Меч і хрест - Лузина Лада (Кучерова Владислава) - Страница 55

Мир ввічливо посміхнувся бородатому лікарському жарту.

– А розум – Бог! Вічна загадка! – Лікар, схоже, осідлав улюблену ідею-фікс і помчав на ній щодуху. – Хто мої пацієнти? Хто вони? – жваво запитав він. – Одні вважають їх одержимими бісами, інші кажуть, що блаженні ближче до Бога. До революції людей не від світу сього шанували як святих і пророків. Ви, певно, чули про куренівського хлопчика?

– Ні. – Про таке не чувала навіть Марійка.

– І відомий московський чудотворець Іван Корейша – теж жив у божевільні. А «київський Корейша» – юродивий Феофіл – передбачив Миколі I поразку в Кримській війні! Як це накажете пояснювати? Як? Особисто мені здається, що ці люди – схожі на тварин! Не в гіршому сенсі, – суворо затряс пальцем він. – Просто, хоч би як людина хизувалася своєю перевагою, коли мова заходить про тваринну силу, тваринну інтуїцію, магнетизм, сексуальність, ми відразу згадуємо про нашу кровну спорідненість із тваринами. І ви знаєте, що такі люди, – Кирило Снуровський явно уникав слова «божевільні», – бувають надзвичайно хитрі і здатні обвести навколо пальця будь-якого здорового і розсудливого. Вони наділені величезною силою, якої не мали до хвороби. Коли хоч би й той Митя входить у раж, із ним не можуть впоратись і три санітари! І точно так, як і тварини, передчуваючи пожежу, що наближається, ще до того, як їхній нюх почує запах гару, вони здатні уловлювати зло – якісь незрозумілі й невідчутні для нас хвилі. Іншого пояснення я не бачу!

Марійка і Мир мимоволі переглянулися.

– Якщо я вас вірно зрозумів, – підвів підсумок Красавицький, – через ці нез’ясовні хвилі ваші хворі дві ночі бігали по лікарні, й ніхто не може поручитися, що той чи інший…

– І що, пробачте, вам дає це теоретичне припущення? – з викликом перервав його лікар. – У Києві знайдеться не менше мільйона людей, які теоретично могли бути в цьому місці зараз. А діагноз моїх підопічних – це ще не мотив.

– А звідки ваш пацієнт Митя так добре знає історію Павловської лікарні? – пішов на війну Мир.

– І церкви, – вставила свої п’ять копійок Марійка. – І про скарб.

– Який скарб? – лікар неприємно посірів. – Я просто намагаюся розвивати їх. Вони не мусять почуватися неповноцінними…

– І тому ви розповідаєте Миті про інших, шанованих божевільних. І про те, що з таких, як він, малювали апостолів. А заразом і про скарб гетьмана, і про лиху землю. – На обличчі Мира виписалося виразне презирство.

– Який скарб?! – обурився лікар. – Я вас зовсім не розумію!

– Скарб гетьмана в Кирилівських печерах, – боязко пояснила йому Марійка. – Вважається, що Мазепа закопав його там.

– Я про таке не чув. – Кирило став підкреслено професійним і діловим. – А отже, мій пацієнт теж. Він не читає книжок сам.

– Але він сказав нам… – заперечила Ковальова.

– Сказав чи відповів на ваше запитання? – скептично гмикнув Кирило Снуровський.

– Він знав убиту дівчину, – устряв Мир.

– Він так і сказав: «Я знаю вбиту дівчину», чи ви запитали його про це, і він одразу почав каятися? До вашого відома, у Миті всього рік тому померла мати. Що він казав? «Я винен. Я не хотів, щоб вона помирала. Я – поганий»? Він постійно повторює це.

Лікар раптом рішуче висунув шухляду столу і змахнув туди гроші Красавицького.

– Знайте, за Митю я можу поручитися головою, – переконано заявив він. – Мені абсолютно точно відомо, що вчора вночі він не виходив із лікарняного корпусу. Хоч я і не сумніваюся в тому, що ніхто із слідчих не сприйме ваші припущення серйозно. Життя – не американський трилер, молоді люди.

– А чому ви так захищаєте його? І чому він називає вас дядько Киря? Він вам хто? – підозріло спитав Мир. – Він ваш…

– Ні, не син, – вгадав його підозру Кирило. – І навіть не родич. Він син жінки, яку я кохав. Його рідний батько відмовився від нього і від неї теж. Втім, зараз він, здається, розкаюється.

– А як його прізвище?

