Меч і хрест - Лузина Лада (Кучерова Владислава) - Страница 105

– Як немає? – розвівши коліна, Дарина здивовано подивилася на купол під своїм задом. – Я точно пам’ятаю, як вони дзвонили… У фільмі «За двома зайцями», під час вінчання.

– За кадром! А насправді їх немає!

– Чому?

– Чому я не запитала її тоді?!

Марійка раптом безстрашно розплющила очі, вдивляючись у стіну вогню, що проковтнув протилежний бік узвозу, тому що відчай, незбагненний і нез’ясовний, ураз витіснив страх.

Незрозуміло чому їй здалося: в цьому не поставленому тоді запитанні прихована якась неймовірно проста відповідь на головоломну і всепоглинаючу загадку.

– Кого не запитала? – втрутилась Катя.

– Василину! Андріївну! Вона…

– Так подзвони і запитай! Телефон знаєш? – Дарина неприязно поглянула на оглухлий мобільний Алекса і розквітла: – Є зв’язок!

Вона безапеляційно простягла трубку подрузі.

– Васі? Вночі? І як я їй це поясню? – відказала та.

– Як є! Києву гаплик! – доступно пояснила Дарина. – Ти що, сама не бачиш?!

– Я не вмію набирати!

– Користі з тебе! Диктуй номер!

Дарина рішуче набрала сім цифр і, зачекавши, заторохтіла найсолодшим зі своїх голосів:

– Василино Андріївно? Я вас не розбудила? Це я, Марійка Ковальова! – потворно збрехала вона. – Так, телефон спотворює. Тут така справа. Скажіть, чому в Андріївській церкві немає дзвонів? Що-що? А-а-а, я в ток-шоу беру участь! У нічному… Що? Від удару хреста? Є насправді? Правда?! Дуже вам дякую! Вважайте, що я перемогла! Завдяки вам. Ми врятовані! – Чуб переможно обвела очима очікувальні обличчя. – В Андріївській церкві немає дзвонів, тому що під її престолом протікає джерело! Вважається, що джерело забило у той момент, коли Андрій увіткнув в землю свій хрест. І за легендою, при першому ж ударі дзвону вода прокинеться і заллє не лише Київ, але й увесь Лівий берег… Ви що, не зрозуміли? – переможно поцікавилася Дарина. – Вода під престолом – це ж свята вода!

– Так дзвонів же немає! – з плачем мовила Марійка.

– Бери крутіше – у нас є хрест!

– А встромляти куди? На горі церква!

– Це не страшно, – несподівано прорізався знайомий, царствений голос Катерини Дображанської, що заздалегідь відкидав усі заперечення. – Хрест стояв не зовсім тут, – стукнула вона кулаком по куполу, – а там, трохи збоку. Приблизно на тому косогорі.

– На мітлу! – заволала Землепотрясна.

– На рахунок три, – скомандувала перезбуджена Дарина Чуб. – Раз! Два!

На «три», вчепившись трьома руками в рукоять, трійця встромила меч у землю. І… нічого не сталося.

Вони стояли на темному, підпаленому з правого боку загравою пожежі відрозі Андріївської гори, переглядаючись кривими обличчями і боячись вимовити це вголос.

І навіть потім Марійка так і не зрозуміла, звідки взялася ця вода. Просто несподівано щось потягло її вниз із гори. Марійка побачила Катину руку, що потяглася до неї, але її вже віднесло безповоротно далеко від цієї руки, поволокло, спочатку по землі, потім над нею. І лише захлинувшись, вона зрозуміла, що це – вода. А потім вода стала єдиним, що вона розуміла.

Вона несамовито відпльовувалася, борсалася, сукала руками й ногами, виринала і, занурюючись знову, відчувала під ногами стрімке каміння Андріївського узвозу. Сильна і самовладна вода кидала ту, що визволила її, як випадкову тріску. Крутила, перевертала догори ногами і переламувала об чорні стовпи ліхтарів, не залишаючи ні секунди, щоб устигнути стиснути пальці й учепитися. Мигцем Марійка побачила чиєсь співчутливе, перелякане й очманіле обличчя у вікні будинку № 30, що промайнув повз них. Вода вдарила її об дощату огорожу замку Річарда, різко завернула і потягнула вглиб, заклала ніс, оглушила вуха, проривалася в горло. І чинячи їй опір із останніх сил, Марійка мчала вниз, по звивистому, як латинське S, крутому узвозу, знаючи вже, що вода однаково сильніша, і коли вона досягне його кінця, то буде не відьмою, а потопельницею.

