Кровна мста - Яріш Ярослав - Страница 30

Усі загули: одні підтримували Каніцара, інші ганили. Такого від бояр Ярослав ніяк не сподівався. Клятий Каніцар, він таки щось вигадав, недарма ж стара лисиця крутить своїм хвостом. Знову підвівся Торн.

– Хіба нам боятися тмутараканців із їхнім князем?! Хіба страхатися сіверян? Га-га-га, – зареготав воєвода, а за ним і інші варяги.

– От побачите, цурові сини, Мстислав утре вам носа! – гукнув з іншого кінця котрийсь із бояр.

– Досить! – раптом заревів Ярослав і щосили гримнув кулаком по столі, аж полумиски підскочили. Затихло, бояри повтягували голови, а вікінги тільки сопіли. – Руку собі відтяти дам, а не почну війни з братом. Руку дам! – він ще раз гримнув по столі, і тепер тиша запанувала повна, так що навіть сюрчання коників було чути. – Не тобі, Торне, у княжі справи лізти. Я плачу дуже добру ціну за вашу кров і ваші мечі. Чи, може, хочеш уже замість мене посадників і князів саджати?!

Торн мовчав, не посмів відповісти.

– А ти, Каніцаре? Коли ж таке було, аби бояри сміли при слах чужих князю своєму докоряти?

– Було, – відповів тихо, але так, що всі почули.

– Як було, то надто давно, коли не княжив іще тута мій дід і дід мого діда!

Тепер навіть старий Каніцар не посмів заперечити князю. Ярослав заспокоївся.

– Вірна моя дружино! Беріть у руки кубки та братини, і випиймо за землю руську! – закликав він і першим взявся за кубок.

За ним потяглися й інші: усі знали суворий норов свого князя – за те й поважали.

Пир продовжувався. Гості говорили ще голосніше, обіймалися й співали разом пісень, до справ державних, княжих, більше не пхалися. Особливо розійшлися варяги. Вони вигукували здравниці, п’ючи вже не до князя, а до свого воєводи, хизуючись власними доблестю і славою. Вони нахвалялися, що нема у світі кращих воїв за них. Хтось із бояр намагався їм заперечити, та ці спроби були слабі й кволі – тонули у морі варязьких вигуків.

Торн пив до своїх.

– Здавна так було, що князі руські не могли обійтися без славного меча вікінгів. Ми були тут, у Києві, і з Олегом, і з Ігорем, і зі Святославом. Посадили ми колись на стіл Володимира, а тепер і сина його. І не треба нам за те ні почестей, ні шани. Бо наші шана й слава у боях здобуті, і ніхто не посміє стати супроти нас. Нам аби вина побільше та повну калиту із гривнами!

Із такого жарту варяги зареготали, дружно випили. Ярослав розумів ті натяки, і справа була не тільки в грошах, які змушений платити їм князь за службу.

– Боротися хочу! – раптом ламано по-руськи гукнув здоровенний варяг. – Виходь, руси!

Ця думка сподобалася п’яним вікінгам, і вони загули. Розпалені медом русичі і собі почали підійматися, посунули столи і лави. Ярослав не перечив: на те й пир. Навіть борець знайшовся, готовий стати проти велетня – варяга. Обидва пороздягалися до пояса, пішли один на одного, силкуючись кинути супротивника на землю.

– Вали його, Богуславе!

– Не дайся, не дайся, Олафе.

Раптом варяг обхопив русина за пояс, почав підіймати догори. Богуслав пручався, однак ноги його вже бовталися у повітрі. Ще мить, і варяг вергнув його з усієї сили об землю.

Враз знялося страшне ревище, схоже на рик дикого звіра, перемішаний із вовчим виттям. Це так раділи перемозі свого варяги. Вони кинулися до Олафа, почали обіймати його, вигукувати. Русичі мовчали. Богуслав піднявся із землі, тримаючись за забитий бік, кашляв.

– Воротичів треба було закликати. Ратко би тому Олафу швидко роги скрутив, – говорив хтось із бояр.

Тут у коло вийшов Ерік. Варяги тут же зрозуміли, що зараз готується, загукали знову.

– Навкулачки! Хто на кулаки вийде проти нашого вікінга? Гей, руси, виставляйте свого бійця!

Однак бояри й руські дружинники тільки переглядалися між собою. Дехто з них уже колись спробував Ерікових кулаків, і їм більше не хотілося.

– Ну ж, русичі, виходь, хто сміливіший. Ви є мужі чи жони? Виходь, кому зубів своїх не шкода, кому треба полатати боки! – гукав Торн, насміхаючись.