– У Миті прізвище його матері – Васильков. Пробачте, але мені здається, я більше нічим не можу вам допомогти! На все добре, – різко промовив він, підводячись.

І в результаті цієї бесіди Марійка, виходячи з лікарні, переживала вкрай спірні відчуття.

Із одного боку, звичне для неї відчуття провини, з другого – булькаюча й неприємна недовіра.

Із одного – лікар пояснив їм усе буквально на пальцях. З другого – сам виявив свою неприкриту зацікавленість у недоторканності Миті.

Із третього – їй подобався ясноокий Митя Васильков, і вона не могла повірити… Просто не могла!

Із четвертого – зовсім заплуталася.

– Ну, що скажеш? – запитав її Мир, який відчував зараз лише одне: «Тільки не “мені потрібно додому”! Нехай залишиться. Благаю!»

Вони сіли на лікарняну лавку, і Ковальова скорботно втупилася в шкарпетки своїх допотопних кросівок, у яких бігала на фізкультурі ще в школі. Серце Мира схвильовано завовтузилося, немов готуючись до стрибка.

– Не знаю, – видушила вона, роздумуючи. – Припустімо, лікар прочитав йому щось не те, і в Миті з’явилася маніакальна ідея, – спробувала вона, як завжди, розкласти все по місцях. – Припустімо, він міг вийти вночі і знав, як відімкнути церкву, – він же постійно там крутиться, міг навіть викрасти ключа… Припустімо, він зустрів Риту, яка прийшла до тебе на побачення.

– На зустріч, – спішно поправив Мир, – яку призначили Ліда й Женя.

– …і вбив її, – не відреагувала на поправку Марійка.

«Та що я смикаюся? Вона вірить мені, вірить, – заспокоїв себе її наелектризований співрозмовник. – Вона ж закохана в мене з першого курсу. Це всі знають. Адже так?»

Так-то воно так. Тільки логіка не працювала.

Кожним жестом він боявся їй не сподобатися!

– Але як одна людина, та до того ж божевільна, могла відвезти дядька Миколу до воріт Лаври? У Миті й грошей, напевно, немає, – засумнівалась Ковальова.

– Цього ми не знаємо, – апатично сказав Мир. – Він одягнений у такі ж речі, як у мене, а його «дядько» смикається, побачивши двісті баксів. Значить, Миті, скоріше за все, допомагає батько, що розкаявся. І батько не бідний. Знаєш що… – Він зняв із пояса мобільний і, натиснувши кнопку голосового виклику, покликав: – Кока!

Марійка подивилася на нього питально-докірливим поглядом. Серце Мира зробило кульбіт.

– Більше нікого попросити, – забелькотав він. – А я не зможу. Лікар мене вже знає. – Слухавка нарешті відгукнулась, і Мир гаркнув занадто грізно: – Це я! Зараз повертаєшся в Павловку і знайомишся з якою-небудь медсестрою з психвідділення корпусу… Не бачу номер. Тут пам’ятник і клумба. Так, він. Твоє завдання: з’ясувати, хто відвідує пацієнта Дмитра Василькова, на якому він тут становищі, що робив і говорив останні два дні, де був дві ночі. Зрозумів?

Марійка відчула приплив задушливої нудоти: їй здавалося, що Мир мусить розпрощатися з її насильниками назавжди, гидувати навіть перемовитися з ними словом. І вона судомно перебирала в думці інші, альтернативні способи прояснити істину – але їх не було. Хіба що підіслати Дарину до медбрата. Тільки де зараз ця Дарина? Вона може з’явитися тільки до вечора, а на той час сатаністи – уб’ють іще одного…

Чи не сатаністи, а божевільний із васильковим прізвищем і очима, здатний «обвести навколо пальця будь-якого здорового та розсудливого» і, ввійшовши в раж, пересилити трьох санітарів?

– Напевно, ти маєш рацію, – розгублено сказала вона своїм запорошеним кросівкам.

– Ні. Я не маю рації! – Мир несподівано змінився в обличчі.

Він забув! (Він забув, що ще не любив її тоді!) Цей покидьок торкався йОГО дівчини! Чи допомагав другому покидьку… І від цього високовольтного спогаду потилиця Мира розплавилась і загула, а очі заскляніли від каламутної ненависті.

– Я все скасовую! – Його великий палець уже відстукував повідомлення. – Я сам. Я зможу. Я мусив убити його на місці. Я не розумію, чому я…

– Стій! – Марійка невміло вирвала телефон із його рук. – Не треба, Мире, це мої образи. Але ти маєш рацію, дамо йому шанс. Ну, зробити щось… виправитися.