Пустоцвiт - Литовченко Олена - Страница 30

Ясна річ, Петро Федорович перебував у глибокій зневірі. У моменти особливого роздратування він давав вихід нападам люті, тоді Фіке забивалася в куток дормеза й намагалася не слухати просторікувань нареченого. От і зараз після чергової перестановки ланцюгів козацької почесної варти Великий князь заходився бубонити:

– Що ж це таке діється?! Та скільки ж можна гарцювати туди-сюди?! Хіба ж не можна було взяти людей побільше?! Чого вони метушаться цілісінький день?! І що це за постава, що за однострої такі – у кожного свої?! У військах порядок має бути, а не бедлам…

– Та замовкніть вже, будь ласка! – нарешті вигукнула нещасна Софіхен. – Між іншим, ви не один тут перебуваєте.

– Ой, мадам, даруйте – не помітив! – нелюб'язно пробурчав Петро Федорович. – Вас, мабуть, також дратує весь цей балаган. Тож потрібно сказати, щоб…

– Мене дратують ваші крики, пане! Тож будь ласка, негайно стуліть пельку, – Фіке за словом у кишеню не лізла ніколи… тим паче зараз не вважала за необхідне церемонитися!

– Фу, як грубо, пані! Чесно кажучи, мені огидні й ви самі, і ваша нікчемна манера спілкування. Особисто я завжди припускав, що ви через бідність вашої родини виховувалися на вулиці разом із простолюдинами.

– Зате вас, пане, при вашому статку виховували в казармі, – парирувала Софіхен. І доки Петро Федорович сипав добірною солдатською лайкою, якої тільки встиг набратися у військах Фрідріха Великого, подумала: до чого ж наївна тітка її нареченого Єлизавета Петрівна – а ще імператриця!.. Та як можна нормально розмовляти із цим солдафоном?! Із цим!.. Із цим!.. Ні, на першій же зупинці варто попроситися в інший дормез.

Втім, в екіпаж государині й її фаворита войовничо налаштовану Софіхен не пустили.

– Запам'ятай-но от що: ти – майже чоловікова дружина, твоє основне завдання – народити нам спадкоємця. От і звикай потихесеньку до майбутнього чоловіка, пристосовуйся…

І бідолашній Фіке не залишалося нічого іншого, як тільки всю дорогу вислуховувати крики Великого князя й вступати з ним у словесні баталії, коли його поведінка ставала особливо нестерпною. А такі моменти аж ніяк не були рідкістю.

Ще б пак – адже Петра Федоровича з дитинства виховували як спадкоємця шведського престолу, який всіма фібрами душі повинен ненавидіти знахабнілу Росію, що зарвалася, і будь-що домагатися реваншу за поразку в Північній війні. Як раптом доля повернулася так, що замість шведського він тепер готується зійти саме на російський трон!!! Як же можна одразу полюбити цю загадкову грандіозну імперію, якщо в ненависті до неї юний Карл-Петер-Ульріх тільки й черпав сили, годинами виструнчившись на варті?!

Тож напади жовчної ненависті повторювалися із завидною регулярністю, нервуючи Велику княгиню. Софіхен же й без того мучилася дивним спогадом, від якого ніяк не могла відкараскатися. Незабаром після того, як наприкінці літа минулого року імператриця Єлизавета Петрівна особистим посланням сповістила її батьків, що принцеса Софія-Фредеріка-Августа Анхальт-Цербстська визнана гідною найбільшої честі – стати нареченою Великому князеві Петру Федоровичу, спадкоємцеві російського престолу, щасливу обраницю запросив у гості сам Фрідріх Прусський. Зрозуміло, вона поїхала до короля в супроводі матінки, однак у Потсдамі Йоганну-Єлизавету Ґолштин-Ґотторпську одразу ж відокремили від дочки, і весь час візиту стара принцеса провела серед малозначущих персон, розриваючись від нападів ревнощів і цікавості.

Зате Софіхен цілий день перебувала разом із Фрідріхом Прусським і декількома його наближеними. Поки щасливий король демонстрував особисто виконані ескізи майбутнього палацу Сан-Сусі (яким уже тоді пишався), щоб відволікти думки присутніх від Сілезької війни, усе йшло більш-менш гладко. Однак за обідом Його Величність довів, що недарма встиг заслужити прізвисько «короля-філософа», зненацька влаштувавши гості справжній іспит з географії й історії Російської імперії. Софіхен довелося ґрунтовно напружити пам'ять і показати, якими знаннями постачили її вчителі, найняті матінкою. І раптом з'ясувалося, що майбутня Велика княгиня знає, по суті, дуже мало!..

