100 чарівних казок світу - Фрезер Афанасий - Страница 88

Одного разу було веселе свято. Усі, хто міг, раділи. Але маленький хворий хлопчик не радів. Його завжди мучили всякі хвороби, і давно вже весь світ здавався йому аптекою, а всі незнайомі люди лікарями, які зненацька почнуть силою напихати його різними гіркими ліками.

Ніхто цього не любить, і ось чому хлопчик, тоді як усі діти веселилися, йшов, гуляючи зі своєю нянею, такий же сумний і нудний, як і завжди. У нього була велика важка голова, яка перетягувала його, і тому йому легше було дивитися вниз, і, можливо, внаслідок цього він і побачив маленьку брудну книжку. І хоча няня й тягла його за руку вперед, він усе-таки наполіг на своєму й підняв книжку

Він тримав її, і що міцніше притискав до себе, то веселіше ставало у нього на душі. Коли він прийшов додому й побачив маму, він закричав радісно: «Матусю!» – і побіг до неї. І хоча дорогою вискочив тато, який читав у цей час одну дуже розумну книжку про те, як треба поводитися з дітьми, і гукнув сердито своєму вередливому синові: «Хіба не можеш не кричати?» – хлопчик не образився і зрозумів, що тато кричить тому, що в нього немає такої самої книжки, яка була в нього.

І тітка, побачивши його веселого, не змогла стримати свого захоплення, підбігла і стала його так боляче цілувати, що іншим разом хлопчик знову б розплакався, але тепер він тільки сказав:

– Люба тітонько, мені боляче, пусти мене, будь ласка!

І хоча тітка ще дужче від цього почала його шарпати, він терпів, бо розумів тепер, що тітка любить його і сама не тямить, що робить йому своєю любов'ю боляче. Коли хлопчик нарешті прибіг до матері, він показав їй свою книжку і сказав щасливий, присідаючи і зазираючи їй в очі:

– Книжка…

Мати не знала, звісно, яка це книжка, але вона бачила, що син її щасливий, а чого ж більше матері треба? Вона захотіла тільки ще додати йому трохи щастя і, погладивши його по голові, лагідно мовила:

– Любий мій хлопчику…

Справді, хлопчик був дуже щасливий, і, коли няня, укладаючи його спати, взяла була в нього книжку, він так почав плакати, що няні довелося повернути йому книжку, і хлопчик так і заснув з нею.

А вночі до нього прилетіла чарівниця фея і сказала:

– Я фея щастя. Багатьом я давала свою книжку, і всі були щасливі, коли тримали її. Але, коли я брала знову її від них, вони не хотіли ще раз приймати цю книжку від мене. Ти, маленький хлопчику, перший, котрий захотів узяти її назад. І за це я тобі відкрию таємницю, як зробити всіх щасливими. І хоча ти ще дуже маленький хлопчик, але ти зрозумієш, бо в тебе добре серце.

А що саме цього хотів хлопчик, бо така вже була сила чарівної книжки, то він і сказав феї:

– Люба феє! Я дуже хочу, аби всі, всі були так само щасливі, як я: і мама, і тато, і той стельмах, який сьогодні приходив найматися на працю, і та старенька, яка, пам'ятаєш, ішла і плакала тому, що їй нічого їсти, і той хлопчик, який просив у мене милостині… всі, всі, добра феє!

– А коли б для того, аби всі були щасливі, тобі довелося б умерти?… Хочеш знати таємницю?

– Хочу!

– Тоді ходімо!

І прекрасна фея простягла хлопчикові руку, і вони пішли.

Вони вийшли на вулицю і довго йшли. Коли місто залишилося позаду, фея показала йому вгору, і хоча було темно, але там, на вершечку гори, високо-високо, яскраво горіли вікна чарівного замку.

Фея нахилилась до хлопчика і сказала:

– Ось що треба зробити, аби всі були щасливі. Там, у цьому замку, спить зачарована царівна. Аби всі були щасливі, треба її розбудити. Але це не так легко: сон царівни стереже злий чарівник. Ти бачиш перед нами ту велику дорогу, освітлену вогнями, що йде просто в гору? Бачиш, скільки йде цією дорогою дітей? Багато хто з них іде туди, в замок, щоб розбудити царівну, але ніхто не розбудить! Це чарівна дорога: у міру того як вони підіймаються в гору, їхні серця кам'яніють, і, коли вони приходять нагору зі своїми кам'яними серцями, вони забувають, навіщо прийшли, і злий чарівник голосно сміється і кидає їх у вигляді каменів он у той темний бік, звідки чути ці крики, плач і стогони.

