Пустоцвiт - Литовченко Олена - Страница 78

– Що ж, схоже на правду, Степане Івановичу! Отже, поставимо нарешті крапку в цій тривалій історії.

Дочка російської імператриці Єлизавети Петрівни й її морганатичного чоловіка Олексія Розумовського була заарештована агентами Таємної розшукових справ експедиції під керівництвом Олексія Орлова в Марселі наприкінці березня 1775 року.

Опору при арешті не чинила, сприйнявши свою долю, як належне.

Між іншим, серед її речей була виявлена стара потерта скринька зі слідами особистої печатки графа Олексія Розумовського, де зберігалися документи, що засвідчували факт вінчання старшого із братів Розумовських та імператрици Єлизавети І у церкві Знамення св. Богородиці села Перова, що відбулося 1742 року, а також: пізнішого хрещення їхньої дочки Августи. Виходячи з дати останнього можна було припустити, що подружжя зачало своє дитя приблизно навесні 1744 року – у дні «малоросійського бон вояжу». Приховати народження дівчинки було неважко: Єлизавета Петрівна часто хворіла й місяцями не показувалась на людях…

Зрозуміло, сам факт наявності настільки важливих документів викликав цілком закономірні запитання агентів Таємної експедиції.

Арештована пояснила, що коли ввечері 29 червня 1762 року канцлер Воронцов прибув до Анічкового палацу і зажадав отримати від Олексія Розумовського письмове підтвердження його шлюбу з російською імператрицею, той не розгубився і просто спалив перші-ліпші папери, що потрапили під руку.

Тоді як виписки з церковних книг про своє вінчання й народження дочки Августи зберігав у таємниці від усіх…

Найбільше вбивався з приводу того, що сталося, Кирило Григорович Розумовський: про те, що племінниця настільки нерозумно виказала себе, він довідався занадто пізно і вдіяти щось для її порятунку просто не встиг.

Коли все вже було скінчено, граф, незважаючи на опалу, ризикнув звернутися до Їі Імператорської Величності Катерини Олексіївни з уклінним проханням поставитися до бранки якомога більш поблажливо.

І, у всякому разі, зберегти їй життя.

Відповіді Кирило Григорович не одержав.

Утім, після прибуття під надійною охороною із Франції до Росії високошляхетну бранку негайно постригли в черниці під ім 'ям Досифеї. Решту своїх днів дочка імператриці Єлизавети Петрівни і графа Олексія Розумовського провела в московському Іоанно-Предтеченському жіночому монастирі. Відомо, що Олексій Орлов, який командував її арештом, незмінно об'їжджав цю обитель стороною…

Післямова

Німецькі землі, травень 1792 року.

Після смерті дружини Кирило Григорович із кожним роком почувався дедалі гірше: начебто і не було особливо палкої любові між подружжям – але, виходить, гриз його зсередини, підточував душу якийсь хробачок! Утім, на самопочутті Розумовського безумовно позначилась і остаточна катастрофа планів з відродження гетьманського правління в Украйні, і постриг у черниці племінниці Августи, якому він не зміг запобігти.

Щоб поправити підточене здоров'я, граф дедалі частіше їздив на різні курорти. Дуже любив навідуватися то у Францію, то до улюбленого синка Андрійка, що виконував обов'язки російського посла у Відні. Тільки от лихо: тижні зо три тому французький король Луї XVI оголосив війну Австрії! Їхати в будь-яку з держав, що зчепилися в сутичці, було, щонайменше, нерозумно…

Довелося цього разу відправитися в супроводі племінниці Софії Апраксіної у Німеччину. Легковажну компаньйонку графа, схоже, цікавили самі тільки крамнички. У всякому разі, стан дядечкової печінки й ніг не надто хвилював! Зате модниця намагалася зазирнути в першу-ліпшу лавчонку і щось-таки придбати – ясна річ, на гроші старого доброго дядечка Кирила! А заразом потеревенити з продавцями…

Саме так сталося й цим сонячним травневим днем, коли зі словами: «Ой, до чого ж милий капелюшок! Дядечко, ви не вважаєте?..» – Софія пурхнула в черговий салон, кинувши літнього родича просто посеред вулиці. Відвідування магазинів Кирило Григорович на дух не переносив, тож потоптавшись на місці, відчув себе геть нещасним, озирнувся на всі боки і старечою ходою поплентався до найближчого будинку, щоб хоч би спертися об стіну – якщо вже родичка відмовляє йому в такій честі!

