Мазепа. Людина. Політик. Легенда. - Журавлев Денис Владимирович - Страница 34

Ще важче скласти хоча б приблизний список усіх витворів мистецтва, у вигляді ікон, хрестів, чаш та іншого церковного начиння, митр, риз, дзвонів, богослужбових книг, зроблених, оправлених, оздоблених золотом, сріблом, дорогоцінним камінням, парчею, оксамитом, шовком, якими гетьман щедро обдаровував православні святині не лише України, але й інших країн Сходу і Заходу. Взагалі неможливо порахувати загальну суму коштів, подарованих Мазепою церковним і світським закладам – храмам, колегіям, шпиталям, притулкам тощо. Ясно лише, що мова йде про величезні гроші – кілька мільйонів золотих. Адже лише на будови та оздоблення Києво-Печерської лаври Іван Мазепа, за його власними ж словами, подарував більше ніж мільйон.

Хоча сам гетьман Мазепа як меценат української культури і не має собі рівних в історії козацької України, але не можна забувати, що в ті ж часи чимало інших представників старшинської аристократії також були визначними засновниками та благодійниками церков та монастирів. Варто згадати, наприклад, імена генеральних старшин та полковників В. Борковського (Чернігів), М. Миклашевського (Київ, Глухів), В. Кочубея (Київ), К. Мокієвського (Київ), П. Герцика (Київ), І. Мировича (Переяслав), І. Іскри (Полтава), Д. Горленка (Густинський монастир), М. Бороховича, представників династій Лизогубів, Гамаліїв тощо. Різними були мотиви пожертв, так само як і характери та доля цих людей, але всіх їх із вдячністю згадувало не одне покоління священиків та мирян в побудованих чи прикрашених ними храмах України.

Значне культурне піднесення козацької України наприкінці XVII – на початку XVIII століття було б неможливе без активної участі і допомоги української церкви, а саме – без гармонійної співпраці української православної церковної організації та уряду гетьмана. За словами Бориса Крупницького, «ніхто з гетьманів не грав такої ролі в житті української Православної Церкви, як Мазепа». Глибокі і давні зв'язки пов'язували гетьмана Мазепу з українською церквою. Його мати була ігуменею; сестра і племінниця – черницями. Як голова Української козацької держави, гетьман добре розумів величезне політичне та культурне значення церкви і був її могутнім оборонцем і меценатом. Ще до свого гетьманства Мазепа мав близькі стосунки з вищим київським та чернігівським духовенством, зокрема з Києво-Печерським архімандритом Варлаамом Ясинським, майбутнім митрополитом («отцом пастыром и благодетелем моим великим», як згадував про нього Мазепа в 1708 році), і з архієпископом Чернігівським Лазарем Барановичем. Тоді ж, мабуть, почалися дружні відносини Івана Степановича зі Стефаном Яворським, Дмитром Тупталом, Йоасафом Кроковським, Феодосієм Углицьким, Іоаном Максимовичем, Захарією Корниловичем, Інокентієм Монастирським та іншими видатними діячами української церкви тих часів. Ідея гармонійних відносин (або «симфонії», як говорили колись візантійці) церкви та держави завжди була близька серцю Мазепи.

Статус православної церкви в Україні був зафіксований ще за часів Самойловича, коли вона опинилася під зверхністю Московського патріарха (1686 рік), але залишалося чимало спірних і проблемних питань, не говорячи вже про поточні справи церковної організації та церковної політики. Гетьман Мазепа, шануючи права церкви і не втручаючись в її внутрішнє життя, міг лише опосередковано брати участь в подібних справах. Проте він завжди сприяв інтересам церкви і допомагав їй в її потребах, а також захищав її права і привілеї від централізаторської та русифікаторської політики Московського патріархату наприкінці XVII століття. Не маючи змоги змінити загальний статус української церкви, гетьман проте повністю зберіг за собою вплив щодо заміщення церковних посад і надання церковних бенефіцій, а також підтримував ті реформи, що мали на меті піднести значення, силу, добробут та авторитет української церкви. Більше того – шляхом рекомендації українських кандидатів на вищі ієрархічні та навчальні посади в російській церкві (як у центрі, так і на далеких окраїнах, зокрема в Сибіру), Мазепа, схоже, намагався зберегти за українським духовенством і взагалі за Україною лідерство в церковному та культурному житті Східної Європи. Зрештою Мазепа сприяв діяльності тих освітніх та добродійних закладів, якими опікувалася та які утримувала Українська православна церква.

