Князі Острозькі - Хаврук Ярослав Ярославович - Страница 7

Костянтин Іванович Острозький як релігійно-культурний діяч

Окрім військових справ, Костянтин Іванович велику увагу приділяв справам церковним та культурним. Завдяки його сприянням були зміцнені позиції православної церкви у Великому князівстві Литовському, фундовано чимало православних храмів та монастирів у Вільнюсі, Новогрудку, Дубні, Острозі, Турові, Межиричах, Дермані та інших містах і селах. У 1507 р. король польський і великий князь Литовський Сигізмунд І передав К. І. Острозькому право патронувати багатий Жидиченський монастир, відомий ще з часів Київської Русі (до цього монастиря, як свідчать літописні джерела, приїздив молитися Данило Галицький). Факт передачі цієї обителі під патронат Острозьких став важливим у процесі перетворення цих князів на символ опори православної церкви. У 1508 р. Костянтину Івановичу надали місто Турів, що було центром окремої Турово-Пінської єпархії. Розташування центру єпархії в приватному володінні, очевидно, посприяло перетворенню в єпископську резиденцію Острога, домоначального града Острозьких. Документи дають підстави вважати, що Острог став центром єпархії не раніше ХVI ст. Ще більше піднявся авторитет Костянтина Івановича, коли в 1521 р. йому надали право керувати маєтками Київської митрополії по смерті митрополита Йосифа Солтана.

Велику увагу князь приділяв Києво-Печерському монастирю. Судячи з деяких фрагментарних повідомлень, він намагався створити при великих монастирях культурні осередки зі своїми школами, бібліотеками, майстернями з переписування книг. Існує навіть думка, ніби князь подарував у 1531 р. друкарню для Києво-Печерської лаври і відтоді почалося друкарство в Києві. Правда, ця думка видається малоймовірною. До того ж у 1531 р. князь уже помер. Однак легенда відображає релігійно-культурні зацікавлення Костянтина Івановича. Деякі дослідники навіть висловлюють думку, що він все-таки сприяв розвитку книгодрукування у східнослов’янському регіоні, допомагаючи першодрукарю Франциску Скорині, коли той працював у Вільно.

У діяльності Ф. Скорини маємо органічне поєднання нових культурних тенденцій, що йшли із Заходу, із руськими православними традиціями. Він був людиною ренесансного типу, про що засвідчують його передмови до празьких біблійних видань. Водночас Ф. Скорину слід розглядати як дітище «третьої комінікативної революції», пов’язаної з появою книгодрукування і, власне, масової комунікації. Також у його діяльності можна вбачати й певні елементи Реформації, що виявлялося в зверненні до народної мови при виданні біблійних текстів.

Зв’язки Костянтина Івановича із Ф. Скориною видаються цілком імовірними. Відомо, що першодрукар, повернувшись із Праги, де опублікував низку біблійних книг, працював деякий час лікарем у віленського єпископа Яна. Останній мав маєтності на південній Волині поряд із володіннями Острозьких. Зокрема, йому належав Кременець, який за часів цього єпископа був значно укріплений і перетворений на потужну фортецю. Є навіть думка, що Ф. Скорина після Праги оселився в Кременці й мав намір тут продовжити свою видавничу діяльність. Принаймні на південній Волині існувала Скориненська традиція. Тут з’явилися подібні до скориненських переклади біблійних книг простою мовою, найбільш відомий із яких є зіньківсько-маначинський список. У контексті цієї традиції треба осмислювати й появу знаменитого Пересопницького Євангелія. Простежуються певні скориненські впливи в оформленні Острозької Біблії. Водночас православні ортодокси на Волині, зокрема Андрій Ярославський, критикували діяльність Ф. Скорини. Отже, шляхи Костянтина Івановича й першодрукаря могли пересікатися – чи то на Волині, чи то у Вільно. А князь міг виношувати ідею створення кириличної друкарні на українських землях. Можливо, така друкарня й була створена. Звідси легенда, ніби Костянтин Іванович заснував її в Києво-Печерській лаврі. Зрештою, показово, що син Костянтина Івановича, Василь-Костянтин, зацікавився книгодрукуванням, створивши найпотужніший видавничий осередок на українських землях у кінці ХVI – на початку ХVII ст. А знаменита друкарня Києво-Печерської лаври, що виникла на початку ХVII ст., мала відношення до князів Острозьких, оскільки біля її витоків стояли люди, що навчалися в Острозькій академії або свого часу служили князю В.-К. Острозькому.

