузки? Покваптеся!

То були, мабуть, найприкріші моменти, які їм довелося пережити. Десь угорі в кам’яних порожнинах відлунював страшний рев розлюченого Смоґа, будь-якої миті він міг шугнути донизу, вивергаючи полум’я, або вихором облетіти Гору і помітити їх саме тоді, коли вони шалено тягнули мотузки над краєм загрозливої прірви. Витя-гли нагору Бофура – все було поки що спокійно. Витягли й Бомбура – він пирхав і відсапувався, мотузки тріщали, – але все й далі було спокійно. Попіднімали нагору деякі інструменти і клунки з харчами – і тут над ними нависла небезпека.