Гобіт, або Туди і звідти [іл. Алан Лі] - Толкин Джон Рональд Руэл - Страница 23

А Більбо? Він не зміг видряпатися на жодне дерево і лише метався від стовбура до стовбура, мов зацькований хортами кролик, який загубив свою нірку.

— Ти знову покинув зломщика напризволяще! — звернувся Норі до Дорі, глянувши вниз.

— Я не можу постійно носити зломщиків у себе на спині, — відповів Дорі, — то по тунелях, то по деревах! Хто я, по-твоєму? Носій?

— Його з’їдять, якщо ми не втрутимось, — озвався Торін, бо виття тепер чулося звідусіль, усе ближче і ближче. — Дорі! — покликав він, бо Дорі сидів найнижче і на найзручнішому дереві. — Швиденько подай панові Торбину руку!

Дорі був справді шляхетний ґном, незважаючи на те, що постійно бурчав. Бідолашний Більбо не міг дотягнутися до його долоні навіть тоді, коли той спустився на найнижчу гілку і якнайдалі простягнув руку. Тож Дорі тоді просто зліз із дерева і допоміг Більбо видряпатися собі на спину.

Саме цієї миті вовки, виючи, риссю вибігли на галявину. І зненацька в наших мандрівників уп’ялися сотні вовчих очей. Однак Дорі не кинув Більбо. Він почекав, доки гобіт перебереться з його плечей на гілку, а потім сам заплигнув на дерево. І дуже вчасно! Вовк хапнув його за плащ, коли він підтягувався на руках, і мало його не стягнув. Через хвилину вже ціла зграя дзявкотіла круг дерева і стрибала на стовбур, світячи очима і звісивши набік язики.

Але навіть дикі варґи (бо так звалися злі вовки Дикого Краю) не вміють лазити по деревах. На деякий час мандрівники опинились у безпеці. На щастя, погода була тепла та безвітряна. Довго сидіти на деревах не дуже зручно за будь-яких обставин, але на холодному вітрі, в оточенні вовків, які чигають на тебе внизу, це перетворюється на цілковиту халепу.

Напевно, ця облямована деревами галявина була місцем вовчих збіговищ. Вовків прибувало все більше й більше. Вони залишили вартових під деревом, на якому сиділи Дорі та Більбо, а потім, принюхуючись, обнишпорили все довкола, доки не виявили за запахом усі дерева, на яких хтось був. До цих дерев вони теж приставили варту, а решта вовків (здавалося, їх було кількасот) розбрелась і посідала на галявині великим колом, усередині ж цього кола всівся великий сірий вовчисько. Він звернувся до них моторошною мовою варґів. Ґандальф розумів її. Більбо – ні, але звучала вона для нього страхітливо, ніби йшлося тільки про всілякі звірства і паскудства, – зрештою, так воно й було. Час від часу варґи хором відповідали своєму сірому вожакові, й від їхнього моторошного ґвалту гобіт мало не падав із сосни.

Я розповім вам, що почув Ґандальф і чого не зрозумів Більбо. Варґи та ґобліни часто допомагають одні одним у лихих справах. Ґобліни зазвичай не ризикують далеко відходити від своїх гір, – хіба що тоді, коли їх звідти витісняють і їм треба шукати нової домівки або коли вони вирушають на війну (радію, що цього вже давно не траплялось). Але за тих давніх часів вони не раз влаштовували набіги, здебільшого заради їжі та рабів, котрі б на них працювали. Тоді вони часто зверталися по допомогу до варґів і ділилися з ними награбованим. Часом ґобліни їздили на вовках верхи – як люди на конях. А зараз складалося враження, що саме цієї ночі готується великий ґоблінський набіг. Варґи прийшли зустріти ґоблінів, а ті запізнювалися. Причиною, без сумніву, була смерть Верховного Ґобліна й увесь той переполох, що його викликали ґноми, Більбо та чарівник, котрого ґобліни, можливо, й досі вистежували.

Попри всі небезпеки, які чигають на людей у цих віддалених землях, деякі сміливці останнім часом почали повертатися сюди з Півдня, валити дерева, будувати для себе оселі посеред доволі привітних лісів у долинах і по берегах річок. Цих людей назбиралось уже багато, і були вони хоробрі та добре озброєні, тож навіть варґи не наважувалися нападати на них, коли вони були не самі чи серед білого дня. Але тепер варґи задумали за допомогою ґоблінів пробратись уночі в деякі найближчі до гір селища. Якби їхній план було виконано, до ранку там не залишилося б нікого живого: всіх було б перебито, крім жменьки тих, кого вовки передали б ґоблінам, а ті зробили б їх в’язнями у своїх печерах.

