Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Гобіт, або Туди і звідти [іл. Алан Лі] - Толкин Джон Рональд Руэл - Страница 22


22
Изменить размер шрифта:

— Побачимо, чи не вдасться мені запросити більш-менш пристойного велетня, щоб завалити вхід камінням, — сказав Ґандальф, — інакше незабаром узагалі не можна буде перейти через гори.

Щойно Ґандальф почув був крик Більбо, він уже збагнув, що трапилося. Спалахом своєї патериці він повбивав ґоблінів, котрі напали на нього, і прослизнув крізь щілину в останній момент перед тим, як вона з виляском зімкнулася. Він ішов назирці за погоничами та полоненими аж до великої зали, а там сів долі в темному куточку і сотворив найсильніші чари, на які лише був здатен.

— То була дуже делікатна робота, — сказав він. — Усе висіло на волосинці!

Але, звісно, Ґандальф був блискуче вишколений у чаклуванні за допомогою вогню і світла (навіть гобіт, якщо ви пригадуєте, не міг забути чарівних феєрверків на літневих вечірках у Старого Тука). Решту ви вже знаєте – за винятком того, що Ґандальф знав про існування задніх дверей, як ґобліни називали нижню браму, де Більбо загубив ґудзики. Властиво, ті двері були відомі всім, обізнаним із цією частиною гір, і тому чарівник, тримаючись найглухіших тунелів, увесь час вів ґномів у правильному напрямі.

— Вони зробили браму багато століть тому, — продовжував він.

— Почасти – як лаз, на випадок утечі, почасти – як вихід на той бік гір, у землі, куди вони й досі навідуються вночі й коять там багато лиха. Вони постійно стережуть її, і нікому поки що не вдалося завалити її камінням. А тепер вони стерегтимуть її вдвічі пильніше! — розсміявся Ґандальф.

Усі теж розсміялися. Зрештою, хоч вони й зазнали великих втрат, але при тому вбили Верховного Ґобліна, а також багатьох його вояків, а самі всі до одного втекли, тож можна сказати, що дотепер усе складалося для них якнайкраще.

Проте чарівник повернув їх до реальності.

— Що ж, ми трохи відпочили, а тепер мусимо рушати далі, — сказав він. — Уночі за нами навздогін вирушать сотні ґоблінів, а тіні вже подовжилися. Вони можуть винюхати наші сліди через багато годин після того, як ми пройдемо. Перед смерком нам треба відійти на декілька миль. Якщо небо не захмариться, буде видно серпик місяця, і це нам на руку. Не те щоб ґобліни надто боялися місяця, але він хоч трохи освітить нам путь.

— О, так! — промовив він у відповідь на нові питання гобіта. — У ґоблінських тунелях ти втратив відчуття часу. Сьогодні вівторок, а в полон ми потрапили в понеділок уночі або ж у вівторок уранці. Ми здолали багато миль під землею, пройшли крізь самісіньке серце гір і тепер опинилися на іншому боці – тобто неабияк зрізали шлях. Але ми вийшли не там, де планували, – набагато північніше, і тепер попереду – не вельми привітний край. І ми все ще досить високо в горах. Уперед!

— Я страшенно зголоднів, — простогнав Більбо, який раптом усвідомив, що нічого не їв од передпередучорашнього вечора.

Лишень подумайте, що це значить для гобіта! Тепер, коли збудження минуло, він відчув, що його шлунок геть порожній, а ноги – тремтять.

— Нічим не можу допомогти, — сказав Ґандальф, — якщо ти тільки не хочеш повернутися назад і чемно попросити ґоблінів віддати тобі твого поні та припаси.

— Ні, красно дякую! — скрикнув Більбо.

— Що ж, гаразд, тоді нам треба тугіше затягти пояси і чвалати далі – інакше з нас приготують вечерю, а це набагато гірше, ніж не повечеряти самим.

Дорогою Більбо зиркав на всі боки в пошуках чогось їстівного, – але ожина ще тільки цвіла і, звісно ж, не було ні горіхів, ані навіть ягід глоду. Він пожував щавлю, напився води з маленького гірського струмочка, що перетинав стежку, і з’їв три сунички, які знайшов на його бережку, – але цього було замало.

Вони йшли і йшли. Стежка, раніше ледве помітна, тепер зовсім зникла. Кущі, висока трава поміж валунами, латки общипаного кроликами дерну, чебрець і шавлія, майоран і скельна шипшина – все це зникло, і вони опинилися на вершечку широкого крутого схилу, всіяного камінням – рештками гірського обвалу. Коли вони почали спускатися донизу, під їхніми ногами стали осипатися дрібні камінці та рінь. Потому вниз заторохтіли більші уламки скель, тягнучи за собою каміння нижче по схилу, а потім із гуркотом зрушили з місця й загупали великі брили, підіймаючи стовпи пилу. Невдовзі весь схил вище та нижче від них, здавалося, заворушився, і їх усіх гамузом понесло вниз, у страшній веремії битого каміння, де все котилося, торохтіло та грюкало.