Змусивши гостю не раз почервоніти за своє неуцтво, Фрідріх (під легкі смішки наближених) прочитав коротку лекцію про своє розуміння того, що ж являє собою майбутня вотчина Софіхен. При цьому він акцентував її увагу на Малоросії! Фіке так і не змогла зрозуміти справжнього ставлення Фрідріха до цього краю, який він сприймав чи то як свого потенційного союзника, чи то як супротивника: зі слів Фрідріха випливало, що вже ціле сторіччя Малоросія являє ледь не головне джерело неприємностей і для самої Росії, і для сусідніх держав – Польщі, Османської імперії, Кримського ханства. З усіма цими державами Малоросія то воювала, то мирилася. А коли наступав зовнішній спокій, край розшматовували криваві міжусобиці.

«Послухайте, Софіхен, не можна ж ставитися до обов'язків майбутньої королеви настільки безвідповідально! Ви повинні ясно уявляти собі, із чим зіштовхнетеся в далекій землі, що незабаром стане вашим новим домом. Інакше одного разу ризикуєте посваритися зі своїми майбутніми підданими настільки ж зненацька, як імператор Петро Великий посварився з гетьманом Іваном Мазепою, коли останній змушений був перейти на бік Карла XII під час Північної війни», – мовив наприкінці вченої лекції Фрідріх.

І от згадавши настанови «короля-філософа», Велика княгиня щосили намагалася розглянути у довкіллі бодай щось підозріле…

І чомусь не знаходила!!!

Це ставило Софіхен в абсолютний тупик: невже Фрідріх Прусський настільки помилявся?! А якщо не помилявся – де ж тоді зрадники, бунтівники й інші збурювачі буколічного спокою, що панував скрізь, де проїжджав імператорський кортеж?..

Наближаючись до Глухова, прокинулися якнайраніше, тому що вирішили прибути туди на самому світанку. Але на землю впав такий густий туман, що рідкий старожил міг пригадати, коли траплялося щось подібне… та й чи траплялося взагалі?! Імператорський кортеж, і без того незграбний, просувався чи не навпомацки.

– Дивна річ, як змінюється навколишній світ залежно від погоди! Дощ робить усе навколо сумним, а туман – казковим… Хіба ж ні, душа моя Олесеньку?..

Туман налаштував імператрицю на ліричний лад. До того ж, вона очікувала, що в тумані кортеж уже неодмінно наштовхнеться на якихось місцевих духів!.. Государиня з цікавістю вдивлялась у вікно дормеза, намагаючись щось розгледіти. Але тут пригріло сонечко, і туман майже миттєво розсіявся, оголивши перед імператрицею криваво-червоні лани.

– Ой, Олесеньку, подивись тільки на це: ціле поле крові!!! – збуджено скрикнула Єлизавета Петрівна.

– Це не кров, моя панночко, це квіти.

– Які такі квіти? їх і видно не було…

– Маки, моя панночко.

І государиня зворушувалася цілим полем червоних маків.

Водночас Софіхен вислуховувала від Петра Федоровича чергову порцію грубої солдатської лайки. На відміну від імператорського екіпажа, де панували мир і любов, обстановка у великокнязівському дормезі звично розжарювалася…

Щоранку навколишня картина змінювалася, немов у казці. Спочатку густий туман топив землю, як тополиний пух. Та ледь пригрівало сонечко, туман безповоротно танув, відкриваючи розкішне буйноцвіття. Яблуні, сливи, вишні нагадували біло-рожеві хмари, що за чиїмось чарівним велінням спустилися на землю. А запаморочливі аромати квітучих садів – хіба ж це не диво?!

Імператриця була в абсолютному захваті.

– Едем, Едем, от ти де!!! – раділа государиня.

Софіхен хотіла, наслідуючи приклад імператриці, окликнути когось із чергових офіцерів, щоб той наламав з дерев квітучих гілок і приніс їй, але цьому романтичному наміру категорично противився Петро Федорович:

– Ах, пані, облиште, прошу: невже вас розчулили білі пелюстки?! Та ще до вечора вони обпадуть, потім згниють і почнуть смердіти, отруюючи повітря! Гілки ж засохнуть, і їх доведеться викинути. Чи ви думаєте, що наші слуги не відшукають достатню кількість хмизу для розпалювання вогнища на черговому постоялому дворі?..