Руки схопилися за випадкові лозини. Марійка стискувала пальці щосили. На декілька секунд уся Марійка стала пальцями, що до крові вчепились у своє життя. Було боляче й не важливо – її тіло не розуміло більше болю, воно розуміло тільки, що хоче жити хай там що, і вперто дерлося ногами по цегляній стіні, борючись із водою, що змітала його зусилля.

Марійка болісно підтягнулася: права ступня знайшла карниз, ліве коліно – кам’яну опору. Руки акуратно перемістилися по фігуристих лозинах угору. І за мить Марійка повисла килимком на перилах балкона, ставши одним оглушливим усвідомленням: «Урятована!»

Вона повільно сповзла на інший бік і, опавши на плоску, мокру і блаженно стійку підлогу, сиротливо підібгала ноги, підклала зранені долоньки під щоку і з полегшенням провалилася в довгожданий спокій непроникно-чорного небуття…

– Марійко! – витягнули її з нізвідки. – Марійко! – Вона чинила опір, відмовляючись спливати. – Марійко! Ти жива?! Марійко!

Марійка незадоволено поворушилась і почухала ніс. його лоскотали краплі дощу, одна з них, велика й волога, упала в око. Паскудний струмінь тік із даху просто їй за комір.

Марійка повільно сіла. Світ гойдався в неї перед очима. І разом із ним погойдувалися двоє, висячи в розкресленому дощем повітрі, – Катя й Дарина, що сиділи одна за одною на двомісній мітлі, неймовірно схожі зараз одна на одну, замурзані, брудні, голоногі, з однаковими перелякано-радісними обличчями.

– Ти зачепилася за балкон? Яка ти молодчина! – з істеричною сльозою закричала Дарина Чуб. – Ти мала загинути! – з недоречною радістю оповістила вона. – Тебе так кидало!!! Боже…

– Я не встигла тебе схопити, – переполохано попросила вибачення Катя, сповзаючи з мітли. – Яке щастя! Якби ти загинула…

– Моя подружечка! Моя дівчинка! Моя Марусечка! – сплигнувши на балкон, Чуб почала пристрасно трясти Марійку в обіймах.

– Я ж просила… – стомлено пхикнула та.

– Не буду! Не буду. Марійко! Любенька, що б я без тебе робила? Але ти в мене молоток… Це крутизна тебе врятувала. – Випустивши любеньку, Дарина зі знанням справи оглянула простір під ними. – Бачиш? Із того боку другий поверх майже як перший. Вау!!! Ну треба ж, – розвеселилася вона ще крутіше. – Ну, прикол! І не вір після цього! Марійко, ти взагалі знаєш, чий це балкон?

– Ні. І не кричи так… – слабко попросила та.

– Та це ж будинок твого Булгакова! – заволала Дарина вголос. – Он! Дивися! Якщо ви його правильно повісили…

Спираючись на руку подруги, Марійка звелася на ноги і, подивившись униз, побачила рідну бронзову маківку Михайла Опанасовича, в правильності місцезнаходження якої вона не сумнівалась, і, машинально поклавши руку на груди, намацала там важкого великоголового ключа від заповітного будинку № 13, у два з чвертю поверхи ліворуч, у два – праворуч, а з двору – в один.

Але це, мабуть, була вже зовсім інша історія… А нині Марійку здивувало тільки те, наскільки не здивував її цей «випадковий збіг». Її не дивувало більше нічого, навіть факт, що велика і владолюбна вода бігла тепер по чорному камінню Андріївського безневинними і численними струмочками. Вивернувши голову, Марійка спробувала розгледіти пожежу на вершині Верхнього Міста.

– Не бійся, все згасло! – вгадала її занепокоєння Чуб. – Раптом як прорвало! Знизу! І дощ згори. Ми з Катею ледве встигли в мітлу вчепитись, а вже вона нас винесла. Просто як в анекдоті. Дружина: «По-моєму, я забула вимкнути праску». Чоловік: «Нічого, я забув вимкнути воду!» – Дарина хвацько зареготала. – Самі від свого порятунку ледве врятувалися…

– А липа врятувалася? Липа Петра Могили? Їй було 350 років! І вона згоріла?

Дивно, але Марійка не відчувала перемоги. Тільки втому і порожнечу.

– Ну, ти вже хочеш усе й відразу! – знехтувала її песимізм Чуб. – А знаєте, що найприкольніше? Купала – свято Вогню і Води! Ось уже ми відсвяткували, так відсвяткували за повною програмою!!!

– Чуєте? Звідки це? – прислухалася Катя.