Їх урятували дерева. Зсув приволік мандрівників до жменьки сосон, які росли на кручі, що спадала просто в дрімучі долинні ліси. Хтось зачепився за стовбур і видряпався на нижні гілки, ще хтось (як-от маленький гобіт) заповз за дерево, щоб захиститися від шаленої атаки скель. Незабаром небезпека минула, зсув припинився і було чути лише слабке гуркотіння, коли найбільші зі зрушених каменів перекочувались і підстрибували серед папороті й соснового коріння далеко внизу.

— Що ж, це трохи просунуло нас уперед, — промовив Ґандальф, — і навіть ґоблінам, котрі вистежують нас, буде нелегко безшумно спуститись униз.

— Так-так! — пробурчав Бомбур. — Але їм буде нескладно скидати каміння нам на голову.

Ґноми (та Більбо) почувалися геть нещасними і лише потирали синці й подряпини.

— Дурниці! Зараз нам треба завернути вбік від осипу. Поспішаймо! Погляньте на небо!

Сонце давно зайшло за гори. Навколо вже згустилися тіні, хоча крізь гілля дерев удалині та понад чорними верхівками тих, що росли нижче, ще було видно сутінкове світло на дальніх рівнинах. Тепер усі якомога швидше шкандибали серед соснового бору похилою стежкою, що вела їх просто на південь. Часом вони продиралися крізь величезні зарості папороті, чиє широке листя накривало гобіта з головою, часом тихесенько ступали по хвойному килимку, – і невпинно лісовий морок густішав і густішав, а лісова тиша – глибшала і глибшала. Того вечора не було ані найменшого вітерця, який міг би принести до лісу подих моря.

***

— Довго нам іще йти? — спитав Більбо, коли стало так темно, що він уже бачив тільки Торінову бороду, яка колихалася поруч, і так тихо, що дихання ґномів здавалося йому гучним шумом. — У мене всі пальці на ногах у синцях, ноги болять, а живіт теліпається, як порожня торба.

— Ще трохи, — відповів Ґандальф.

Здавалося, минула ціла вічність, аж раптом вони вийшли на галявину. Місяць уже зійшов і світив просто над нею. Усім чомусь спало на думку, що це недобре місце, хоча нічого поганого вони не помітили.

Зненацька звідкілясь ізнизу долинуло виття, довге моторошне виття. У відповідь хтось завив десь праворуч, набагато ближче до них, потім іще раз – ліворуч, теж не дуже далеко. То вовки вили на місяць, вовки збирались у зграю!

Поблизу нори пана Торбина вовки не водились, але цей звук був йому відомий. Вовче виття досить часто описували в казках, а один із його старших кузенів (по туківській лінії), котрий був великим мандрівником, не раз вив по-вовчому, щоб його налякати. Але почути вовків у лісі, під місяцем – це було для Більбо вже занадто! Навіть чарівні персні не дуже захищають од вовків – особливо від злих зграй, які живуть біля гір, де кишать ґобліни, за межею Дикого Краю, на узграниччі всього незнаного. Нюх у цих вовків іще тонший, аніж у ґоблінів, і їм не треба бачити свою жертву, щоб упіймати її!

— Що ж робити? Що ж робити? — бідкався Більбо. — 3 лап ґоблінів – вовкам у зуби! — раптом зронив він, і це стало прислів’ям, хоча сьогодні ми кажемо в подібних прикрих ситуаціях – «із вогню та в полум’я».

— На дерева, хутко! — закричав Ґандальф, і вони кинулися до дерев на краю галявини, вибираючи ті, чиї гілки росли досить низько або ж були такі гнучкі, що їх можна було нахилити. Як ви здогадуєтеся, вони миттю познаходили такі дерева і повидиралися на них так високо, як їх тільки могли витримати гілки. Ви б посміялися (з безпечної відстані), якби побачили, як ґноми з обвислими бородами сидять на деревах, ніби статечні дідугани, котрі з’їхали з глузду і граються у хлопчиків. Філі та Кілі влаштувалися на вершечку високої модрини, що нагадувала велетенську різдвяну ялинку. Дорі, Норі, Орі, Оїн і Ґлоїн розташувалися зручніше – на крислатій сосні, гілки якої стирчали навсібіч через рівні проміжки, ніби шпиці колеса. Біфур, Бофур, Бомбур і Торін сиділи на іншій сосні. Двалін і Балін видерлися на високу струнку ялину з рідкими гілками і намагались умоститися на її кучерявому вершечку. Ґандальф, який був набагато вищий за інших, знайшов дерево, на яке ніхто з них не зміг би залізти, – величезну сосну, що росла на самому краю галявини. Він увесь заховався за гіллям, лишень було видно, як його очі поблискували у місячному сяйві, коли він звідти визирав.