Кілька старших дружинників поривалися виступити в бій із чваньком, та їх стримали – негоже було старшинам битися навкулачки із простим гриднем, тож Ерік міг лишитися без супротивника. Він кидався по колу, як вовк по кошарі, і тут погляд його спинився на Мстиславових слах.

– Гей, ви, тмутараканці Мстиславові! Нахвалялися нині, що з князя вашого войовник великий! Але чи з вас воїни добрі, чи тхорі лякливі? Виходь сюди, котрий із вас дужчий!

Середич ще гірше зблід: довелось йому немало образ нині вислухати, і очі старого палали гнівом. То недобре є.

– Не смій, варяжине, займати слів! Ще раз зачепиш – велю батогами бити, і не подивлюся на твої старі заслуги.

Це було сказано Ярославом тихо, але у тих словах була така сила, що варяг відразу піджав хвоста. Натомість мовив Торн:

– Хто ж би посмів ображати людей твого брата, великий княже? Та зараз вони пирують разом із нами і суть не лише слами, але й мужами. Тож якщо мають що сказати нашому воїну – нехай вийдуть і скажуть, а коли лячно їм – то поб’ємо когось другого.

Варяги зареготали. Князь поглянув на слів, він побачив, як сіпнувся Лука, та йому руку на плече поклав інший воїн. Як дізнався князь пізніше, воїна того звали Волосом. Він скинув сорочку і вийшов мовчки у коло. Ярослав придивився до нього – був молодий, але доброго воя в нім впізнати було відразу, он скільки рубців на тілі.

Волос був спокійним. Він і не думав встрявати у ту суперечку варягів із русами, адже тут було повно київських дружинників і гостю пхатися було не обов’язково. Однак зараз зачепили його, а образ, та ще привселюдних, молодий вой дарувати не збирався.

Ерік показав йому свої кулачиська.

– Підходь, русине, почастую ось такими пирогами.

Варяги зареготали, вигукували на підтримку свого бійця.

– Дай йому, Волосе! – крикнув Лука.

– Покажи варяжину руську силу! – знайшовся Середич.

Кияни, почувши ймення молодого дружинника, також загукали:

– Волос, Волос!

Вони стали один навпроти одного, Ерік стиснув кулаки, Волос стояв спокійно, на перший погляд навіть розслаблено.

– Зараз ми подивимося, якого кольору твоя кров, русине.

Ерік підскочив і вдарив кулаком. Русич відхилився. Ступив крок вбік, ніби тікаючи від удару, натомість сам лівою рукою проїхався по ребрах вікінга. Той аж завив із болю, аж дихання йому перехопило. Тут би Волосові і добити зухвальця, але він завагався і втратив свою можливість. Ерік зрозумів, що перед ним хороший боєць і з ним легко не буде. Присутні русичі закричали радісно, побачивши першу перемогу свого. Знялася буря вигуків.

Досвідченого у бійках варяга так легко не візьмеш. Ерік знову посунув на Волоса, та цього разу був уважнішим, знов пішли удари, блокування та спритні відхилення. Ерік добре умів тримати удари, Волосів кулак ще кілька разів дістав варяга по торсу, вікінг стогнав, та не здавався. На відміну від русича, Ерік цілив тільки в голову, та поки що поцілити не міг.

– Не гарячкуй! По ногах бий! – крикнув товаришу Торн по-варязьки, аби ніхто не зрозумів.

Ерік кивнув на знак згоди, знову пішов на супротивника. Він двічі махнув кулаками абияк, відвертаючи увагу, а тоді вдарив своєю ногою по нозі Волоса. Русич втратив рівновагу і саме тоді отримав удар у підборіддя.

Волос заточився, впав. Присутні аж охнули. Ерік закричав дико, а тоді гукнув:

– Ліпше не вставай, а то заб’ю на смерть!

Волос встав, струснув головою. Ерік бачив, що супротивнику трохи забило памороки, тому тут же кинувся добивати, як і пообіцяв. Волос же, хоч і зазнав сильного удару, та не втратив ясності розуму. Він викрутився з-під хурделиці ударів варяга. Це розлютило Еріка, і він знову кинувся в атаку, і тут же пропустив удар ногою в живіт, а тоді відразу тою ж ногою з льоту у вухо. Від удару по голові Еріка відкинуло вбік, просто на варягів. Торн підхопив товариша, тому світ пішов обертом.

Знову радісний крик із десятків руських горлянок. Волос витер кров із розбитих уст.