Мазепа. Людина. Політик. Легенда. - Журавлев Денис Владимирович - Страница 33

Натомість в Росії XVII століття (до Петра І) до християн інших конфесій ставилися як до єретиків – недаремно цар мав навіть виконувати ритуал миття рук після того, як їх поцілував (і тим самим тимчасово «осквернив») іноземний посол. Тому російських сучасників часто вражала (і нерідко виводила з себе) незрозуміла релігійна толерантність їхніх православних сусідів-українців, які, до того ж, мало відповідали російським уявленням про «боголіпний» зовнішній вигляд (бо в більшості своїй носили не бороди, а довгі вуса і «хохлы имели на главах»).

Як же гетьман Мазепа, як православний, сприйняв сувору політичну необхідність порушення хресного цілування і клятви на вірність своєму сюзеренові, російському цареві (який, щоправда, зовсім не був ревним православним чи взагалі благочестивою людиною в очах більшості своїх підданих)? Частково це питання розібране нами в наступному розділі (там, де йде мова про юридичні аспекти союзу Мазепи і Карла XII і розриву васальних відносин Росії та Української козацької держави, а також про сумнозвісну анафему). Тут лише скажемо, що гетьман-політик мав здійснити в тій ситуації те, від чого Іван Мазепа як звичайний християнин, можливо, і не був у цілковитому захваті. Проте він свідомо робив свій вибір, розуміючи, що його народ і історія насправді не вибачать йому іншого – якщо він не спробує за будь-яку ціну врятувати свій державний корабель у грізному вирі між Сціллою і Харибдою…

Хоча гетьман і був насамперед політиком-практиком і ніколи не одягав «білих рукавичок», переоцінювати ступінь його політичного «аморалізму» та «макіавеллізму», як це робили критики гетьмана (аби скомпрометувати його образ в очах широкої публіки) та навіть деякі його прихильники (захопившись розглядом справді майстерних політичних комбінацій Івана Степановича), все ж не варто. При всій своїй подібності до блискучих італійців доби Ренесансу Іван Степанович усе ж не був українським Олександром VI чи Чезаре Борджіа і своїх політичних супротивників не труїв. Зрештою, гетьман дуже гостро і болісно переживав крах своїх державницьких планів, переживав скоріше не як ренесансний самовпевнений «вінець творіння», а як людина зі свідомістю по-своєму глибоко релігійної доби бароко, кинувши Орликові на згарищах Батурина сповнену гіркоти фразу про те, що вирватися з «московського неключимого рабства» поки ще «не благословив Бог» ні козацьку Україну, ні її володаря…

Повертаючись до питання про політику Івана Мазепи в галузі культури, зазначимо, що гетьман Мазепа був справді великим меценатом. Меценатство було давньою доброю українською традицією і навіть за тих бурхливих часів не занепало. Цікаво, що навіть люди, яких зазвичай вважали дещо ощадливими або навіть відвертими скнарами (гетьман Самойлович, чернігівський полковник Василь Дунін-Борковський), не шкодували грошей та уваги на будівництво та прикрашання церков і монастирів, дбаючи як про свій імідж, так і про порятунок душі. Але масштаб меценатства Мазепи вражає навіть сьогодні, а сучасники гетьмана були справді захоплені ним. «Не бысть прежде его, подобен ему, и по нем не будет», – писав чернігівський ієромонах (згодом епископ Чернігівський і митрополит Тобольський і Сибірський) Антоній Стаховський в 1705 році.

