Пустоцвiт - Литовченко Олена - Страница 61

– Ваша Імператорська Величність, але ви, сподіваюся, розумієте, що я тут, власне кажучи, ні до чого?

– А чи не за твоїм напучуванням це зроблено?! А хто, як не ти, привіз до Санкт-Петербурга глухівську депутацію?! Визнаєш за собою таке або знов відхрестишся?

– Государине-матінко, ви не зрозуміли…

– То поясни, будь ласка!

– Охоче! – Розумовський уклонився з найповажнішим виглядом. – Як Божою милістю імператриця російська, ви ніколи не підете проти волі свого народу, чи не так?

– Вірно говориш, Кириле Григоровичу.

– Ну, от і я не можу йти проти волі Генеральних зборів, що втілюють природну волю народу малоросійського, населення Гетьманщини!

– Он як ти вивернув… Хитро, хитро придумано!

Ледь помітно звузивши очі, Катерина Олексіївна загадково посміхнулася.

– Та про які вигадки мова?! – щиро обурився граф. – Якщо Генеральні збори в Глухові ухвалили, що гетьманство має в спадщину передаватися – отже, так тому і бути! І як слуга свого народу, я змушений скоритися даному волевиявленню, тому що…

Відвертий сміх імператриці обірвав його на середині фрази.

– Ах, Кириле Григоровичу, Кириле Григоровичу! Судячи з твоїх слів, ти є найбільш нещасливою в світі людиною, – мовила Катерина Олексіївна, досхочу насміявшись. – То бунтар-шибайголова Василь Мирович оббрехав тебе, то глухівські розумаки примушують до розширення прав твоїх і встановлення спадкоємного гетьманату… І всі або намовляють на гетьмана свого, милістю покійної Єлизавети Петрівни на цю посаду поставленого, або волю твою в баранячий ріг скручують. Але, Кириле Григоровичу, є в моєму розпорядженні ще й інші свідчення твого мудрого правління… Досить цікаві, між іншим!

І пославши вкрай здивованому Розумовському презирливий погляд, Катерина Олексіївна попрямувала в куток кабінету, взяла з невеликого столика кілька аркушів паперу, списаних рівним гарним почерком, і простягнула співрозмовникові з досить бридливим виглядом:

– Ось, помилуйся на звіт про те, як ти управляєшся в переданих тобі землях!

Кирило Григорович прийняв папери з рук государині. То була записка члена Малоросійської колегії Григорія Миколайовича Теплова «Про непорядки, що відбуваються нині від зловживання прав і звичаїв, грамотами підтверджених Малоросії». У міру читання записки під пильним монаршим оком обличчя графа дедалі більше витягалося. На середині документа Розумовський не витримав, руки його опустилися, однак імператриця суворо прикрикнула:

– Ні вже, Кириле Григоровичу, ти до самого кінця, будь ласка, дочитай!

Що тут поробиш?! Довелося підкоритися вищій волі…

– Ну, і що тепер маєш сказати у своє виправдання? – запитала Катерина Олексіївна, коли він перегорнув останню сторінку записки. – Правда тут написана, або це все також суцільні вигадки?

– Неправда від першого до останнього слова! – якомога твердіше мовив гетьман, хоча самовладання давалося йому нелегко: у Розумовського перед внутрішнім поглядом стояли, змінюючи одна іншу, сторінки щойно прочитаної записки, доки їх не застелила вітіювата фраза з фінального розділу:

«Сие суть токмо генерально показанные непорядки в Малороссийском народе; но ежели бы нужда востребовала все сие яснее показать, то надлежит только заглянуть в течение их судовых дел, в произведение государевых повелений и во внутреннюю их собственную экономию; тогда множайшие еще показаться могут…»

Ах, Теплов, Теплов!..

Гад потаєнний – от ти хто після цього…

До дійсності його повернули слова государині, що з удаваним здивуванням мовила:

– Неправда?! Що ж ти верзеш таке, Кириле Григоровичу!..

– Правду, чисту правду, Ваша Імператорська Величність!

– А от це ти облиш.

– Чому ж?!

– Та тому, що якщо Мирович дійсно міг тебе оббрехати, якщо глухівські розумаки справді могли за власним своїм недомислом зажадати перетворення Гетьманщини в спадкоємну монархію, то тут ти… саме ти, Кириле Григоровичу, вже ніяк не відкараскаєшся: усе найретельнішим чином перевірено й перехресно підтверджено.

