Князі Острозькі - Хаврук Ярослав Ярославович - Страница 9

Після смерті Іллі різко постало питання про володіння князів Острозьких, адже вони реально опинилися в руках Беати – людини, що не належала до цієї князівської династії. 1541 рік пройшов у судових процесах, в результаті яких спадок Костянтина Івановича поділили між Беатою та Гальшкою, з одного боку, та княжичем Василем – з другого. «Суд полюбовний» відбувся 20 грудня 1541 р. Беаті надали право розділити маєтки на дві рівні частини, а Василеві вибрати одну з них. Княжич та його оточення два дні зважували варіанти й зупинилися на частці, яка включала Дубно, Дорогобуж, Здитель, Звяголь, двори Крупа і Здовбицю. Беаті та Гальшці відходили Острог, Полонне, Чуднів, Красилів, двори Новоставці та Гори, а також кам’яниця у Вільно.

Чому Василь та його мати Олександра не вибрали частку з родовим містом Острогом? Можливо, це пов’язано з тим, що Дубно стало його «рідним містом». Про облаштування цього міста, як уже зазначалося, турбувався ще батько Василя. Саме Дубно на довгий час стає резиденцією князя. І навіть тоді, коли Острог перейшов у його власність (а сталося це досить пізно, близько 1576 року), Дубно і далі залишалося улюбленим містом Василя, де він часто бував. До цього міста князь мав особливий пієтет. Тут у Хрестовоздвиженському монастирі він усамітнювався під час постів.

Василь розбудував та укріпив Дубно. У Дубненському замку князь почав створювати велику художню галерею. Портрети великих предків мали засвідчити кожному гостеві знатність та родовитість княжого дому. Портретний живопис був на той час новиною для українських земель. У ньому можна вбачати ще одне віяння ренесансної культури, яка утверджувалася при дворі князя В.-К. Острозького.

«Полюбовним судом» боротьба за Острозьку спадщину не завершилася. Вона тривала десятиліттями й скінчилася лише в середині 70-х років ХVI ст. Тим часом Василь робив політичну кар’єру і розширяв свої володіння.

Цікаво, що, ставши повнолітнім, князь вирішив прибрати ім’я свого батька. Офіційно в різних документах починає іменувати себе Костянтином. Зрозуміло, це був свідомий крок. Тим самим він хотів підкреслити, що є спадкоємцем справ і володінь свого великого батька. Можливо, йому також імпонувало ім’я імператора Костянтина – покровителя християн. Він намагався позиціонувати себе протектором православних на теренах Русі (українських та білоруських земель). Тому часто в літературі князь іменується подвійним ім’ям Василь-Костянтин, де перше надане при хрещенні, а друге взяте самим князем. Так і ми його іменуватимемо надалі.

У 1550 р., ще в досить молодому 24-річному віці, Василь-Костянтин отримує дві значні посади – володимирського старости й маршалка землі волинської. Остання вважалася дуже важливою. На той час це був найвищий уряд на Волині. Владі волинського маршалка підкорялася й Брацлавщина. Він був головнокомандувачем військ усього регіону, номінальним зверхником старост Волині. Маршалок очолював з’їзди волинської шляхти і входив до великокнязівської ради (своєрідного елітарного парламенту Великого князівства Литовського).

Будучи маршалком, Василю-Костянтину доводилося займатися обороною українських земель від нападів татар. Хоча, як уже говорилося, він, на відміну від свого батька, не відзначався військовим талантом, однак завдяки його організаційним здібностям на волинських землях було відносно спокійно і спостерігався помітний поступ у розвитку господарського життя. У результаті цього князь зумів зосередити у своїх руках значні матеріальні ресурси, частина з яких була використана на культурні потреби.

1553 р. став важливим роком у житті Василя-Костянтина. Він одружився з Софією – дочкою великого гетьмана польського Яна Тарновського, який добре знав батька Василя-Костянтина, навчався в нього військового мистецтва. Сам же Я. Тарновський зажив слави як видатний полководець. Він багато сил віддав обороні України-Русі від татарських нападів. У цьому був і його приватний інтерес, оскільки гетьману належали землі на українських етнічних територіях Галичини, зокрема Тернопілля, Сколівщина тощо.

