Пустоцвiт - Литовченко Олена - Страница 32

– Ні, дитинко, ти не огидна. Навпаки, дуже навіть приваблива, – заспокоювала імператриця Велику княгиню, немов маленьку, цілуючи у тім'ячко й голублячи. Коли ж Фіке припинила плакати, государиня перейшла до наставлянь: – Але насамперед запам'ятай гарненько: ти одна така у своєму роді… у своєму власному роді… а от чоловіків багато – так!

– Що це ви таке говорите? – Фіке повернула все ще мокре від сліз обличчя до Єлизавети Петрівни і здивовано поглянула на утішницю.

– А ти запам'ятовуй, що старіш говорять. Запам'ятовуй, дівчинко… – посміхнулася імператриця. Але потім немов заново оцінивши правильність даного наставляння, додала: – Чоловіків багато, а от чоловік… Чоловік у дружини – він один. Він нам, жінкам, від Бога дається. Загалом, поки що головне твоє завдання – народити нам маля, здорового спадкоємця престолу. Спадкоємця царського роду, чоловічої статі… Отак, дівчинко!

– І от що іще… – продовжувала схлипувати Софіхен, відчувши, що настав рідкісний момент особистої – жіночої відвертості між нею й государинею.

– Так, дівчинко? Про що ти ще хотіла спитати?

– Чому на асамблеях на мене не звертають уваги? А якщо і звертають… От учора до мене підійшов гарний офіцер і приніс келишок вина, я його подякувала французькою – то він відсахнувся від мене, немов від прокаженої! Тут що, інших мов не розуміють, чи що?

– Розуміють, дівчинко, розуміють. Але ти будь простішою, ближчою будь до людей – тоді вони самі до тебе потягнуться і ти скрізь станеш своєю! А зараз ти й досі ще чужа… І на все життя чужачкою залишишся, якщо мови місцевої не знатимеш.

– Справді? – здивувалася Софіхен.

– Справді, справді! Тож запам'ятай добряче мої слова й берися за розум. А настане час – невістці своїй про це розповіси.

У веселощах і забавах протекли ще два дні.

Треба відзначити, що під час перебування імператриці в Глухові туди прискакав особливий нарочний з дуже важливим державним пакетом. Як виявилося, то прийшов довгоочікуваний патент, що підтверджував дворянське походження фаворита. Так Олексій Розум і його молодший брат Кирило одержали нове прізвище – Розумовські, графські титули й дворянський герб із зображенням двох українських козаків і нагрудної кіраси, пробитої двома стрілами.

У Козельці високих гостей зустрічали новоспечена графиня Розумовська Наталія Дем'янівна, її дочки Гафія, Ганна й Віра, а також численна рідня: оскільки розквартирувати весь склад імператорського кортежу безпосередньо в Леміші не було найменшої можливості, а відправляти на хутірець два дормези без обслуги – це рівнозначно приниженню найвищих персон, вирішили обмежитися відвідинами Козельця.

Втім, місцевий прийом пройшов на славу, а привітність господарів виявилася вищою всіляких похвал. Щоб залишити добру пам'ять про себе, перед від'їздом Єлизавета Петрівна зробила місту воістину царський подарунок: повеліла спорудити в Козельці величний собор Різдва Богородиці – такий, рівного якому немає ні в Чернігові, ані навіть у самому Києві! Цим государиня доручила зайнятися знаменитому архітекторові Бартоломео Растреллі. Згодом сюди був переправлений величний іконостас роботи італійських майстрів, що спочатку призначався для однієї з церков Санкт-Петербурга. От як високо оцінила імператриця привітність українців!..

Однак не тільки Глухів і Козелець, але й «мати міст руських» Київ удостоївся монаршої милості. Тут імператорський кортеж простояв цілий тиждень.

На честь імператриці Єлизавети Петрівни студенти Києво-Могилянської академії влаштували театралізований спектакль на тему житія святого апостола Андрія. І тут у Растреллі додалося роботи: на подяку киянам за привітність імператриця заклала перший камінь у фундамент Андріївської церкви на тій самій горі, де, за легендою, проповідував первозваний апостол. Саме над цим каменем государиня зі сльозами розчулення на очах вимовила знамениті слова:

– Возлюби мене, Боже, у Твоєму царстві небесному, як я люблю народ цей ґречний і незлобивий! – після чого присягнула на Святому Письмі не карати жорстоко нікого з українців, що переступили закон, яким би тяжким не виявився їхній злочин в очах людських.