Ех, і навіщо було виходити в місто без прислуги, з однією лише племінницею?! Тепер от допомогти нема кому…

Втім, так і не дійшовши до жаданої стінки, граф раптом завмер на місці та з дедалі наростаючим подивом повторно оглянув вимощену кругляком вузеньку вуличку. Місце зовсім незнайоме… але водночас Кирило Григорович готовий був заприсягтися чим завгодно, що колись уже бував тут!!!

Хоча…

Хоча, коли його могло занести в отаку діру?!

А втім…

Ні, він точно був тут колись!

Або містечко настільки змінилося?

Або він все ж таки помиляється?

Тим часом із шикарного шинку (бажав граф того чи ні, однак ноги несли старого гультяя саме туди!) вибіг молодий господар у супроводі слуги. Підхопивши знатного на вигляд іноземця під руки з двох сторін, вони потягнули за собою вкрай розгубленого графа, на ходу поштиво цікавлячись:

– Чи потрібно щось вашій світлості? Може, ви втомилися? Чи не бажаєте присісти? Чого хотіли б випити? А може, перекусити? Зголодніли, ваша милість?

Не минуло і п'яти хвилин, як Кирило Григорович уже влаштувався в найзручнішому м'якому кріслі на найкращому місці – перед віконцем, що виходило в сад. Акуратно підстрижена галявина милувала око, ароматна кава з ніжною пухнастою пінкою була приготована бездоганно й подана високому гостеві у витонченій порцеляновій філіжанці. Може, перекусити, справді?..

Після першого ж натяку на столику перед ним з'явилося невеличке блюдечко зі свіжовипеченим яблучним пирогом.

– О-о-о, як мило! – посміхнувся старий.

– Пиріг просто чудовий, – мрійливо подивившись кудись на стелю, відповів господар, – його ми готуємо для особливих гостей і для себе особисто з врожаю нашої яблуньки-годувальниці.

– Яблунька-годувальниця?.. Мило, справді мило, – погляд графа затуманився, оскільки неясне відчуття знайомого місця чомусь підсилилося.

– Можу розповісти вашій милості дуже зворушливу історію, – обережно запропонував господар. – Якщо тільки ваша милість погодиться приділити мені невелику частку своєї дорогоцінної уваги…

– А й справді, чом би не послухати?

Кирило Григорович подивився в бік модного салону, за дверима якого зникла легковажна племінниця, і бадьоро кивнув. Адже з дитинства полюбляв цікаві історії…

– Отже, коли мене ще й на світі не було, а мій майбутній батько був дуже молодий, він продав старий рідний дім у центрі міста, на виручені гроші прикупивши вбогий будиночок із клаптиком землі на самій околиці. Тут поставив грубі столи й лави, закупив найдешевше вино і продукти. Але оскільки корчма стояла на околиці міста, відвідувачів у нього майже не було…

І тут Кирило Григорович нарешті згадав!!! Згадав, як кілька десятиліть тому геть п'яна студентська компанія протягом місяця моталась по тутешніх пивницях, подібно до сарани з'їдаючи й випиваючи все, що могли їм подати. Волконські, Трубецькі, Наришкіни, Салтикови, Чернишови, Сташевські, Успенські, Шейніни, Рєпніни, Лопухіни, Демидови проголошували пишні заздоровниці на честь новоявленого російського дворянина і графа Кирила Розумовського, тільки Григорій Теплов зник на третій день їхнього скаженого загулу. А містечко… Звісно, він тут уже бував!

Ще й як бував!!!

Дотепер приємно згадати.

Тому нині й доводиться посилено лікувати печінку…

Отже, по всьому виходить, що після того давнього «шинкарського турне» цей заклад розквітнув?! По всьому видно, що батькові нинішнього господаря тоді дуже і дуже пощастило. Цікаво, дуже цікаво…

Поки ці думки хуртовиною кружляли в голові графа, молодий господар продовжував: