Кровна мста - Яріш Ярослав - Страница 31

– Вставай! – знову наказав товаришеві варязькою Торн.

Трохи прийшовши до тями, Ерік встав. Йому було не досить. Страшно заревівши, він знову кинувся у бій. Волос заблокував його удари і вдарив сам. Ерік не впав, а відповів, цього разу діставши русича. Від напруги й ударів обидва вої втратили силу й тепер молотили п’ястунками один одного, доки хтось із них не впаде. Всі навколо кричали, підтримуючи кожен свого бійця. Ярослав же думав. Це ніби знак був йому, котрий підтвердив думку князя: «Якщо Мстислав вийде – варягів на нього нашлю. А там подивимося, чия буде зверху».

Раптом Волос заблокував удар Еріка і сам вдарив. Ерік вистояв, але відповісти вже не міг. Був увесь заюшений кров’ю, очі заверталися. Волос вдарив ще раз, і ще, знову здійняв кулак, але вже не було кого бити. Варяг хитнувся і впав навзнак.

Настала мертва тиша. Варяг не підводився. Сам Торн підбіг до нього, почав бити по щоках, хтось подав води. Ерік розплющив повіки і тут же знову їх затулив. Все, що зумів із себе видушити, – це прокляття. Хтось із русичів поглянув на Еріка з-за широкої Торнової спини.

– Жити буде. На варягах добре заростає! – гукнув муж, і всі навколо русичі закричали переможний клич.

Навіть сам князь не стримався, підійшов до Волоса, обняв його, тоді зняв із шиї золоту гривну й кинув йому на шию. Нехай знають Мстиславові, як поважає їх Київ.

Русичі святкували перемогу, страшно раділи й вигукували. Тут підвівся Торн. Ерік поволі приходив до тями, Торн же кипів. Видно, що поразка товариша сильно зачепила себелюбство варяга. Він поглянув на князя, підняв угору руку – знак, що хоче говорити. Всі притихли.

– Ви, русичі, радієте, як малі діти. Вам вдалося побити вікінга в кулачному бою, та це є розвага для малих хлопчаків. Мужі мають змагатися на мечах, щоби показати, хто справді сильніший. Вам ніколи не пересилити вікінга з мечем у руці, кожен вікінг вартує двох, а то й трьох руських воїв. І кому, як не тобі, княже, знати про це. Бо то ми, вікінги, посадили тебе на столі отчому. По наших мечах і щитах ти пройшов і сів на ньому. Речи, княже, чи маєш дружинника, гідного стати зі мною на бій!

При тих словах він одним рухом висмикнув із піхов двосічного. Ярослав спаленів від такої образи. Раптом також добув меча.

– Може, ти, Торне, ще й мене на двобій закличеш?

Такого варяг не сподівався, відступив. Та меча в піхви не поспішав ховати. Ярослав же сховав – не личило князю. Він не знав, що йому говорити, пройшовся очима по руських боярах – проти Торна ніхто ставати не хотів. Треба було якось виходити з того становища, а то забави мужів могли зайти надто далеко.

– Досить, у нас пир, а не рать, щоб мечами махати. Ви є дружина моя, і гоже вам ворогів землі руської сікти, а не один одного.

Запала мовчанка. Тільки хтось із варягів неголосно сказав, однак у загальній тиші це почули всі:

– Князь настрахався.

Ярослав кинув ненависним поглядом у юрбу варягів, ті шкірилися й сміливо відповідали поглядом на погляд. Ярослав поглянув на київських, намагаючись знайти у них підтримку, але ті надто добре знали Торна: варяг одним ударом свого меча міг перетяти навпіл. Хто ж допоможе?

І тут вийшов один. Звісно, це був Ратко Воротич, який досі сидів у самому кінці стола і якого Ярослав відразу й не зауважив. Ратко вийшов у коло.

– Не лжи, варяжине!

Напевно, молодець хотів сказати іще кілька слів вікінгам, та йому не дали: київська дружина загриміла криком радості. Вікінги наїжилися: знали Воротичів. Торн поглянув на князя – Ярослав мовчав, тоді на Ратка.

– Бій до першої крові.

Воротич не відповів, тільки мовчки дістав меча.

Вони зійшлися спочатку легко – хотіли спробувати силу свого супротивника. Ратко був сильнішим, однак Торн – більш досвідченим. Переконавшись, що рука супротивника справді тверда, почали махати своїми двосічними все швидше й скоріше. Торн бився спокійно, маючи холодну голову та набиту постійними вправами руку. Він більше захищався, чекаючи своєї нагоди щоб атакувати й легко поранити супротивника. Можна й гірше потяти, тільки Воротичі є надто многі, сильні і мстиві, не потрібно поки варягам наживати собі такого ворога. Ратко, навпаки, поспішав. Йому хотілося чимшвидше покарати варяга, вибити йому меч із рук і на глум усім, забрати собі. Торн використав кілька своїх хитрих ударів, але русичу вдалося відбити їх, і він насідав усе сильніше, удари його ставали все важчими. Варяг зрозумів, що як так далі піде, то Ратко таки доб’є його.

Князь дивився за боєм, але не був таким розпаленим, як інші. Ще змалку Ярослав любив більше читати собі книги у спокої, ніж отакі забави. От і зараз він чекав, аби та учта чимшвидше закінчилася й він знову міг зануритися у свої думи або читання. Він укотре ковзнув оком по присутніх і раптом зрозумів: щось не так. Тільки що? Князь уважно пройшовся по розпалених обличчях і раптом зауважив Каніцара поруч із Середичем. Коли усі вигукували, підтримуючи своїх бійців, ті двоє стояли трохи осторонь, щось говорили. Дивно це…

А тим часом бій продовжувався. Торн знав, що у бою на мечах вирішує все один удар. Кожен вмілий боєць має свій удар, який попадає у ціль. Безумовно, такий удар був і в Торна. Відбивши кілька атак Ратка, варяг раптом пришвидшився, зробив кілька фальшивих випадів, а тоді ковзнув лезом свого меча Воротичу по руці. Меч ніби погладив русича, однак він був такий гострий, що розпанахав і одяг, і руку. Усі застигли. Ратко відчув біль, проте вдав, що не бачить. Він знов кинувся в атаку, однак варяги гуртом обступили свого вожака.

– У нього кров! – почали гукати на весь двір.

Ратко спинився, важко дихаючи.

– Що таке?

Торн вишкірився до нього.

– Бій був до першої крові. Я поранив тебе у руку, он тече кров.

Червона й справді стікала вже по рукаві й капала на землю.

– Та що ти говориш?! То є випадкова подряпина, напевно, я сам себе черкнув. У бою, коли на мені кольчуга, того й видно не було б!

– У бою я б мітив тобі у шию, а не у руку. Ти б уже лежав, – спокійно відповів варяг.

– Ах ти ж… Ставай на бій! Клянуся Перуном, зараз сам отут ляжеш!

Ратко ударив, Торн прикрився. Варяги відразу похапалися за мечі, тут же повибігали й озброєні Воротичі.

– Досить! – гукнув князь.

Це подіяло мало.

– Досить! – ще раз крикнув Ярослав так, що почули, певно, на Подолі.

Поміж розпаленими боєм мужами знайшлися тверезіші і відтягли надто гарячих. Поволі пристрасті на княжому дворищі вляглися.

– Досить того. Завтра на світанні виступаємо у похід, тому час розходитися.

Почувши слова князя, і руси, і варяги поволі почали збиратися, і скоро дворище спорожніло. Тмутараканці йшли чи не останніми. Ярослав покликав тивуна.

– Поклич мені зараз на розмову Луку Романовича, он він іде поміж Мстиславовими. Тільки його, більш нікого.

Бурий

Пир у князя закінчився після півночі, тож до світання сли Мстиславові мали трохи часу, аби відпочити. Особливо добре виспався Бурий, який разом із Галкою та Каялою на пир не ходили, а дожидали решти у грецькому домі.

Зранку усіх побудив Середич – і вони дружно зібралися та вийшли з терема. Тивун видав їм коней із конюшні, вони взяли їх за поводи і пішли княжим містом. Київ тільки почав прокидатися, то тут, то там сновигали челядники.

З-поміж інших найбільше Бурий поспішав покинути княжу столицю. Навіть тепер, коли справу було полагоджено, вой оглядався сторожко по сторонах, чи десь не чигають Воротичі. Галка йшла босоніж поруч, Бурий побачив це і висадив її на коня – пощо даремно ноги в росі мочити.

Княжа гора лишалася все далі за спиною, а перед очима розкинувся Дніпро-Славута. Ось зараз вони спустяться до ріки, там їх перевезуть на другий берег, і до самого обрію поведе їх дорога. Поведе туди, на південь і на схід, поведе для того, аби до Києва більше не вернутися. Подумавши про це, Бурий озирнувся. Чи сумуватиме він за городом княжим? Певно, що не дуже.