Пустоцвiт - Литовченко Олена - Страница 63

– Ні, Ваша Імператорська Величність, не схибив!

– Ну що ж…

1 Це не вигадка: протягом безкровного царювання імператриці Єлизавети І кати насправді втратили «кваліфікацію» з-за відсутності «роботи».

Катерина Олексіївна пройшлася перед розгубленим вістовим, що не смів підняти на володарку сором'язливо потуплених очей, і кинула доволі прохолодно:

– Ну що ж, спізнився – отже, спізнився! Отже, так цьому бунтівникові на роду й було написано – без голови залишитися. А карати тебе?.. Та за що ж тебе карати, солдатику?! За те, що завдяки твоїй нерозторопності державного злочинця стратили?.. Ні, за таке не карати, а нагороджувати потрібно!

Імператриця попрямувала до начальника Таємної експедиції, що відійшов в куток кабінету, і попросила:

– Ти от що, Степане Івановичу, видай-но цьому служаці рубль сріблом, нехай сьогодні ввечері разом з товаришами гарненько спом'яне покійного бунтівника. Він же хоч і «шліссельбурзька безглуздь», а все ж таки людина…

Отак обірвався земний шлях Василя Мировича, який щиро жадав прислужитися останньому українському гетьманові, а замість цього зустрів смерть на пласі!

Разом з тим зникло й саме українське гетьманство…

Втім, і Шешковський хвилювався аж ніяк недарма: залишався ще сам гетьман, який зовсім не упокорився з втратою!

Що ж вчинив Кирило Григорович Розумовський, намагаючись повернути скасовану посаду?

І на що він розраховував?

Але ж було на що розраховувати!!! Ой, було!..

Глава 17

Радзивілл, князь литовський

Санкт-Петербург, жовтень 1765року.

Як і припускав Шешковський, екс-гетьман вирішив відправитися до Польщі, але розумів, що просити в государині дозволу на виїзд марно. Тому діяв здалеку: вимолюючи в імператриці одну аудієнцію за іншою, скаржився на життя, на нудьгу, на вік, на самітність. Довелося допустити колишнього гетьмана до двору… Немовби в молодості, він занурився у світське життя: відвідував прийоми, бали, маскаради, поступово присипляв пильність государині. Як раптом завдав несподіваного удару…

Сталося все на одному з прийомів у присутності безлічі іноземних гостей. Розумовський підгадав, коли біля імператриці збереться якнайбільше людей, а потім запитав із найбезневиннішим виглядом:

– Я діточок своїх хотів би відвідати, скучив дуже. Вони ж у мене всі по європейських університетах навчаються… Тож прошу дозволити мені виїзд до Європи!

Катерина Олексіївна була в безвиході, тож відповіла, ледь стримуючи гнів:

– Ясна річ, Кириле Григоровичу, неодмінно відвідайте!

Шешковському після цього довелося досить довго заспокоювати государиню: мовляв, усе на краще – зате можна буде довідатися, що затіває колишній гетьман для відновлення втраченого статусу…

Резиденція князя Кароля Станіслава Радзивілла, Відень, 10 лютого 1768 року.

Наближаючись до палацу князя Радзивілла, Кирило Григорович згадав історію про те, як один раз Пане-Коханку[14] влаштував зиму посеред літа, що передавалася з уст в уста і вже встигла обрости безліччю пікантних подробиць.

Сталося це в липні або в серпні – загалом, о тій самій порі року, коли спека стояла жахлива, а тут іще тиждень суцільного пияцтва… Далеко не всі запрошені витримали дикий запій, і відчуваючи зрозумілу подяку до найбільш шалених гуляк, Пане-Коханку як міг намагався розвеселити тих, хто ще тримався на ногах. З кожним днем розваги ставали дедалі більш екстравагантними. Почали з безневинних фантів, завершили тим, що наскочили на прилегле село, відновили десяток місцевих дівок, вибрали одну з них за жеребом і під загальний регіт негайно від душі, до розпухлих червоних смуг на філейних частинах тіла висікли різками. Весело!!!