– Це хто кричить?

– Ті, які ходять у темряві і в багні. Вони кричать, бо їм страшно і нудно в темряві, кричать, бо вони в багні, бо хочуть їсти, кричать, бо сподіваються, що прокинеться царівна і почує їхні голодні крики. Злий чарівник сміється і кидає їм замість хліба кам'яних людей, які, падаючи, убивають їх, а вони, не бачачи в темряві нічого, думають, що це каміння летить на них з неба чи хтось з-поміж них-таки кидає його, і тоді вони вбивають один одного.

– А навіщо чарівник так робить?

– Він повинен їх мучити, тому що тільки цим темним місцем і можна вийти на дорогу, що веде до замку, на дорогу, над якою вже не владна сила чарівника. Але про це ніхто не знає, і поки там і темно, і брудно, і страшно – всі хочуть потрапити на ту освітлену, але зачаровану дорогу. Якою хочеш іти дорогою? Чи тією, де темно й брудно і немає таких розкішно вбраних і веселих дітей, які йдуть цією великою просто в гору дорогою?

– Цією, – хлопчик показав у темний і брудний бік.

– Ти не боїшся? Там злі діти, вони ходять у темряві туди й сюди і, не знаючи дороги, кричать і вбивають одне одного; там може вбити тебе камінь чарівника. Підеш?

– Так.

– Ходімо.

Вони пішли, і хлопчик побачив навколо себе страшні обличчя злих дітей.

– Діти! Йдіть за мною! Я знаю дорогу!

– Де, де?

– Сюди, сюди, йдіть за мною!

– Але хіба є інша дорога, крім тієї, якою йдуть ті щасливі діти?

– О, ні, тією дорогою не йдіть. За мною йдіть!

– Але ти, як і ми, йдеш без дороги?

– Ні, тут є дорога… Ідіть… зі мною фея.

– Е, дурний ти хлопчисько, ми втомилися, і ми хочемо їсти… У тебе є хліб?

– У мене є книжка щастя.

– О, та він геть дурний… затопчімо його в багно з його дурною книжкою!

– Хочеш, полетимо звідси? – нахилилася до хлопчика фея.

– Ні, не хочу… Вони затопчуть мене, але ж книжка залишиться тут… Це добре, люба феє, і ти того, хто підніме її, поведеш далі, чи не так?

Хлопчик не чув, що йому відповіла фея: злі діти вже кинулися на нього… Вони думали, що затоптали і хлопчика, і його книжку. Але книжку знайшли інші й пішли далі, а коли всі розійшлися, фея підняла хлопчика з багна, обмила його й віднесла в замок до царівни.

Він не помер, він спить там у замку поруч із царівною, і йому сняться гарні сни. Добра фея розповідає їх йому, коли прилітає з брудної і темної дороги, якою хоч тихо, а всі йдуть і несуть книжку щастя до зачарованого замку.

І коли принесуть нарешті книжку – прокинуться царівна і хлопчик, загине злий чарівник, а з ним зникне і морок, – і побачать тоді люди, що для всіх є щастя на землі.

Нові звуки

Йому багато дано!..

Він народився, ріс у пишному замку, оточеному чудовими садами. Він князівський син, багатий, молодий, сильний, вродливий. А до того ж він обдарований незвичайним талантом: він скрипаль. Ще в ранньому віці, ледве тримаючи маленькою ручкою смичок, він видобував із скрипки дивовижні звуки. Батьки, упадаючи всією душею коло нього, щиро піклувалися про хлопчика. Він ріс, як ніжна квітка в теплиці: ні бурі, ні грози, ні негоди.

Нарешті!

Він виріс. Він знаменитий. Яке щастя! Він – гордість усього свого князівського роду. Вельможі в захваті від його виконання. Знатні жінки одна з поперед одної хочуть упасти йому у вічі. Марно! Він гордий, неприступний і безтурботний. Та ось у серце його вкралось кохання. Як ніжний напій, воно зігрівало, веселило і запаморочувало голову. Довго мовчки милувався він красунею. Врешті, не витерпів. Освідчився і… був знехтуваний. Ким знехтуваний? Бідною дівчиною, квіткаркою, котра коли-не-коли заходила в замок.

Хлопець на всі ласки, на всі запевнення, що безмежно кохає її, діставав одну відповідь:

– Обманиш!

– Що це означає?!

– Ти не розумієш, що означає обман?

– Ні!

Дівчина недовірливо похитала головою. Він справді не розумів. Народжений у багатстві, він змалечку нікого і нічого не потребував.