Наприкінці XVII – на початку XVIII століття збільшується церковне, особливо монастирське, землеволодіння. Гетьман Мазепа щедрою рукою надавав маєтки монастирям, а також затверджував своїми універсалами ті великі володіння, що їх на той час зосередили в своїх руках монастирі. В універсалі Чернігівському Єлецькому монастирю 1689 року гетьман писав, що хоч в Коломацьких статтях було ухвалено не давати монастирям нових маєтків, але він «з горливого до святого местца… усердія, респектуючи на тогдашнюю в нем скудость и на малость людей, в подданстве обретаючихся», надав монастирю село Мошонку. Згодом Мазепа надавав маєтки монастирям без жодних застережень. Зокрема маєтності були надані (або затверджені) монастирям Києва – Пустинно-Миколаївському, Братському-Богоявленському, Кирилівському і Вознесенському (жіночому), Чернігова, Батурина, Глухова, єпископським кафедрам Чернігова та Переяслава тощо. Гетьманські надання, як правило, підтверджувалися відповідними царськими грамотами.

Окрім земельних надань і надання дозволу на торги, промисли, млини, шинки, на створення слобід і промислових підприємств, а також на право збирання різноманітних місцевих податків, гетьман роздавав чимало «оборонних» універсалів монастирям, звільняючи їх від тих чи інших податків та повинностей, а також забороняючи полковій та сотенній козацькій адміністрації втручатися у внутрішні справи монастирських володінь. Так, борзенський і шаповалівський сотники в 1688 році дістали від гетьмана сувору догану за те, що вони «не знати одколь взявши смелость тую непотребную», наважилися хазяйнувати в маєтках Максаківського монастиря. Гетьманська влада боронила церковні права та володіння не тільки від зазіхань з боку світських державців, але й від «непослуху» з боку монастирських підданих.

Не може не вражати розвиток архітектури в часи гетьманування Мазепи. Ця доба залишила цілу низку прекрасних будівель, які значною мірою змінили архітектурне обличчя міст Лівобережної України. У Києві, Чернігові, Переяславі і в багатьох інших українських містах з ініціативи і за кошти гетьмана Мазепи було побудовано або перебудовано десятки величних храмів. Не можна не згадати старовинних київських соборів – Св. Софії, Успіння Пресвятої Богородиці та Троїцької надвратної церкви (останні два храми – на території Києво-Печерської лаври), Дмитрівського собору Михайлівського Золотоверхого монастиря, Троїцького собору Кирилівського монастиря, перебудованих Мазепою, а також нових соборів та церков, збудованих гетьманом у Києві (собори Св. Миколи в Пустинно-Миколаївському монастирі, Богоявления в Братському монастирі, Всесвятська церква Києво-Печерської лаври), у Чернігові, Переяславі (Вознесенський кафедральний собор), Батурині і в менших містах та численних монастирях Лівобережжя. Найвеличніші з усіх – обидва київські «мазепинські» собори (в Братському Богоявленському та Пустинно-Миколаївському монастирях) були збудовані в першій половині 1690-х років за одним архітектурним планом (на зразок Спасо-Преображенського собору Лубенського Мгарського монастиря, побудованого близько 1684 – 1688 років, прототипом якого були римські барокові базиліки початку XVII століття), схоже, одним і тим самим не відомим нам архітектором (щоправда, кілька істориків з української діаспори припускають, що ним міг бути українець Йосип Старченко). Серед архітекторів, що творили під патронатом українського гетьмана, були як українці (згаданий Старченко, Афанасій з Пирятина, Прокіп Корнієвич), так і поляки (Мартін Томашевський, Ян Федрович), німці (Адам Цернікау, Йоган Баптиста), французи (Ла Мот де Тансі, Дерівер).

Український дослідник архітектури та образотворчого мистецтва епохи Мазепи Федір Ернст зазначав, що вперше з часів Київської Русі на території України відновилася традиція будівництва значної кількості великих соборів і монастирських церков. Споруджувалися вони в стилі бароко, були довгими прямокутними в плані будівлями, ділилися на три нефи і мали п'ять або більше бань (центральну і кутові). Нерідко на західному фасаді таких храмів будувалися окремі виступи або башти. Пишно орнаментувався центральний портал (вхід), який прикрашався скульптурними композиціями, з декоративними щитами (картушами), хвилястими лініями волют (прикрас у вигляді мушлі, що дістали українську назву «слимачниці», бо, мабуть, нагадували майстрам слимачків), колонами та пілястрами. Останні мали розкішні капітелі з різьбленням і ліпниною у вигляді виноградної лози, завитків та листочків аканту, дитячих янгольських фігурок (які італійці називали «путті» – «діточки»), квітів та овочів, золочених орлів, сонць, монограм Ісуса Христа та Пріснодіви Марії. Цікаво, що суто барокові елементи гармонійно поєднувалися в Україні з давніми традиціями дерев'яного церковного будівництва, в результаті чого з'явився той стиль, який і досі відомий мистецтвознавцям як українське (або мазепинське) бароко. До речі, на втілення архітектурного проекту в життя сильно впливали смаки замовника, він не віддавався «на відкуп» архітекторові – в угодах між замовниками та архітекторами тих часів перші завжди обговорювали навіть деякі незначні деталі будівлі. Отже, зовнішній вигляд і конструкція величних українських соборів доби «мазепинського бароко» справді відповідали художнім смакам гетьмана та тогочасної української еліти.