Хрест: постбіблійний детектив - Базів Василь - Страница 79

Поруч – труна.

Від болю тілесного людину рятує свідомість, яка покидає її. Але від страждань душевних не рятує ніщо.

Немає на землі горя більшого, ніж втрата рідної людини. У полум’ї такого болю ти готовий віддати життя взамін за таку втрату. «Любити батьків» – який банальний імператив. Але як любити, до якої межі? Бальтазари – то був такий рід, коли ти готовий віддати своє життя взамін за життя рідної людини. Якби він мав такий шанс. Адже це було ще вчора можливим. І він мав це передбачити. Він міг обміняти життя батька на своє. І він би зробив це. Не вагаючись ні секунди. Тепер – пізно. Це він убив батька. Він мав іти на плаху.

Вмерти – яка дурниця! Навіть у муках. Ну і що? Муки мають межу – фізичні муки. А тепер йому нести муки душевні до останніх днів своїх. Хоча що таке його дні? Полова. Після того, коли він не вберіг батька. Міг уберегти й не зробив цього. І як йому тепер жити? Мстити – за батька? Наскільки вистачить сил. Але цього замало. Він відомстить їм, але як він відомстить собі? Помста самому собі – за смерть батька з твоєї вини.

– То я там мав бути, мамо, у труні, а не тато. Як мені тепер ходити по землі? То я його вбив, мамо. Я мав робити так у житті, щоб ви жили якнайдовше. Мав продовжувати вам віку. А я йому життя відібрав. Що я маю тепер зробити собі? Чим я можу спокутувати перед тобою, тату?

Хлопець упав на холодні дошки батькової домовини. Мовчазна деревина неначе попливла по хаті в солоних потоках гірких сліз. Ці живі й гарячі міріади не здатні втопити невимовного горя людського. І скільки тих плачів ладне вилити з себе єство? Є єдина мить, коли не хочеться жити на світі, – коли вмирають батьки чи діти. А тут ще з твоєї вини. Прямої вини. Бо твій вчинок – то причина його, батька, смерті.

Біля труни лежало бездиханно ще одне живе створіння. Під очима від сліз утворилися глибокі рівчаки. Він уже не мав сили плакати. Він думав. Навіть не ворухнувся, коли Андрій увійшов у хату, – він думав над тим єдиним, що не вміщалося в його свідомість: чому людина така жорстока? Хто вони, ті люди, які умертвили його бога? Звідки вони прийшли на цю землю і живуть на ній поруч із нами? Як нам жити з ними, коли серця в них – кам’яні? Чому цей вид живого світу так мало здатен співчувати? Чому їх так рідко навідує любов? Власне, вони й не знають, що таке любов у тому її найвищому апофеозі, що судилося пізнати нам. До самозречення. Без жодної крихти фальшу. Любов тварини до людини. Недосконалість людська така велетенська, що людина не здатна піднятися у своїй любові до іншої людини на таку ж висоту. Їй не дано пізнати цей пік щастя. І вона не має права на існування.

Андрій читав цю спопеляючу поминальну панахиду в мудрих очах ротвейлера, у яких уже не залишилося жодної сльозини. І в пречистих пустелях його зіниць світилися блискавки докору усьому грішному людству.

– Товарищ академик, не гоните лошадей, – Цукерман просто допікав Кушнірука. – Я понимаю: или мы его из-под земли достанем, или он нас под землю загонит своим свирепым фанатизмом. Вы не представляете, какой страшный этот звереныш.

– Товарищ генерал, а «звереныш» – редкая находка для советской науки. Вы же знаете, если бы товарищ Сталин отрывал каждую умную голову, а не ставил ее на службу отечеству, майор Гагарин гусей бы пас в своем кишлаке, а не в космос слетал быстрее всяких там ковбоев из Техаса.

Академік знав, що говорить. В Академії наук СРСР він очолював напрям добору молодих кадрів. Головний селекціонер. Знаменитий академік стояв на вершині піраміди. А внизу вся розвідувальна, партійно-політична система виловлювала золоті зерна по всіх просторах від Карпат і до Курил. Кожного вундеркінда брали на суворий облік. Відтак після перших проявів особливої обдарованості його вже вели, так би мовити, по життю. Особливо під лупою проглядалися матеріали так званих учнівських олімпіад від районного до всесоюзного масштабу. Той, хто проходив це сито і пробирався аж на найвищий ступінь цього тотального полювання за умами, ставав олімпійцем, сам цього не відаючи.