Вже після смерті Мазепи козацька старшина в Бендерах (схоже, з дещо змішаними почуттями) підраховувала, але так і не змогла повністю підрахувати всього, що гетьман «розкинув і видав… щедрою рукою у побожному намірі на будову багатьох церков і монастирів, на милостині» тощо. Наведемо деякі дані з цього єдиного в своєму роді і справді вражаючого реєстру меценатських діянь Івана Степановича (суми подані в широко розповсюджених на території України польських золотих). Позолота бані Печерської церкви – 20 500 золотих, спорудження муру навколо Києво-Печерського монастиря – мільйон золотих, великий дзвін і дзвіниця для Печорського монастиря – 73 000 золотих, великий срібний свічник, золота чаша, оправа Євангелія та золота митра для того ж монастиря – 7400 золотих, позолота бані митрополичого собору в Києві та золота чаша для нього – 5500 золотих, ремонт цього ж собору – 50 000 золотих, церква при Київському колегіумі – 200 000 золотих, церква Св. Миколая Київського з монастирем – 10 000 золотих, ремонт церкви Св. Кирила за Києвом – більш ніж 10 000 золотих, побудова нового пишного кафедрального собору в Переяславі з монастирем – більш ніж 300 000 золотих, церква в Глухові – 20 000 золотих, ремонт і прикраси для Густинського та Мгарського монастирів – 18 000 золотих, Троїцька церква в Батурині – понад 20 000 золотих, незакінчена церква Св. Миколи в Батурині – 4000 золотих, монастирська церква в селі Дігтярі – 15 000 золотих, відбудова кафедрального монастиря в Чернігові – 10 000 золотих, добудова Троїцької церкви там же – ще 10 000, Макошинський монастир із церквою Св. Миколи – понад 20 000 золотих, срібна рака зі свічниками для Київського Золотоверхого монастиря – 4000 золотих. Будівництво і ремонт дерев'яних церков: Св. Іоана в Чернігові – понад 5000 золотих, Воскресенська і Покровська церкви в Батурині – понад 15 000, у селі Прачі – також понад 15 000 золотих.

Щедро жертвував український гетьман і на храми поза Україною – на його кошти будували і прикрашали церкви і собори в Росії (в Рильську), Речі Посполитій (у Вільно), на Близькому Сході. Так, церква в Рильську отримала 2000 золотих, церква у Вільно – 3000. Православні патріархи Сходу, що завжди перебували в матеріальній скруті, нерідко подорожували Україною та іншими східнослов'янськими землями, маючи надію зібрати трохи грошей. Іван Мазепа цілком виправдовував їхні сподівання – так, Єрусалимський патріарх Хрисанф, побувавши 1701 року в Батурині, отримав 50 000 золотих на ремонт монастиря Св. Сави; згодом український гетьман вислав йому ще 30 000. У 1708 році на кошти гетьмана в сирійському місті Алеппо було видане Євангеліє арабською мовою, а Антіохійський патріарх Афанасій отримав від Івана Степановича 3000 золотих, написавши передмову до вищезгаданого Євангелія, де прославляв щедрість, мудрість та побожність гетьмана, за якого мали молитися всі православні священики на землях Османської імперії і котрого за кілька місяців буде проклинати Російська православна церква… Не обійшов Мазепа своєю увагою і найбільшу святиню християнського світу – собор Воскресіння при Гробі Господньому в Єрусалимі. Він отримав від володаря далекої України чашу з чистого золота, лампу та срібну дошку із різьбленим зображенням плащаниці. Дошка (так само, як і вищезгадане арабське Євангеліє) збереглася до наших днів і використовується при урочистих богослужіннях – на неї ставлять чашу зі Святими Дарами. Вона має розміри 105 на 85 сантиметрів, містить зображення Тіла Христового, Божої Матері, Марії Магдалини, євангеліста Іоана, а також символів Страждань Христових – драбини, молотків, губки з оцтом, списа, тернового вінця, ганебного стовпа, рукавиць, Христового хітона тощо. Напис засвідчує, що дошка є даром Івана Мазепи, ініціали та герб якого зображені внизу цього шедевра різьблення по металу кінця XVII – перших років XVIII століття (жодної дати, на жаль, не зазначено).

Справді важко перелічити всі церкви та монастирі, засновані, побудовані, перебудовані, оздоблені Мазепою. Це монастирі Києва (Києво-Печерська лавра, Пустинно-Миколаївський, Братський Богоявленський, Кирилівський, Михайлівський Золотоверхий, Межигірський), Чернігова (Троїцько-Іллінський), Лубен (Мгарський), Прилук (Густинський), Батурина (Крупицький), Глухова (Петропавлівський), Домницький, Макошинський, Бахмацький, Каменський, Любецький, кафедральні собори в Києві (зокрема загальновідома Св. Софія), Переяславі, Чернігові, церкви в Батурині, навіть у деяких селах. Навіть вороги (Петро І в 1708 році, після переходу гетьмана до шведів) визнавали, що Мазепа «великой строитель был святым церквам». Цікаво, що на відміну від своїх сучасників – блискучих володарів Західної Европи, що будували багато палаців і порівняно мало соборів, гетьман Мазепа, навпаки, споруджував переважно церкви або публічні будівлі (наприклад, будинок Київської академії).