Український ренесансний латиномовний письменник Станіслав Оріховський навіть спеціально написав панегіричний твір «Життя і смерть Яна Тарновського», де, зокрема, говорив таке про свого героя: «Ян Тарновський… не забував про потреби Русі проти татар. Втомлений безперервною війною, він думав, як би відпочити, але святий громадський обов’язок, який передує великій справі, не давав відпочивати». Інтерес С. Оріховського, якого називали «рутенським Демосфеном» і вважали найкращим латиномовним автором Європи ХVI ст., до постаті Я. Тарновського не є випадковим. Станіслав Оріховський велику увагу приділяв у своїй публіцистиці захисту України-Русі від татар. А Ян Тарновський, як бачимо, виступав її захисником. Також цей магнат був покровителем ренесансних митців, що теж не могло не імпонувати С. Оріховському. При дворі гетьмана в Тарнові збиралися діячі ренесансної культури. Сам же цей двір перетворився на один із перших ренесансних магнатських «салонів» у Польщі.

І товаришування Яна Тарновського з К. І. Острозьким, і оборона ним українських земель, і прихильність до ренесансної культури – усе це зближувало Василя-Костянтина з великим полководцем і робило «логічним» шлюб з його донькою Софією. Певно, не останню роль відіграло й те, що Я. Тарновський перебував в опозиції до королівського двору і, отже, стосунки його з тодішнім королем Сигізмундом ІІ Августом були не найкращими. Те саме можна було сказати й про Василя-Костянтина. Мати Сигізмунда ІІ Августа, королева Бона, та й сам король протегували Беаті, від якої молодому княжичу довелося чимало натерпітися.

Правда, шлюб із Софією Тарновською видавався не зовсім «логічним», якщо звернутися до сімейних традицій дому Острозьких. Софія була римо-католичкою, Василь-Костянтин – православним. Хоча поліконфесійні шлюби між католиками й православними були відомі серед елітарних верств ще з часів Київської Русі, ми не знаємо, щоб вони практикувалися в родині Острозьких. Тут чоловіки, здебільшого, одружувалися з дівчатами з православних родин. Певно, вперше цю традицію порушив Ілля, одружившись із католичкою Беатою Костелецькою. Проте цей шлюб аж ніяк не можна назвати щасливим. Радше його слід би було сприймати як грізну пересторогу для роду Острозьких.

Певно, Василь-Костянтин мав глибокі почуття до Софії. Сімнадцять років вони прожили в мирі і злагоді. За цей час дружина подарувала князю п’ятьох дітей (трьох синів і двох дочок) і померла при пологах сина Олександра. Вдівцем Василь-Костянтин став у сорок чотири роки. У такому віці магнати дозволяли собі одружуватися вдруге чи втретє. Пригадаймо, що батько Василя-Костянтина вперше одружився майже в п’ятдесят років, а другий шлюб узяв, коли йому було за шістдесят. І все ж Василь-Костянтин не одружився повторно після смерті своєї Софії. Можливо, він вирішив берегти вірність померлій дружині.

Ставши зятем великого гетьмана польського, Василь-Костянтин почав діяти більш рішуче в справах сімейно-маєткових. У той час його племінниці Гальшці виповнилося вже тринадцять років – на той час вік прийнятний для одруження. Чимало заможних шляхтичів та магнатів Польщі й Великого князівства Литовського ладні були запропонувати свою руку й серце, сподіваючись успадкувати чималий шматок володінь Острозьких. Зокрема, до таких належали князь Дмитро Сангушко, родовиті шляхтичі Мартин Зборовський, Миколай Мелецький та інші. Серед претендентів був і князь Дмитро Вишневецький, відомий козак-авантюрник, якого вважають засновником Запорозької Січі.

Однак у цій справі Василь-Костянтин вирішив зіграти свою гру, тим більше, що він вважався опікуном Гальшки. Князь вибрав для племінниці нареченого. Його вибір упав на князя Дмитра Сангушка, старосту черкаського й канівського, з яким він мав приязні стосунки та родинні зв’язки. Інтерес Василя-Костянтина полягав у тому, щоб володіння дому Острозьких опинилися в руках не «чужого», а «свого» претендента, до якого князь мав довіру і міг бути спокійним щодо його порядкування в родових землях.