Окрім Андріївської церкви, Єлизавета Петрівна наказала на випадок майбутніх своїх візитів до цього прекрасного міста звести Кловський палац, а також невеликий мисливський будиночок над крутим дніпровським схилом, навколо якого наказано було розбити парк… і заразом додати до цих споруд Георгіївську церкву.

Останній день перебування в Києві ознаменувався пишним прощальним прийомом на території Печерського форту, а також гулянням з вечірнім феєрверком на місці майбутнього Маріїнського парку. Між іншим, Єлизавета Петрівна відзначила, що цього разу наречена Петра Федоровича вже не ухилилася від участі у святі під приводом надуманої мігрені, а веселилася нарівні з усіма, рясно пересипаючи свою німецьку мову російськими слівцями й навіть коротенькими фразами, вимовленими хоча і з явним акцентом, зате дуже милою інтонацією. Результат докладених зусиль був очевидний: навколо Фіке вертілося кілька провінційних кавалерів – очевидно, місцевих записних серцеїдів.

З приводу побаченого государиня грайливо тицьнула фаворита кулачком у бік і прошепотіла:

– Урок дівчинка засвоїла! Дивись, до чого кмітлива…

Результати «малоросійського бон вояжу» Ті Імператорської Величності Єлизавети Петрівни були грандіозними, а подарунки українському народові – воістину царськими.

У 1745 році була відновлена Київська митрополія, колись скасована Петром І, київський архієпископ Рафаїл Заборовський (він же ректор Києво-Могилянської академії) одержав сан митрополита.

Поступово пом 'якшувалася податкова політика, розширювалися привілеї для корінного населення українських земель.

Залишаючи Київ, імператриця пообіцяла депутації козацької старшини відновити гетьманське правління. Однак обрання нового гетьмана довелося очікувати ще десять років.

Чому?..

Глава 9

Сюрприз

Олександро-Невсъка лавра, поблизу Санкт-Петербурга, весна 1745 року.

Після повернення з-за кордону Григорій Теплов разом з Кирилом Розумовським поспішив до будинку Гафії, що як завжди щиро зраділа заморським подарункам і тепер чинно крокувала по скромній кухоньці не в линялій хустці й заштопаній сукні, а в чепуристому мереживному очіпку, у білосніжній сорочці із широкими рукавами й у пишній синій спідниці. Довершували її наряд різнобарвні панчохи й м'які шкіряні туфлі, привезені з Риги. А квітчасті сорочки, корсети, пояси, вовняні шкарпетки та інші атрибути розкоші були дбайливо приховані у величезну ковану скриню «на чорний день». Несказанно зрадівши дорогим гостям, куховарка балувала їх то млинцями, то пирогами з рибою, грибами або ягодами.

Мандрівники до столиці не поспішали, очікували відповідних вказівок. Олексій мріяв зустрітися з братом, однак государиня другий тиждень поспіль хворіла. Через брак кращих засобів Єлизавету Петрівну лікували кровопусканням, що не надто допомагало… Загалом, представлення при дворі новоспеченого графа Кирила Григоровича Розумовського відкладалося на невизначений термін.

Зрозумівши це, Теплов на третій день поїхав побачитися з родиною, Кирило ж наніс візит архімандритові. На відміну від Гафії, за час його відсутності настоятель лаври дуже постарів і тепер ледь ворушився – очевидно, хвороба брала своє. Старий насилу впізнав у блискучому вельможі сільського хлопчика Кирилка, що прибув до лаври якихось пару років тому. Зважаючи на настільки вражаючі зміни, архімандрит навіть не заїкнувся про те, щоб Розумовський вертався до послушництва з перспективою прийняття чернечого постригу… хоча парубок і очікував такої пропозиції.

Дарунки від короля Фрідріха Прусського (невеликий гобелен і церковні книги для монастирської бібліотеки) були прийняті з великою вдячністю, особисті подарунки від Кирила дбайливо розкладені по скринях. Поступово їхня бесіда, спочатку трохи сухувата, оживилася. Архімандрит з інтересом розпитував про ситуацію при прусському дворі, юнак жваво описував французьку й італійську архітектуру, парки Версаля, пишноту кафедральних соборів Кенігсберга й Берліна.