100 чарівних казок світу - Фрезер Афанасий - Страница 87

Хмарне небо вже уповилося чорним покровом. В селі радість, гомін. Вечірні світла так і сяють на багатих столах. Різдвяний ангел став літати від хати до хати з дарунками на крильцях. Сніг йде та й іде, а білі його пластинки танцюють собі у повітрі. Ангелові про те байдуже. Його ні вода, ні вогонь не береться. Тому чимало здивувався, коли нечаяно побачив на своїй ніжній рученьці велику білу пластинку снігу.

– Ти, маленька білявиночко! Що ти є таке, що відважилася на мою руку сідати? Твої посестри не вчинили б того ніколи.

– Я не звичайна пластинка, я сльоза.

– Сльоза?! – повторив ангел.

– Я сльоза вбогої дівчинки Марусі, – говорила дальше пластинка.

– Тої Марусі з синіми очима?

– Так. Ті сині очі зронили мене он там в полі серед снігу. Студений мороз заморозив мене, а буйний вітер заніс мене сюди. Маруся лежить на снігу, замерзає небога. Поратуй її, ангеле! Це ж вечір радості – не смутку, терпіння, смерті!

– Добре, сейчас, – відказав ангел.

Він прошептав щось вітрові і полетів собі дальше. Послушний вітер поніс чим скоріш пластинку до хати того багача, що бачив у полі безпомічну Марусю та й зганив її ще лихим словом. Багач той якраз вийшов тоді на подвір'я, щоб повеліти слугам внести житняний сніп до хати. Вітер приліпив пластинку на його лиці. Він увійшов з нею до хати. Зачалася вечеря. Стіл аж гнеться під тягарем страв та напитків.

Пластинка стопилася і потекла сльозою прямісінько в пугар, що в нього наливав собі пива господар-багач. Він випив налите вино, а з ним і Марусину сльозу.

– Недобре се вино, – сказав він, – навчу я того купця, щоб знав, яке вино мені дається! – Сказав та й посумнів чогось-то. А родина п'є те саме вино та й нахвалитися не може.

Нараз встав багач від стола та й вийшов з хати. Вже з півгодини минуло, а він ще не вертається.

– Де отеє пішов батько? – питаються себе здивовані діти й мати. Не знають. Аж ось і надходить він та й не сам. На руках несе дівчинку, мов мерця якого.

– Се Кравчишина Маруся, – каже він до родини, – трохи що не замерзла на полі в снігу. Я бачив її, як вертався з міста. Стояло, біднятко, а й думав, що відпочиває. При вечері, зараз-таки по тім клятім вині, вона мені привиділася умираюча. Мене заболіло за нею серце, тим (побіг я на те саме місце, де я перше її бачив. Прибігаю, а вона вже й не говорить, тільки ніби стогне, ніби плаче, та й то вже остайніми силами. Нумо, діти, розморожуймо її.

– У другу хату понесім через сіни, там холодно, а тут, у теплі, годі розморозити, – порадила жінка.

На другий день рано сиділа Маруся коло своєї неньки у затопленій багацькій хаті і розповідала, як орудувала в місті.

Зворушений багач занявся хорою вдовою, як би своєю матір'ю. До себе враз з донечкою забрав і хліба й до хліба всього дав. Хора Кравчиха трохи Підвелася з ліжка. Вона об усім дізналася від багача. Очі сльозами зайшли. То сльози радості й жалю! А Маруся обіймає матір та й щебече, біднятко:

– Ненько дорога! Звідки се для нас добро взялося? Чи не сон се?

– Ні, дитино, то твоє добре серце заподіяло сю людську ласку.

– А я, ненечко, сон мала, що десь-то моє серце гаряче, гаряче, таке гаряче, що вас ним я хотіла загріти.

– Ти ж і загріла ним мене, любочко моя дорога, сиза.

І досі ще ніхто не знає, що то все зробила Марусина сльоза.

Григорій Квітка-Основ'яненко

Підбрехач

Дуже недобре діло брехати! «Брехнею, – кажуть люди, – світ пройдеш, та назад не вернешся». Брехун собі ворог і людям зло робить. Усякий зна сю правду, одначе усяк бреше. Не нарівно: один бреше на усі заставки, інший бреше потрішку, оглядаючися; а усе недобре діло брехати. Хоч ти на півпальця збрешеш, а лиха наробиш на ввесь вік. Оглядітеся лишень круг нас, на кого карлючка закарлючиться? Оттой як сватався, так казав, що в нього дві слободи і грошей повні комори: одурив дівчину, пішла за нього та й плачеться по увесь вік, бо не тільки нічим содержуватися з діточками, та, глядіть лишень, чи є що кусати! Другий позича гроші, божиться: «Через год, – каже, – віддам», а год минув – не тільки рост, та й істе пропало! Інший каже: «Давайте попереду грошики, я вам мудрих книжок понаписую». Грошики зчистив, а за книжками хоч і не приходьте. «Цур дурнів, – каже, – одурив вас, буде з мене, слухайте ось вам кумедії…» Та як усе розказувати, як, хто і коли збрехав, так і до світу не перекажеш їх. Ми тільки подумаймо об тім, що недобре діло брехати; недобре для себе, а другому такого наробиш, що й не відчитаєш нічим! Ось слухайте.