– Невже все?!

– Кожен з дванадцяти розділів записки, кожне слово, кожна літерка! Вже повір мені, Кириле Григоровичу: якщо я накажу, вірні люди навиворіт вивернуться, а все виконають.

– А часу на цю перевірку скільки було? Коли записка складена?

Не зовсім зрозуміло, для чого Розумовський пішов на ризик, намагаючись уточнити слова розгніваної государині. Швидше за все, він узагалі погано уявляв, що робить. Утім, настільки зухвала витівка зійшла безкарно. Государиня лише зітхнула й мовила:

– Складена записка ця десь два-три роки тому, від сили чотири. Писав Теплов її для Єлизавети Петрівни, однак їй спочатку не надто хотілося в оці складнощі вникати…

Катерина Олексіївна на мить запнулася, немовби зважуючись на щось важливе, далі ж мовила:

– Нема де гріха потаїти: протегувала покійна государиня й чоловікові своєму, і тобі, як брату його любому. Хоча дивуватися нема чому. От і лишилася записка ця під сукном до пори, щоб не бачили люди твоєї ганебної нездатності до керування державою.

Сказавши це, імператриця знову взяла коротку паузу, немовби перевіряючи, чи наважиться Розумовський натякнути на її власних коханців, про яких судачив на дозвіллі весь палац. Однак гетьман мовчав, тому Катерина Олексіївна продовжила в колишньому наступальному тоні:

– А по смерті Єлизавети Петрівни сам знаєш, які бурхливі часи наступили. Зате тепер, коли глухівські розумаки твої, Кириле Григоровичу, заворушилися, мені записку й подали.

– Хто подав записку? – ледь промимрив Розумовський неслухняними губами.

– Не важливо, хто: не твоя ця справа, люб'язний. Важливо, що подали… От я й подумала: дай-но перевірю, чи правду Григорій Миколайович написав – або він, за прикладом бунтівника Мировича, також наклеп на тебе зводить?! Бо сам розумієш: якщо віддавати Малоросію на повне піклування іншому монархові – то вже у добрі руки розумного господаря, що зробиться для своїх підданих надійним щитом від негод і опорою в добрих починаннях. От і перевірили…

Із цими словами імператриця відібрала папери у співрозмовника й повернула на маленький столик. У кабінеті знов запанувала напружена тиша. Першим не витримав Розумовський:

– І що тепер буде?..

– А все буде якомога краще! – стомлено мовила Катерина Олексіївна. – Гетьманство малоросійське я ліквідую…

– Матінко-государине!.. Ваша Імператорська Величність!..

На Розумовського шкода було дивитися, тож імператриця відвернулася, перш ніж продовжити:

– Так-так, ліквідую. Єлизавета Петрівна його милостиво відновила, однак з роками варто визнати це рішення помилковим. І насамперед – щодо нещасного народу малоросійського, що не одержав від гетьманства нічого, окрім руїни та збитків. А також щодо малоросійських землевласників, які зазнають числених принижень від козацької старшини і твоїх висуванців. Теплов і про це написав, а мої люди підтвердили все ним повідомлене. Мало того – надали безліч інших фактів у тім же дусі. Тож годі! Побавився ти гетьманством, Кириле Григоровичу – ну, то й годі…

– Государине-матінко!

– Прошу?..

– Государине, вияви народу нашому милість: залиш нам традиційну форму керування державою. Покійна імператриця теж кривдила нас, відібравши індукти з евектами[13]…

– Кривдила – он як?!

– Так-так, кривдила!

– А чи не ти, Кириле Григоровичу, разом із братиком своїм Олексієм Григоровичем з радощів від такої «образи» подарував покійній імператриці французький дорожній екіпаж найдорожчої роботи?!

– То це ж спочатку було, доки ми не розібралися, що й до чого зі скасуванням мит…

Втім, було очевидно, що при цьому зауваженні Розумовський розгубився, з приводу чого государиня зазначила з прихованим глузуванням:

– До чого ж цікава ти людина, Кириле Григоровичу: то тобі безмитна торгівля в радість, то в сум!

– Та Бог із цими митами, Ваша Імператорська Величність! Я про те кажу, що індукти з евектами покійна государиня скасовувала, але гетьманство ж не чіпала…