Цю розмову було страшно слухати не лише через лихо, яке мало спіткати відважних лісорубів, їхніх дружин і дітей, а й через небезпеку, яка загрожувала зараз Ґандальфові та його друзям. Варґи були розлючені та спантеличені тим, що їх викрили тут – на місці їхніх збіговищ. Вони думали, що це друзі лісорубів, котрі прийшли сюди шпигувати за ними, варґами, і вони рознесуть вісті про вовчі плани по долинах, і тоді ґоблінам та варґам доведеться витримати жахливу битву – замість того щоб пожерти беззахисних людей, зненацька напавши на них серед ночі, чи захопити їх у полон. Тож варґи не мали наміру забратися геть і дозволити мандрівникам, котрі сиділи на деревах, утекти, – принаймні до ранку. Вони говорили поміж собою, що ґоблінські вояки вже давно мали спуститися з гір, – а ґобліни вміють лазити по деревах і валити їх.

Тепер ви розумієте, чому Ґандальф, слухаючи вовче гарчання та дзявкотіння, страшенно перелякався, хоч і був чарівником, і збагнув, що він та його супутники втрапили у препаскудну халепу і ще не відомо, чи вдасться їм урятуватися. Та все одно він не збирався кидати друзів напризволяще, хоча й не міг багато вдіяти, стирчачи на високій сосні, яку оточили знизу вовки. Він нарвав на ближніх гілках величезних соснових шишок. Тоді підпалив одну своєю патерицею – вона спалахнула яскравим блакитним вогнем – і зі свистом жбурнув поміж вовків. Шишка влучила одному з них у спину, його кудлата шкура тут же зайнялась, і він зі страшенним дзявкотом заметався туди-сюди. Тоді шишки полетіли одна за одною, – яка горіла блакитним вогнем, яка – червоним, яка – зеленим. Вони вибухали на землі посеред вовчого кола і розліталися барвистими іскрами та клубами диму. Одна особливо велика шишка вдарила вовка-вожака по носі, й він підскочив на три метри в повітря, а тоді кинувся бігати по колу, кусаючи інших вовків од люті та страху.

Ґноми та Більбо радісно закричали. На шал, який охопив вовків, страшно було дивитись, і галас, який вони зчинили, наповнив увесь ліс. Вовки завжди бояться вогню, а цей вогонь був іще й надприродним, а тому особливо страшним. Коли іскра потрапляла їм на шкуру, то впивалась у неї й пропалювала її наскрізь, і якщо вовк не починав швидко качатися по землі, то його миттю охоплювало полум’я. Дуже скоро вовки вже викачувалися по всій галявині, щоб загасити іскри в себе на спинах, а ті, в кого вже зайнялася шерсть, гасали колами, виючи й підпалюючи інших, аж доки їхні колишні приятелі прогнали їх і вони помчали вниз по схилах, скиглячи та скімлячи, в пошуках води.

— Що за гармидер у лісі цієї ночі? — здивувався Повелитель орлів. Він сидів, увесь чорний у місячному сяйві, на вершечку самотнього бескету на східному схилі гір. — Я чую вовчі голоси! Чи не ґобліни, бува, бешкетують у лісах?

Він знявся в повітря, і негайно два його охоронці, які сиділи на скелях обабіч, злетіли вслід за ним. Вони закружляли в небі й побачили кільце варгів – крихітну плямку далеко-далеко внизу. Але орли мають гострий зір і можуть бачити маленькі предмети з великої відстані. Повелитель орлів Імлистих Гір міг дивишся на сонце не мружачись і навіть при місячному сяйві помічав кролика із захмарної висоти. І хоча йому, щоправда, не було видно тих, хто сидів на деревах, однак він міг розібрати, що там, далеко внизу, метушаться вовки, міг бачити крихітні спалахи вогню і чти виття й дзявкотіння, що приглушено долинало звідти. Також він бачив відблиски місяця на списах і шоломах гоблінів, коли довгі лави озлобленого воїнства крадькома спускалися гірськими схилами від своєї брами і занурювались у ліс.

Орлів не назвеш добрими. Деякі з них – боязкі та жорстокі. Але орли зі стародавнього племені північних гір були найславніші з усіх птахів – горді, сильні та шляхетні. Вони не любили гоблінів і не боялися їх. Коли вони взагалі звертали на них увагу (це траплялося рідко, бо орли не їли цих створінь), то налітали на них і відганяли, під ґоблінський вереск, назад до печер, не даючи чинити ніяких паскудств. Гобліни ненавиділи орлів і боялися іх, проте не могли долізти до їхніх підхмарних гнізд чи прогнати їх із гір.