Втім, ще веселіше було дивитися, як тікають, блискаючи брудними босими п'ятами й верещачи від жаху, дев'ять її подружок, яким на прощання відрізали пишні коси. Цими трофеями гуляки прикрасили стіни мисливського будиночка пана Радзивілла, куди заїхали по дорозі в замок, щоб випити за здоров'я господаря превеселого свята…

Однак по дорозі назад убивча нудьга все-таки здолала п'яниць. Князь із невдоволенням помітив, що після повернення в замок то один, то інший гість валиться спати там, де зупинився. Найбільш спритні намагалися вкритися в холодку – у тіні дерев і кущів. Компанія розсипалася просто на очах, і з цим нічого не можна було вдіяти… Коли ж останній вечір загулу змінився оксамитовою чорною ніччю, один з найстійкіших випивак заявив, гучно відригнувши:

– Ху-у-у, і коли ж ця проклятуща спека нарешті скінчиться?!

– Найближчою зимою, ніяк не раніше, – невдоволено пробурчав інший гуляка, утираючи рясний піт з чола.

– Узимку?!

Усі подивилися на князя Радзивілла, що й викрикнув це, моторошно напнувши щоки, витріщивши очі й щосили чухаючи виголену до синяви маківку.

– Так, Каролю, взимку. Зрозуміло, взимку… Коли ж іще?! – обережно заговорили гості, які ніяк не могли допетрати, чим же приголомшив господаря настільки простий і очевидний факт.

– Невже ти думаєш інакше? – спитав один з них. І тоді князь вимовив сакраментальну фразу:

– Я, пане коханку, думаю зовсім про інше! А саме, що наступного ж ранку тут випаде сніг, і ми…

Договорити Радзивіллу не дали. Усі, хто ще залишався на ногах, у буквальному значенні слова попадали від убивчого реготу. Князь же закричав щосили, настовбурчивши знамениті на всю Європу нахабні руді вуса:

– Так-так-так, можете сміятися, скільки хочете, але завтра зранку ми влаштуємо катання на санях по сніжному первопутку! А хто не вірить, той зануриться у водохресну ополонку, от! І ти зануришся, пане коханку! І ти, і ти… і ти також!!! – Радзивілл хижо тикав пальцем у груди то одному, то іншому зненацька присмирнілому гостеві. На тім і розійшлися… точніше, розповзлися спати.

Ранком же ті, хто першими вийшли з опочивалень, побачили зовсім дику, неможливу картину: широка дорога, що йшла в далечінь луків від парадного ґанку замку, іскрилася нестерпно-білим сяйвом, від якого очам робилося боляче. При найближчому погляді виявилося, що дорога густо посипана… сіллю!!!

Незбагненно, в яку суму влетіло шибайголові його дивацтво. Однак було не схоже, щоб фінансова сторона розіграшу хоч скількись хвилювала веселуна. Гості не встигли прийти до тями від здивування, як їх схопили міцні молодці з почту князя, покидали немов колоди на сани, що підкотили до парадного ґанку. Візник хоробро гикнув – і коні понеслися по посоленій дорозі. Інших гуляк, ще напівсонних, виносили на двір у тім вигляді, у якому витягли з ліжок, так само вантажили на сани й відвозили геть.

Кінцевою метою подорожі виявився берег великого озера, по пояс у якому вже стояв абсолютно голий, усміхнений від вуха до вуха Кароль Станіслав Радзивілл власною персоною. Під його басовитий монотонний наспів: «Хай буде похрещений раб Божий такий-то в ім'я Отця і Сина і Святого Духа!» – слуги стягували гостей із саней, розгойдували і жбурляли подалі в озеро. На що князь щоразу заявляв глузливо: «Ну от, пане коханку, ти й покатався влітку на санях, і до щирої віри прилучився! Пишайся…»

От з якою людиною мав вести дуже серйозні переговори Кирило Розумовський. Утім, у нинішній ситуації іншого вибору просто не було: хто ще допоможе йому, окрім князя Радзивілла? Якщо вже боротися за владу в Украйні (тим паче, за владу спадкоємну), то потрібно забезпечити солідну фінансову підтримку. У кого ж і грошей просити на таку справу, як не у шибайголови, що якось усипав сіллю дорогу від свого палацу до озера на лузі настільки густо, що по ній можна було хвацько, зі свистом прокотитися на санях? Кажуть, що його особистий дохід дорівнює щорічним надходженням у скарбницю Великого князівства Литовського…