Просив Пархім Остапа, щоб пішов за нього старостою до Хіврі. Хівря була дівка годяща, була хазяйка, роботяща, мала й худобинку; а Пархім теж парубок голінний – хоч куди. Остап, нічого робити, каже:

– Добре, піду, аби б товариша зиськати.

Зострівся з Самійлом.

– Зділай милость, Петровичу Самійло, – каже Остап, – іди зо мною підбрехачем за Пархома до Хіврі.

– Та чи зумію лишень, – каже Самійло, – зроду не був у сім ділі.

– Та воно не трудно, – каже Остап, – я буду починати брехати, а ти підбріхуй; звісно, як старости брешуть про парубка, за кого сватають, а без брехні вже не можна! Я збрешу на палець, а ти підбріхуй на цілий локоть, то й закінчаєм діло, зап'ємо могоричі, а молоді опісля нехай живуть, як знають!

– Добре, Остапе, зумію, піду добуду паличку і зайду за тобою, – сказав Самійло і потяг додому.

Зібралися старости, як довг велить, узяли хліб святий під плече, палички у руки, пішли до Хіврі.

Увішедши у хату, помолилися, хазяїну поклонилися і почали казати законнії речі про порошу, про князя, про куницю і звели на красну дівицю.

Добре усе. Старі Хіврині усе слухають, далі почали розпитувати, що є у молодого.

– Та у нього чимало є чого, – каже перший староста.

– Де-то чимало? – каже підбрехач. – У нього усього є багацько.

– Єй волики.

– Та які волики? Таки настоящі воли.

– Єй овечата, – почина перший староста.

– Та які овечата? Таки настоящі вівці, – підбрехує Самійло.

– Єй хатина.

– Та яка хатина? Настояща хата, новісінька, просторна.

– І у господарстві не дуже кому дає волі.

– Та таки і ніякому. Сам усім орудує і що хочеть, те й робить.

Хіврині старі аж плямкають, що таке добро достанеться їх дочці, та й почали питати, хто іменно парубок.

– От, коли знаєте, Пархім, – сказав Остап.

– Терешкович, Понура, – договорив Самійло.

– Е! Себто той кривий на ногу? – спитала мати Хіврина.

– Та він так, трошки, храма на одну ногу, – сказав перший староста.

– Де-то храма? І не на одну, а він і обома не здужа ходити, – підправив підбрехач.

– Та трохи чи не косий? – пита батько Хіврин.

– Та так, косенький, на одно око, – каже староста.

– Де-то вже на одно? І не косенький овсі, він і обома нічого не бачить, – доповнив підбрехач.

– Та він щось горілку часто вжива? – питається батько.

– Так, вип'є потрошку, коли та коли, – каже Остап.

– Де-то вже коли та коли? Таки повсякдень, і таки не потрошку, а п'є, поки звалиться.

– Та, кажуть, щось там нашкодив, так чи не буде йому біди? – допитується батько.

– Яка там біда? Може, провчать трошки, – сказав староста.

– Як то можна трошки? Його так гарно кат кнутом попоб'є та й на Сибір зошлють, – закінчив підбрехач…

Після такої розмови що батькові та матері Хівриним робити? Випровадили нечестю старостів і трохи чи й не позивали ще за бешкет, що за такого жениха приходили сватати їх дочку. А на парня пустили славу, що й повік не збув!

Дуже недобре діло брехати!

Микола Гарін-Михаиловський

Книжка щастя

Була колись на світі (а може, є ще й досі) маленька, потерта, брудна книжка. У цій книжці була прихована чарівна сила. Хто брав її в руки, той робився добрим, веселим, гарним, і головне – той починав любити всіх і лише й думав про те, як би й усім було так само добре, як і йому. Купець не обдурював більше, багатий дбав про бідних, великий пан більше не думав, що він не помиляється і що в його голові може вміститися весь світ. І все тому, що той, хто тримав чарівну книжку, любив у цю хвилину інших більше, ніж себе. Але коли книжка раптом випадала з рук того, хто тримав її, він знову починав думати тільки про себе і нічого більше не хотів знати. І якщо книжка ще раз потрапляла на очі, її відкидали ногами, а то й за допомогою щипців кидали у вогонь. Книжка неначе згоряла, всі заспокоювались, але оскільки книжка була чарівна, то вона згоріти ніколи не могла і знову потрапляла комусь на очі.