Князь К. І. Острозький часто втручався в релігійне життя, намагаючись всіляко підтримати православну церкву. Його високе становище у владній ієрархії Великого князівства Литовського, право патронату щодо окремих церковних володінь зробили князя реальним покровителем цієї конфесії. Наприклад, він надав підтримку православним міщанам Львова, релігійні права яких були значно обмежені католиками. За його сприяння у Львові була відновлена православна єпископська кафедра, і це місто стало головним православним релігійним осередком на Галичині. Прикметно, що син Костянтина Івановича, Василь-Костянтин, підтримував тісні зв’язки з православним Львовом – як місцевим православним єпископом Гедеоном Балабаном, так і львівськими братчиками.

Загалом, вважає Т. Кемпа, К. І. Острозький мав великі заслуги перед православною церквою. Завдячуючи князю перестали діяти у Великому князівстві Литовському заборони щодо будівництва храмів та здійснення православних обрядів. Також зменшився тиск світських осіб на церковні структури, спостерігалося певне піднесення християнської моралі. Розвивалося і чернече життя. Згадуваний дослідник навіть вбачає вияв особливої релігійності князя в тому, що він надав своєму родовому місту Острогові герб із зображенням замкового п’ятибанного Богоявленського собору, який же сам і розбудував.

Очевидно, князь розумів ті виклики, які в той час постали перед православною церквою на українських та білоруських землях. На заході Європи в той час почалися значні зміни в церковному житті, і рано чи пізно вони мали досягнути й православного Сходу.

Незважаючи на відносно широку репрезентацію діянь К. І. Острозького у «високій» літературі, у фольклорі представлений він менше. В Острозі існувала одна легенда про нього, однак князя вона стосувалася, радше, опосередковано. У цій легенді простежується своєрідний симбіоз уявлень про Костянтина Івановича як про полководця і як про релігійну людину. В інтерпретації Йосипа Новицького ця легенда виглядає таким чином: «Якось м. Слуцьк оточили татари. Ні князя, ні родини його не було в місті, війська мало, та і те в паніці. І ось дочка князя князівна Олександра, яка випадково залишилася тут, сама організовує захист і посилає гінця до князя К. І. Острозького за допомогою і за іконою князів Острозьких (Межирицької Божої Матері), яка завжди допомагала князям Острозьким у битвах. Сили небесні вмить принесли ікону повітрям, і княжна прогнала втричі більшу рать татарську. З’явився князь і, здивований розумом та геройством князівни, тут же запропонував їй одружитися з ним».

З цієї легенди яскраво постає перед нами образ К. І. Острозького. З одного боку, цей князь – знаменитий полководець, який здатний захищати людей від наїздів татар, з другого – релігійна людина. Він, дотримуючись релігійних традицій, що існували в його родині, шанує Межирицьку Божу Матір, і, судячи з контексту легенди, вона допомагає йому в ратних справах.

Сама ж ікона Межирицької Богоматері, яка вперше згадується у зв’язку з особою Костянтина Івановича, стала фамільною іконою родини Острозьких. Знаходилася і знаходиться вона в Межирицькому монастирі, і її вважають чудотворною. Шанують ікони не лише православні, а й католики.

Однак релігійні традиції дому Острозьких за часів Костянтина Івановича мусили зазнати певних змін. Життя князя припало на той період, коли після завоювання турками Візантії та падіння Константинополя спостерігалася деградація візантійської культури та релігійності. Релігійність же та елітарна культура Русі, в тому числі й українських земель, мала своїм джерелом Візантію. Тепер це джерело «змаліло», втратило попереднє значення.

Водночас у кінці ХV – на початку ХVІ ст. відбувається активне проникнення культури Ренесансу в Польщі та Великому князівстві Литовському. Осередком цієї культури стає королівський двір. Цьому сприяло одруження короля Сигізмунда І з італійкою Боною Сфорца. А, як відомо, Костянтин Іванович був наближений до цих осіб і підтримував з ними тісні зв’язки. Не дивно, що окремі ренесансні моменти простежуються в діяльності князя. За його часів був перебудований Богоявленський собор. На жаль, він не зберігся в первісному вигляді. У кінці ХІХ ст. цей храм відреставрували, а фактично – побудували по-новому в російському стилі. Однак до нас дійшли зображення руїн Богоявленського собору з ХVIII – ХІХ ст. Вони дають підстави вважати, що храм за часів Костянтина Івановича перебудували в готичному стилі з деякими ренесансними елементами.