Здебільшого дитині давали закінчити рідну школу, щоб не позбавляти дитинства й не розлучати з батьками. Але напередодні випускного до села приїздили емісари, як правило, зі спецпідрозділів центрального апарату КГБ й АН СРСР, і забирали самородка в найпрестижніший навчальний заклад країни.

Приміром, світовий розвідувальний, науковий і політичний бомонд був шокований, як росіяни зуміли в мінімальні терміни створити й поставити на конвеєр відому міжконтинентальну ракету «Сатана», створивши не тільки ядерний щит над усім соцтабором від Західного Берліна до Зеленого Клина, а практично найсмертельнішу на планеті загрозу, від якої неможливо було вберегтися на жодному клаптику земної кулі.

А все розпочиналося саме так. У Дніпропетровському університеті створили фізико-технічний факультет, у який кагебістські селекціонери зібрали триста самородків з усього Союзу. Після першого курсу половина їх відсіялася. Але друга половина, тобто півтори сотні ретельно дібраних «світлих голів», студентів з якнайвищими здібностями до технічних наук, і склала винятково плодовите ядро знаменитого конструкторського бюро «Південне», яке створило найгрізнішу на планеті ракету, а також склало кістяк менеджменту заводу «Південмаш», що виготовив цей шедевр людського генія.

Без цього всесоюзного пошуку талантів ракетно-ядерний проект Радянського Союзу практично не мав жодних шансів на успіх. І тоді академік Цукерман був серед головних селекціонерів. Через його руки пройшли сотні цих самородків, на які так багатий генофонд радянських народів. І він мав підстави зі знанням справи стверджувати, що цей галицький самородок – це просто рідкісний діамант, який засяє потужним сяйвом у короні вітчизняної науки.

– Поэтому мы должны соизмерять, кого мы в нем видим – мелкого бунтаря-хулигана или будущее светило мирового масштаба. Извините, товарищ генерал, но ваши устремления ловить здесь врагов, даже среди детей, выглядят уже просто патологическими. Здесь даже сравнивать нельзя – мою и вашу версии ситуации. Поэтому давайте договоримся: мы ищем не бандита, а достояние народа. Если вы не согласны, я буду вынужден обращаться за помощью «туда», наверх. Пусть те, кто над вами и надо мной, рассудят.

Голова Комітету держбезпеки УРСР не чекав від цього зманіженого академіка такого радикалізму, який раптом так зухвало показав йому зуби. Але в кабінеті генералполковника Кушнірука був тільки прямий телефон товариша першого секретаря ЦК КПУ і голови КГБ СРСР, і то ці апарати без диска діяли лише в одному напрямі – зверху вниз. А от в академіка стояв прямий телефон глави СРСР – і в міру необхідності й на свій розсуд він міг підняти трубку, і Микита Сергійович озивався на тому кінці дроту. Такий привілей він дав лише трьом ученим, які створили радянський ракетно-ядерний щит. Більше ніхто не мав такого права. Бо не було нічого важливішого й вагомішого для СРСР і його становища у світі як наддержави, одного з двох геополітичних полюсів планети, як цей проект.

– Ну разве я спорю, Вениамин Абрамович, – заметушився чекіст, який відмінно освоїв рятівну виучку давати задній хід, коли раптом наступав на граблі, що могли луснути по голові. – Он нужен живой и невредимый. Над этой задачей, поставленной перед нами партией, и работаем.

По селектору секретарка з приймальні доповідала, що прийшов Єдлов із терміновою інформацією.

– Пусть войдет. Сейчас мы услышим, товарищ академик, хорошую новость.

Єдлов сподівався, що генерал буде сам. Присутність професора була цілковито зайвою. Адже він мав би не просто доповісти, а порадитись, що робити.

– Давай выкладывай. У нас нет секретов перед академической отечественной наукой. У нас общая цель, – генерал позбавив полковника будь-якого маневру.

Якщо не знаєш, що робити, – роби за інструкцією. Єдлов пам’ятав про цю чекістську заповідь цілодобово. Він згадав інструкцію і зрадів. Вона давала з його пікантної і, здавалось би, скрутної ситуації дуже простий вихід. Що б не сталося у камері тортур, доповідай за інструкцією: